Розділ «МОДУЛЬ ІІ»

До основних одиниць мови відносять: фонему, морфему, слово, речення, текст.

Фонема — це звук мовлення, що виконує смислорозрізнювальну функцію, суть якої полягає в можливості відрізняти одне слово від інших. Зазначена функція проявляється тільки за перебування звука в складі слова, до того ж лише в певній, так званій «сильній» чи «фонемній» позиції — для голосного — у наголошеному складі, для приголосного — перед голосним, перед однотипним приголосним (наприклад, дзвінкого перед дзвінким) тощо. Найбільш яскраво смислорозрізнювальна функція проявляється в односкладних словах: сом — сум, рак — гак. Однак і в багатоскладових словах фонеми виконують свою основну функцію: правильна вимова фонем при реалізації мовленнєвої діяльності забезпечує можливість повноцінного сприйняття висловлювання слухачем.

Морфема — це поєднання звуків (фонем), що характеризується певним граматичним значенням, яке може проявлятися тільки в складі слова. У лінгвістиці виокремлюють такі морфеми: корінь, префікс, суфікс, постфікс, флексія (закінчення). Усі морфеми, окрім флексії, мають ще й загальну назву — афікси. Морфеми виконують такі функції в мові: словозміна (вода, води, воді тощо), словотворення (ліс ^ лісовик, лісовий, лісок, перелісок), зв’язок слів у словосполученнях: за допомогою зміни закінчень (подякувати товаришеві, зустріти студента), створення основного лексичного значення слів, яке мовби є сумою граматичних значень морфем.

Основною та універсальною одиницею мови є слово — стійкий комплекс звуків, що має значення. Основними проявами слова є такі:

— слово є лексичною одиницею мови, що має певне число значень (одне — червень, Полтава; кілька — голова, край, лютий);

— слово як одиниця мови належить до певного граматичного розряду (іменники, прикметники, дієслова тощо).

Слово також є «будівельним матеріалом» синтаксису, оскільки синтаксичні одиниці (словосполучення та речення) утворені зі слів.

Речення — це поєднання слів, що в завершеному вигляді передає певну думку. Воно має такі особливості: змістова й інтонаційна завершеність, структурність (наявність граматичної структури). Речення, як і слово, — універсальна одиниця мови: є основним засобом відображення думки, а водночас постає як головний засіб (поряд із текстом) комунікації.

Одиницею реалізації мовленнєвої діяльності є висловлювання. У типовому варіанті реалізації мовленнєвої діяльності висловлювання «втілюється» у формі речення.

Текст є макроодиницею мови. Він являє собою поєднання кількох речень, що в розгорнутому вигляді розкриває певну тему. На відміну від речення, фрагмент довкілля відображається в тексті широко, з урахуванням його специфічних особливостей. Основними ознаками тексту є: тематична цілісність, змістова й структурна єдність, композиція та граматична зв’язність. Текст являє собою розгорнуте повідомлення, що передається за допомогою засобів мови. Він відіграє визначальну роль у процесі комунікації: саме текст є основним засобом фіксації та передачі інформації від одного суб’єкта іншому.

Слово, речення та текст розглядаються і як основні знаки мови. Знак у психології трактується як матеріальний, чуттєво сприйнятий предмет (явище, дія), що постає як «заступник», представник іншого предмета, зв’язку чи властивості.

Знаки мови — це особливі, унікальні знаки людської культури, що характеризуються такими специфічними ознаками: уніфікація (раціональне скорочення кількості об’єктів однакового функціонального призначення), максимальна міра узагальнення позначуваного та універсальність.

Перша ознака зумовлена тим, що підґрунтям системи мови є достатньо обмежена кількість однорідних, близьких за своїми характеристиками елементів. Так, фонетична система української мови охоплює 38 звуків, а відповідна система графем (літер) — 33 знаки. Завдяки уніфікації людина має можливість на основі комбінованого використання порівняно невеликої кількості найменших мовних одиниць створювати і передавати в процесі мовленнєвої діяльності будь-яку змістову інформацію.

Максимальна міра узагальнення може бути проілюстрована методом порівняння мовних одиниць з іншими знаками високої міри узагальнення. Наприклад, знаки дорожнього руху. На перший погляд, вони мають більший рівень узагальнення, ніж мовні знаки. Насправді ж ця висока міра узагальнення створюється в них знаками мови: без пояснення їх значення з допомогою знаків мови вони мало інформативні.

Універсальність знаків мови проявляється у взаємозамінюваності (слово може виконувати функцію речення, речення в деяких випадках мовленнєвого спілкування виконує функцію цілого тексту тощо); можливості вираження предмета мови (однієї й тієї ж думки) за допомогою різних засобів мови, тобто різних знаків мови (наприклад, під час пояснення складних явищ можна використовувати і окремі речення, і текст); можливості виразити за допомогою одних і тих же засобів мови різного мисленого змісту. Указані особливості знаків мови забезпечують суб’єкту мовленнєвої діяльності широкі, практично необмежені можливості «вільного», творчого їх використання при формуванні й формулюванні своїх думок.

Окрім мовних знаків, у психології виокремлюють ще й метамовні невербальні знаки, які використовуються в процесі комунікації, у мовному спілкуванні, а відтак і в процесі мовлення. Вони не тотожні зі знаками мови, оскільки відрізняються від них за своєю природою. До таких невербальних знаків відносять: жести, міміку, пантоміміку («мова тіла»), змістові паузи та голосове інтонування. Щодо останнього знака — інтонації — у науці не існує єдності поглядів: одні вчені визнають її мовним знаком з огляду на те, що вона виконує функцію уточнення чи корекції змісту мовленнєвого висловлювання, проте більшість дослідників визнають інтонацію як окремий, самостійний знак мовленнєвої діяльності чи відносять її до метамовних знаків.

Традиційно в психології мовленнєвою діяльністю називається процес використання людиною мови з метою спілкування. Однак останні дослідження вчених дозволили зробити висновок про те, що мовленнєва діяльність — це певна абстракція, яка не співвідноситься безпосередньо з «класичними» (пізнавальною, ігровою, навчальною) видами діяльності. Вона у формі окремих мовленнєвих дій обслуговує всі види діяльності. Власне мовленнєва ж присутня тоді, коли мовлення є самоцінним, коли мотив, що детермінує її, не може бути задоволений іншим способом, ніж мовленнєвим. Тому сучасні психологи сходяться на тому, що мовленнєва діяльність являє собою активний, цілеспрямований, опосередкований мовою і зумовлений ситуацією спілкування процес взаємодії людей між собою (А. Зимня).

Мовлення — це історична форма спілкування людей засобами мови. Мовленнєве спілкування здійснюється за правилами конкретної мови, носієм якої є людина. Мова і мовлення становлять складну діалектичну єдність: мовлення не можливе без правил (граматики) мови, водночас мовлення під дією низки факторів (вимог суспільної практики, розвитку науки, взаємовпливів різних мов) змінює й удосконалює мову. Усвідомлення мови й мовлення як двох різних факторів мовленнєвої діяльності й теоретичне обґрунтування даної проблеми містять праці Ф. де Соссюра, який взаємозумовленість мови й мовлення відобразив у формулі: мова — це водночас засіб і продукт мовлення. Аналіз даної формули дає можливість деяким вченим робити висновок про первинність мовлення: «Потреба в спілкуванні й сам процес спілкування дітей значно випереджає здатність до використання мови як засобу мовлення. Тому можна стверджувати про принципову можливість існування мовлення на безмовному підґрунті».

Мовлення — явище психічне. Воно завжди індивідуальне й суб’єктивне, адже виявляє ставлення індивіда до об’єктивної реальності. Незважаючи на багатство словникового запасу мов, людина у процесі мовленнєвої діяльності використовує незначну кількість лексем (у середньому 10–20 тис.).

Фізіологічною основою мовлення є діяльність другої сигнальної системи, подразником якої є не предмети та їх властивості, а слова. У процесі мовлення беруть участь багато функціональних структур кори півкуль великого мозку, але окремі її ділянки відіграють найістотнішу роль у виконання цієї функції, тому їх називають мовними аналізаторами, або центрами мови. У задніх відділах нижньої лобової звивини знаходиться центр артикуляції та мови, або центр Брока. Його пошкодження, звичайно, призводить до втрати мови. У задній частині верхньої скроневої звивини розташований слуховий центр Верніке. У разі ураження втрачається здатність розуміти зміст слів. На середній поверхні потиличної ділянки знаходиться зоровий центр, пошкодження якого викликає втрату здатності впізнавати написане.