Розділ «Частина друга»

І ось з’явилася у Андреева нова родина. Здавалося, пара була цілком підходяща. Різниця — років дванадцять — дуже гарна. Обоє із купецького середовища, не дуже освічені. Вона вже встигла пожити без грошей, без певного заробітку і до зустрічі з Андреєвим ризикувала, як-то кажуть, «ходити по руках». їй зустрілася людина поважна, вірна, яка обожнювала її, оточила її достатком, любов’ю, ніжними турботами. Чого, здавалося б, ще бажати? І дійсно, Андреев нічого більше не бажав.

У пресі, не знаючи справи, уже розпускали плітки про цю пару. Дивувалися, що біржовий маклер став героєм кримінального роману. Припускали, що тут проза заїла поезію, що егоїстичний, заможний крамар занапастив емоційну жіночу натуру.

Нічого подібного тут не було. Андреев мав повне право вважати себе щасливим чоловіком. Запитують: «Як чоловіком? Адже Левіна майже 14 років була у нього на утриманні»... Чи варто заперечувати? У співжитті, із лицемірства, люди придумали багато фальшиво презирливих слів. Якщо чоловік повінчався з жінкою, про неї кажуть: «дружина, жінка». А якщо ні, її називають: «утриманка, наложниця». Але хіба законна дружина не знає, що таке «ложе»? Хіба чоловік майже завжди не утримує свою дружину? Справжнім шлюбом я називаю такий любовний союз між чоловіком і жінкою, коли ні їй, ні йому нікого іншого не потрібно, — коли він для неї заміняє всіх чоловіків, а вона для нього — всіх жінок. І в такому розумінні для Андреева обрана ним подруга була справжньою дружиною.

До речі, перша дружина дотримала слова: після заміжжя її доньки відбулося розлучення, і за три роки до катастрофи Зіна-їда Миколаївна обвінчалася з Андреєвим. Всі в один голос говорять, що Андреев «шалено» кохав свою дружину. Чому? Якщо комусь з вас не зрозуміло, я вам докажу.

Візьміть все життя Андреева. Ви побачите, що він працював невтомно і працював успішно. Заробляв дуже великі гроші. Але грошима не дорожив. Розкошів не розумів. Збиткових захоплень не мав. Ні гравець, ні пияка, ні ненажера, ні честолюбець. Власне кажучи, вся робота йшла на інших. Більшу частину грошей він віддавав першій дружині. Крім того, брав участь у всіх можливих благодійних спілках і заслужив різні почесні звання. Вищі духовні інтереси — наука, мистецтво — були чужі для нього.

Скажіть: потрібно ж було мати і цій гарній людині щось таке, що складало б його особисте життя, його щастя, відпочинок, утіху. І його потягло до такого щастя, яке вкладене в нас самою природою, — до коханої жінки, яка б скрасила самотність чоловіка. Що не кажіть, але «не подобає чоловікові бути одному». Це закон життя, основа всього світу. Яку б дружбу до ближнього ми не відчували, ми однаково відчуваємо себе віддаленим від них. Тільки в істоті іншої статі ми знаходимо ніби частину свого серця, яке стукає нам назустріч і зливає нас з цією істотою нероздільно. Цю найвищу радість Андреев знайшов у своїй другій дружині. Він не знав, як віддячити їй... Виконував усі її примхи. Віддавав їй усе, що в нього було. Не зважав на всі її різкості, завжди вмів виправдати її жорстокість.

За своїми відчуттями він міг поклястися, що цій жінці ніхто інший не потрібен. І оскільки він ніякої іншої жінки не мав, то він зрісся з дружиною, він бачив у ній і в собі дві нерозривні половини одного створіння.

Не маю сумніву, що Сара Левіна, завдяки своєму легковажному поглядові на чоловіка і хтивому темпераменту, віддалася своєму здоровому чоловікові з найповнішою для нього ілюзією гарячої взаємності. Чого б іще він міг вимагати? І в такій омані він прожив, наскільки це можливо, щасливо, протягом майже сімнадцяти років... І раптом!

Але тут ми залишимо чоловіка і звернемося до дружини. Важко говорити про мертвих. Можна було б говорити неправду про них, тому що вони не можуть заперечити. Але оскільки «мертві сорому не мають», то говорити про них правду не тільки можливо, але навіть необхідно, тому що кожен померлий є повчання для живих.

Отож, придивимося до Сари Левіної.

Зв’язавшись з Андреєвим, приживши від нього дитину і переманивши його до себе на правах чоловіка, Зінаїда Миколаївна «зметикувала», що вона набула сімейного стану, але при цьому зовсім не втратила своєї свободи. Зовні вона все так влаштувала, що, як їй гадалося, ніколи й нічим не ризикувала.

Майже весь день у її розпорядженні, через те, що чоловік працював у місті з ранку до обіду. Крім того, їй іноді щастило їздити одній до Михайлівського театру, куди чоловік не заглядав. Нарешті, для неї стало звичайним жити влітку в Царському, куди чоловік приїздив тільки двічі на тиждень. Всюди, де з’являлася, вона завжди справляла своєю ефектною зовнішністю враження на чоловіків. Це їй подобалося. Легкість поводження з ними у неї залишилася з першої молодості. Ми знаємо від інженера Фанталова, що добитися взаємності Андреєвої було неважко. Можливо, тому вона не раз обманювала чоловіка. Але нас цікавить лише один її роман, повністю доведений і вельми давній, з генералом Пістолькорсом. Хочу, втім, додати, що я розумію тут роман лише з боку генерала, який був дійсно закоханий в Андрееву. А вона?

Я не бачу в її житті жодного випадку, де б вона любила когось крім себе. І якби це не видалося прикрим для генерала

Пістолькорса, слід сказати, що і його вона не кохала. Генерал атестує покійну з найкращого боку: «Правдива, чесна, розумна, скромна»... Чи не так? «Правдива»? Вона його обдурила, що заміжня. «Чесна»? Вона ще в 1903 році, коли жила в достатку, взяла від Пістолькорса, невідомо за що, 50 тисяч рублів. «Розумна»? В практичному розумінні, так, вона була не промах. Але в розумінні інтелектуального рівня вона була страшенно дріб’язковою, гонорною. Нарешті, «скромна»... Про цю скромність генерал може тепер зробити висновок з розповідей інженера Фанталова...

Безцеремонність Зінаїди Миколаївни в її подвійній грі між коханцем і чоловіком дивовижна. Візьміть хоча б її шлюб з Андреєвим після того, як вона вже отримала завдаток від Пістолькорса. Вінчання відбувається 18 квітня 1904 року. Релігійний, щасливий наречений, Андреєв, з новісіньким шлюбним партнером, обводить навколо амвона свою обранку. Він налаштований урочисто. Він дякує богові, що, нарешті, узаконює перед людьми своє кохання. Молоді в присутності запрошених цілуються... А в цю ж хвилину блаженний Пістолькорс, нічого не підозрюючи про цю подію, думає: «Звичайно, найважче буде добитися розлучення. Але ми з нею цього доб’ємося! Вона неодмінно розв’яжеться з чоловіком для мене»... Справді, чи не жалюгідні ці обидва коханці Сари Левіної?

І однак, якщо подумати, чи можемо ми суворо звинувачувати її? Згадайте: вона виросла і розцвіла в такому середовищі, де легка поведінка дівчини не вважалася ганебною. Природа дала їй чудове тіло. Вона використала цю зброю. їй все давалося легко, і вона уявила, що крім особистих задоволень, їй нема про що думати в житті. Вона перетворилася на розбещену егоїстку, яка вважала, що всіляка брехня, грубість і примхи минуть їй даром. Людина виховується тільки в нещасті, а вона його ніколи не знала, і навряд чи могла збагнути чуже горе. Її трагічний кінець і заподіяні нею прикрощі пояснюються лише тим, що люди, багаті душею, її зовсім не розуміли.

Їй, наприклад, навіть на думку не спадало, що закріпивши свій зв’язок з Пістолькорсом і пообіцявши йому одруження, вона зруйнувала все життя свого нещасного чоловіка.

Їй здавалося, що має відбуватися лише звичайна угода щодо неї між двома чоловіками — і нічого більше. Вона навіть додумалася до нісенітниці, що вони обидва будуть однаково раді, тому що для неї цей перехід вельми вигідний і приємний.

Інша мимоволі б занепокоїлася, передбачаючи страшне руйнування тривалих близьких стосунків з вірним товаришем. Вона б намагалася пом'якшити удар. Можна було б, наприклад, в листах з-за кордону до чоловіка поскаржитися на хворобливу нудьгу, на невизначене очікування якогось горя, тощо. Але для Андреєвої все було «тринь-трава». За кордоном вона сміливо веде себе з Пістолькорсом як наречена. Перед від’їздом в Росію вона бере від Пістолькорса браслет вартістю 1200 марок. Тимчасово розлучаючись з ним, вона примушує доньку вигадувати йому «закохані» телеграми. Її заручини з ним мають відбутися відразу ж, як вони повернуться в Петербург. А в той же час чоловікові посилає листи «Милий Міша», «Добрий Міша». В листах продовжує вимагати різні суми на всілякі витрати... І в останньому пише: «Ми жалкуємо, що ти не з нами»... Ну, де ж тут було бідному Андрееву здогадатися, що з приїздом дружини може скоїтися з ним жахлива катастрофа?

Про Пістолькорса він тільки чув від дружини, що вона десь давно з ним познайомилася. Сам він розмовляв з Пістолькорсом один раз в житті на якійсь виставці, де їх познайомила дружина. У своїй оселі він його ніколи не бачив, і взагалі, все, що відбувалося між Пістолькорсом і його дружиною вже майже три роки, було від нього так приховано, що про Пістолькорса він думав стільки ж, як про усякого перехожого на Невському...