Розділ «ТЕКСТИ ДЛЯ ДОДАТКОВОГО ЧИТАННЯ»

Представники традиційної психології висловили деякі думки стосовно того, чим зумовлюються переважання у внутрішньому мовленні одних уявлень слів порівняно з іншими. Психологія внутрішнього мовлення зробила цим самим перший крок від опису феномена до пояснення його природи. Слушне щодо цього свідчення Болдуїна, який вивчав німецьку мову в умовах розмовного мовлення — і мислив на цій мові словами, які промовляв, французьку мову вивчав шляхом читання — мислив на цій мові словами у формі їх зорових образів. Накреслилася також тенденція вважати слуховий тип внутрішнього мовлення сприймаючим, або пасивним, руховий — відтворюючим, або активним. Тут, як бачимо, помітні спроби зв’язати форму внутрішнього мовлення зі способом утворення словесних образів, а також з метою, намірами людини. Однак висловлювання, які містили цінні припущення могли б визначити напрям пошуків для пояснення важливих фактів психології внутрішнього мовлення і встановлення закономірностей його специфіки, в зарубіжній психології не викликали належної уваги.

Ці дослідження відрізнялись від попередніх тим, що вони мали експериментальний характер, з використанням реєструючої апаратури, що з’явилася на той час. Але й технічні засоби не допомогли вченим дістати однозначні дані про участь рухового компонента в процесах внутрішнього мовлення. Якщо Висойковська (1913) Джекобсон (1932) дістали дані про те, що під час внутрішнього мовлення скорочуються м’язи язика i губ, тобто помітна досить стійка іннервація мовно-рухових органів, то Додж (1898), Картіс (1899), Коуррен (1902), Пінтнер (1913), Рід (1916), Торсон (1925) або зовсім заперечували наявність цих скорочень, або вважали їх необов’язковими.

Різку невідповідність здобутих результатів можна пояснити недостатньою чутливістю приладів, які використовувались у дослідженнях, і неоднаковими умовами дослідів. А проте початок наукової розробки цього питання, як зазначалося, був покладений ще І.М. Сєченовим.

Сєченов І.М. писав: «Коли дитина думає, вона неодмінно в той самий час говорить. У дітей років п’яти думка виражається словами чи розмовою пошепки, або принаймні рухами язика і губ. Це надзвичайно часто (а можливо, й завжди, тільки різною мірою) трапляється і з дорослими людьми. Я принаймні знаю по собі, що моя думка дуже часто супроводжується, при закритому й нерухомому роті, німою розмовою, тобто рухами м’язів язика в порожнині рота. У всіх же випадках, коли я хочу фіксувати яку-небудь думку переважно перед іншими, то неодмінно вишіптую її. Мені навіть здається, що я ніколи не думаю прямо словом, а завжди м’язовими відчуттями, які супроводять мою думку у формі розмови».

Сєченов І.М., як бачимо, підкреслював важливу роль мовних кінестезій у мисленні про себе, тобто за участю внутрішнього мовлення. Це геніальне передбачення новітніх експериментальних даних психологів у Сєченова ґрунтувалось на глибокому аналізі механізмів оволодіння мовою. «Головною умовою здатності до мови є центральний зв’язок між зоровим і слуховим апаратом, з одного боку. й усім комплексом рухів, що беруть участь в утворенні голосу й мови

з другого». Мовлення здійснюється (і стає можливим взагалі) під регулюючим контролем слуху, проте саме мовлення є руховою реакцією. Тому основу мовлення становлять рухослухові зв’язки. Уже в ранньому дитинстві, говорить у зв’язку з цим І.М. Сєченов, слухові відчуття асоціюються найтісніше з м’язовими відчуттями власної розмови.

Оскільки ж внутрішнє мовлення рефлекторного походження, отже, теж є системою м’язово-слухових зв’язків, ці зв’язки не руйнуються під впливом гальмування артикуляційних рухів мовних органів. Феноменом їх гальмування є тільки значне зменшення рухового ефекту. Цю обставину І.М. Сєченов і мав на увазі, стверджуючи, що «німа розмова при закритому роті» супроводжується рухами язика в порожнині рота.

Підкреслюючи важливу роль у внутрішньому мовленні мовних кінестезій, Сєченов водночас не зводив його лише до м’язових відчуттів та рухів. Мовні рухи нерозривно зв’язані зі сприйманням виголошуваних слів. Тому, якби мовний зв’язок руйнувався при повному гальмуванні рухового компонента, він так само руйнувався б i при вїдсутностї слухового аналізу та слухового контролю. Отже м’язово-слухові зв’язки, що утворюються в процесі оволодіння живою розмовною мовою, є основою процесів внутрішнього мовлення; мовні кїнестезії з самого початку «озвучені».

Внутрішнє мовлення здійснюється за участю тих самих аналїзаторїв, що й зовнішнє. Воно є активїзацїєю слідів звукових, рухових і зорових, тільки ця активізація не завершується голосним відтворенням мовного потоку через гальмування рухів мовних органів.

Діяльність другої сигнальної системи забезпечується трьома аналізаторами: мовноруховим, мовнослуховим та мовнозоровим. Мовний тимчасовий нервовий зв’язок є результатом складної взаємодії зазначених аналізаторів. Заслуга Сєченова полягає в тому, що він накреслив принципову схему взаємодії у внутрішньому мовленні слухового та рухового мовних органів, взаємодії, в якій може слабшати то одна, то друга ланка, але при постійному їх зв’язку. Правильність цих думок Сєченова підтвердилась пізнішими дослідженнями питання про механізми внутрішнього мовлення.

Участь рухового компонента в процесах внутрішнього мовлення давно привернула увагу психологів. Ще до перших спроб експериментальної реєстрації іннервації мовних органів ставились досліди по визначенню ролі рухового компонента у внутрішньому мовленні шляхом суміщення двох видів мовної діяльності. Припускалось, що, виконуючи певну роботу в плані зовнішнього мовлення тобто завантажуючи апарат голосного мовлення, не можна одночасно розгортати іншу діяльність у плані мовлення внутрішнього. Проте дані цих дослідів виявились суперечливими. Польман, наприклад, виявив, що промовляючи знайомі вірші він міг одночасно складати про себе нові вірші. А в дослідах Біне виявилось, що неможливо одночасно стискати наперед визначену кількість разів гумовий балон і розв’язувати навіть нескладні арифметичні задачі.

Ці дані датуються кінцем XIX ст. Вони добуті тільки двома згаданими авторами і цікаві постановкою проблеми суміщення дій, що не позбавлена наукових підстав. Про це свідчать ті перспективи, які відкрило її розв’язання радянськими психологами. Але в старій психології цій проблемі не надавалось належного значення та й розв’язувалась вона тільки з точки зору розподілу уваги, а це закривало шлях до її вичерпного розв’язання.

Учення Павлова про руховий аналізатор і, зокрема, його положення про мовні кінестезії як базальний компонент мислення стало основою вивчення мовних кінестезій. Слід, однак, зауважити, що об’єктом систематичного вивчення мовні кінестезії стали порівняно недавно, і навіть судження таких видатних учених, як

В.М. Бехтерєв і Л.С. Виготський, не йшли в цьому питанні далі звичайних гіпотетичних міркувань. В.М. Бехтерєв, продовжуючи лінію І.М. Сєченова, говорив: «Коли людина посилено уявляє собі те, що вона повинна сказати знайомій чи незнайомій особі, з якою вона повинна побачитись, вона мимовільно про себе промовлятиме слова, обдумуючи, свою майбутню мову». А Л.С. Виготський, не заперечуючи рухів мовного апарату у внутрішньому мовленні, поряд з ним вважав, що між ними й активністю, а також формою внутрішнього мовлення не існує безпосереднього об’єктивного зв’язку. Зрозуміло, що хоч участь мовних кінестезій після праць

І.М. Сєченова та І.П. Павлова, що увінчались створенням детерміністичної теорії рефлекторної діяльності головного мозку, можна було приймати з логічною незаперечністю, останнє слово повинні були сказати експериментальні дослідження.

Зараз такі дослідження успішно ведуться цілою групою психологів. Це дослідження за методикою «перешкод», або виключення мовних рухів шляхом виконання одночасно з розв’язанням розумових задач додаткової (сторонньої) артикуляційної роботи (аналогічні тим, які робили Польман і Біне), а також біографічні та електроенцефалографічні дослідження прихованої іннервації мовних органів. Початок їх був покладений працею А.Н. Соколова «Внутренняя речь и понимание» (1940 р). А.Н. Соколов спостерігав значні утруднення в розумінні і запам’ятовуванні текстів піддослідними, які в цей самий час промовляли вголос інший матеріал (лічили, декламували тощо).

Таким чином, уже в цих дослідах підтверджувалась гіпотеза про те, що затримка або усунення мовних кінестезій повинні викликати порушення мислительної діяльності, оскільки ці кінестезії є невід’ємним її компонентом. Вона підтвердилась у дослідах Л.К. Назарової, а частковим виключенням мовних кінестезій, і в дослідженні А.Р. Лурією хворих на ураження кінестезичних відділів великих півкуль; Л.А. Новикова, реєструючи мікрорухи м’язів язика при виконанні учнями різних розумових операцій (лічба про себе, розв’язування арифметичних задач, запам’ятовування слів та цифр), виявила помітне збільшення електричних потенціалів, Яке свідчить про посилення мовних кінестезій. Імпульсація м’язів збільшувалась при цьому з ускладненням розумових завдань.

З наведених досліджень можна зробити два важливих висновки: 1) мовні рефлекси під час мислення про себе мають різний ступінь загальмованості ефекторних кінців; 2) ступінь їх загальмованості значною мірою залежить від характеру актуальної розумової діяльності.

Однак, зв’язок мовних кінестезій з розумовою діяльністю не такий простий і прямолінійний, як це може здатися на перший погляд. Це показали останні дослідження А.Н. Соколова, метою яких було простежити: а) як відіб’ється затримка зовнішньої і внутрішньої артикуляції на різних видах розумової діяльності і б) як і в яких формах функціонує при цьому мовна кінестезія і який її зв’язок із слуховим сприйманням слів.

За даними цих досліджень, сильні мовнорухові імпульси, прихованої артикуляції спостерігаються, коли розумова діяльність зв’язана з потребою розгорнутого мовного аналізу та синтезу і, отже, з посиленням збудження відповідних мовних центрів. У разі узагальнення розумових дій і утворення мовно-розумових стереотипів, збільшення в мисленні наочних компонентів спостерігається редукція мовнорухових імпульсів. При цьому А.Н. Соколов вважає, що редукція може здійснюватись тільки при збереженні, а то й посиленні інших компонентів внутрішнього мовлення — слухового та зорового. Зокрема, слабкі кінестетичні подразнення, що йдуть від мовних органів у кору мозку, спроможні викликати, вважає А.Н. Соколов, досить сильні реакції в мовнослуховому аналізаторі, які в сукупності із загальмованою мовною кінестезією, очевидно, і складають матеріальну основу внутрішнього мовлення.