Розділ «Частина друга»

В десятих числах липня 2002 року Іванова подала документи до вступу в університет. В ході розмови, яка відбулась на початку липня 2002 року за адресою: м. Київ, пр-т Миру, 1, Петрунько не отримував грошові кошти від Іванової. Той конверт, на який вона посилається, в якому нібито були кошти, насправді був пустим, на ньому вона записала свій номер телефону. Іванова звернулася до Петрунька, щоб той порекомендував їй репетитора із вступних іспитів. На дану вимогу Петрунько пояснив, що наймати репетитора на даний період є занадто пізно, оскільки вже через два дні перший іспит. Після даної розмови Іванова ще декілька разів телефонувала Петруньку з приводу репетиторства, на що останній відповідав, що нічим не зможе допомогти.

З приводу того, що Петрунька було затримано за заявою Іванової 25 липня 2002 р. та на сьогоднішній день він знаходиться в СІЗО, можна пояснити наступне. Насправді 25 липня 2002 року Петрунька було затримано як адмінзатриманого (доказом є адміністративні матеріали, які були витребувані із Дніпровського районного суду). В судовому порядку на нього було накладено адміністративний штраф. Після розгляду справи, Петрунька повинні були відпустити, чого не було зроблено. Петрунька насильно відвезли в СІЗО та під тиском працівників правоохоронних органів витребувано пояснення, в яких він визнає свою вину у скоєному злочині. Під час судового розгляду Петрунько дав показання, які відрізняються від тих, що є в матеріалах справи. В судовому засіданні Петрунько не визнає своєї вини у скоєному злочині та повідомляє суд, що його показання, які в матеріалах були отримані в результаті фізичного та психологічного тиску співробітників міліції. Таким чином, вищезазначена обставина дає підстави вважати, що показання, які є в матеріалах справи дійсно були витребувані під тиском працівників правоохоронних органів.

Тобто в даному випадку письмові пояснення Петрунька не можуть братись до уваги, оскільки вони були витребувані під тиском працівників правоохоронних органів.

Відповідно до коментованої ст. 369 КК України, предметом хабара є матеріальні грошові цінності. В матеріалах справи відсутні грошові кошти, які є предметом хабара та могли бути речовим доказом. Тобто даному випадку відсутній склад злочину (передбаченого ст. ст. 369, 190 КК України)

Закон вимагає, щоб у процесі кримінального судочинства кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливого покарання і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений, щоб у кожній справі була встановлена істина, а обвинувальний вирок ґрунтувався на переконливих і безспірних доказах. Якщо ви, шановний суд, винесете із залу суду таке ж переконання, як і я, якщо мої доводи підтвердять у вас ці переконання, то, я думаю, що не далі як через кілька годин підсудний почує з ваших уст виправдувальний вирок.

9.3. Промови представника позивача

9.3.1. Промова у справі «Авіалінії України»

Шановний суд!

Судовий процес про незаконне звільнення Павлюка Юрія Степановича з посади виконуючого обов’язки Голови правління Відкритого акціонерного товариства «Авіакомпанія «Авіалінії України» підходить до кінця. Всі обставини цієї справи вже були детально досліджені.

В ході судового розгляду Позивач та його представник, Відповідач та його представник дали пояснення щодо обставин справи, були допитані свідки по справі, а також досліджені й інші письмові докази по справі і таким чином були встановлені наступні обставини:

20 вересня 2001 року наказом № 633 Позивач був призначений на посаду виконуючого обов’язки Голови правління ВАТ «Авіакомпанія «Авіалінії України». Протягом тривалого періоду часу Позивач сумлінно виконував обов’язки керівника Авіакомпанії. 18 січня 2002 року Позивач подав заяву про звільнення за власним бажанням в якій обґрунтував підставу звільнення як неможливість виконувати функції керівника Авіакомпанії через важкий стан здоров’я. 24 січня 2002 року в Міністерстві транспорту України відбулася робоча нарада за участю посадових осіб Міністерства транспорту та представників Авіакомпаній України, на якій Позивач відкликав свою заяву про звільнення і погодився й надалі виконувати функції керівника «Авіакомпанії «Авіалінії України».

З 25 січня 2002 року по 23 лютого 2002 року позивач важко хворів, що підтверджується листками непрацездатності, виданими позивачеві на цей період. Крім того в період з 19 по 27 лютого 2002 року Позивач літав до Китайської народної республіки для проходження курсу мануальної терапії з метою закріплення курсу лікування, отриманого в Україні. Відразу ж після повернення позивач належним чином оформив свій вихід на роботу і 28 лютого 2002 року з’явився на роботу для виконання своїх трудових обов’язків, справедливо вважаючи, що все ще являється керівником ВАТ «Авіакомпанія «Авіалінії України».

Однак під час перебування позивача на лікарняному Міністерство транспорту України видає наказ № 58 від 31 січня 2002 року про звільнення позивача з займаної посади за власним бажанням з 4 лютого 2002 року, керуючись заявою позивача про звільнення від 18 січня 2002 року. В судовому засіданні представник відповідача не визнав факт відкликання заяви позивачем, наполягаючи на письмовій формі відкликання. Проте шановний суд, чинним законодавством про працю, зокрема Кодексом законів про працю України не встановлено обов’язкової письмової форми відкликання заяви про звільнення. Крім того, відповідач видав наказ про звільнення позивача в період тимчасової непрацездатності останнього, що безперечно забороняється чинним законодавством про працю.

Усвідомлюючи допущені ним порушення чинного законодавства відповідач 14 березня 2002 року видає новий наказ про звільнення № 165, яким звільняє позивача з 25 березня 2002 року. Проте і цей наказ виданий в порушення вимог чинного законодавства про працю, зокрема частини 2 статті 38 Кодексу законів про працю, згідно з якою, якщо працівник після закінчення строку попередження не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити працівника за поданою раніше заявою.

Навіть якщо брати до уваги факт, що заява позивача не була відкликана належним чином, то строк попередження про звільнення, згідно зазначеної заяви закінчився 1 лютого 2002 року. В судовому засіданні представник відповідача не зміг дати належного пояснення чому позивач був звільнений з посади через місяць після закінчення строку попередження. Натомість вже під час судового розгляду відповідач видає третій наказ про звільнення позивача від 15 травня 2002 року, яким звільняє позивача з посади керівника Авіакомпанії з 25 лютого 2002 року.

Видаючи численні накази про звільнення позивача, відповідач не вважав за потрібне ознайомити позивача з жодним з них, крім того відповідач продовжував табелювати позивача як працівника ВАТ «Авіакомпанія авіалінії України» протягом лютого — березня 2002 року.

Таким чином ситуація склалася наступним чином: з одного боку позивач після закінчення періоду тимчасової непрацездатності виходить на роботу для продовження виконання своїх трудових обов’язків, не підозрюючи про те, що його вже було звільнено з займаної посади і на його місце був призначений новий працівник. З іншого боку відповідач фактично визнаючи позивача дійсним працівником, не допускає його до виконання ним своїх посадових обов’язків, так як позивач не має свого робочого місця, його підпис не є дійсним, його розпорядження як керівника не забезпечені виконанням з боку підлеглих. Цей факт підтверджується всіма свідками, які були викликані в судове засідання. Отже відповідач створив всі умови, які унеможливлювали виконання позивачем своїх обов’язків, а потім на підставі цього невиконання звільнили його з посади. Чи є це чесним і порядним по відношенню до працівника, який має більше 20 років загального трудового стажу, який сумлінно виконував свої посадові обов’язки в якості керівника ВАТ.

Крім того, що такий вчинок відповідача є аморальним, він є ще абсолютно незаконним, оскільки Кодекс законів про працю чітко передбачає, що звільнення за раніше поданою заявою є незаконним і працівник, звільнений у такий спосіб має бути негайно поновлений на роботі.

Вищезазначені обставини підтверджуються долученими до справи копіями наказів про звільнення, копією листків непрацездатності, показаннями свідків Петрова В. П., Іванової О. О., Сидорова К. К., в той час були працівниками

Авіакомпанії і які підтвердили той факт, що позивача не було допущено до роботи після закінчення періоду тимчасової непрацездатності.