Розділ «Частина друга»

За декілька секунд все закінчилося. Андреев вибіг у передпокій, кинув фінський ніж і оголосив себе злочинцем.

Що відбулося в його душі?

На це запитання не може бути тієї певної відповіді, яка необхідна для судового вироку, тому що при такому невимовному душевному потрясінні все в людині перевертається... Звідкись зсередини в Андреева піднялася могутня хвиля, яка поглинула і розум, і серце, і совість, і пам’ять про загрожуючий закон.

Що то було? Ревнощі? Злість? Запальність? Ні, все це не підходить. Гострі ревнощі уже були приборкані, тому що Андреев міг діловито перемовлятися зі своїм суперником. Злість і запальність знову ж таки не в’яжуться зі справою, тому що Андреев був добрий і терплячий до останньої можливості.

Якщо хочете, тут були жах і відчай перед раптово відкритими Андрееву жорстокістю і бездушністю жінки, якій він безповоротно віддав і серце, і життя. В ньому шалено заговорило почуття незбагненної неправди. Тут уже нуртувала сила життя, яка ламає все непридатне без прокурора і суду. Втекти від цієї неминучої кризи не було куди ні Андрееву, ні його дружині.

Я назву душевний стан Андреева «несамовитістю» — не тією несамовитістю, про яку говорить формальний закон (тому що там неодмінно потрібна душевна хвороба), але несамовитістю в загальновживаному змісті нього слова. Людина «втратила розум», була в «нестямі». Його ноги і руки працювали без його участі, бо душа була відсутня...

Невже люди цього не зрозуміють?

Яка глибока правда звучить у зізнанні Андреева, коли він говорить: «Крик дружини повернув мені розум». Отже, до цього крику він був у стані божевілля...

Чи бажав Андреев того, що він зробив? Ні, не бажав, бо наступного дня говорив своїм знайомим: «Я, здається, віддав би все на світі, аби цього не сталося...»

Карати будь-кого за вчинок, явно несвідомий — не по-людськи, та й не потрібно.

Ось і все що я хотів сказати. Я намагався роз’яснити вам цю справу мовою вашого власного сумління. Правду кажучи, я не маю сумнівів, що ви не погодитесь зі мною.

І вірте, що Андреев вийде з суду, «з опущеною головою»... У глибині його душі, як і долі, буде невигойна рана... Його гріх перед богом і закривавлений привид його дружини — у всій своїй жахливості — залишаться з ним нерозлучними до кінця.

Андреев був виправданий. Присяжними було визнано, що вбивство здійснено в стані крайнього роздратування і запалу.

7.2. Промова прокурора Української РСР Р. Руденка у справі головних німецьких військових злочинців на Нюрнберзькому процесі[115]

20 листопада 1945 року було розпочато і 1 жовтня 1946 закінчено судовий процес над головними німецькими військовими злочинцями, який проходив у старовинному німецькому місті Нюрнберзі. Свого часу він був перетворений гітлерівцями на місто портейтагів — збіговисько фашистської партії.

Міжнародний Військовий Трибунал було створено за угодою чотирьох союзницьких держав — СРСР, США, Великої Британії і Франції — 8 серпня 1945 року.

На лаву підсудних у Нюрнберзі було посаджено тих, хто підготував і організував, очолив і керував здійсненням тяжких, нечуваних в історії людства злочинів. Серед 24-х головних німецьких злочинців, відданих суду Міжнародного Військового Трибуналу в Нюрнберзі були:

— колишній рейхсмаршал «Великої Німеччини» Герман Герінг;

— один з керівників нацистської партії Рудольф Гесс;

— колишній міністр закордонних справ Йоахим фон Ріббентроп;