Розділ XXIII Школи (основні напрями) науки кримінального права

3. Погляди на покарання. Кант — творець теорії матеріальної відплати. Категоричний імператив вимагає належної поведінки і містить у собі ідею покарання за неналежну поведінку. Покарання — це є здійснення справедливості. Воно не ставить перед собою ніякої утилітарної мети. Покарання — це справедлива відплата, це самоціль. Воно призначається лише тому, хто вчинив злочин. Покарання є відплатою злом за зло, заподіяне злочином. На питання: «Який рід і розмір покарання, яке б відповідало принципам справедливості?» Кант відповідає: «ніякий інший, як тільки принцип рівності (у положенні стрілки на терезах справедливості) — не схилятися ні на один, ні на другий бік. Таким чином, зло, яке ти заподіюєш іншій людині без її вини, ти заподіяв самому собі. Якщо ти її ображаєш, то ти ображаєш самого себе; якщо ти її обкрадаєш, то ти обкрадаєш самого себе; б’єш ти її, то б’єш себе; вбиваєш її, ти вбиваєш самого себе». Відповідно до цього пропонується і система покарань: за вбивство — страта; за зґвалтування і мужолозтво — кастрація; за аморальні злочини — вигнання із суспільства; за образу — принизливе вибачення перед потерпілим; за майнові злочини — кримінальне рабство (каторга) на різні строки.

4. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) — видатний німецький філософ, творець діалектичного методу, розвивав свої ідеї й у галузі кримінального права.

1. Погляди на кримінальний закон. Право — це абстрактна загальна воля у своєму прояві. Кримінальний закон — це теж загальна воля, яку не можна порушувати. Гегель виступав за видання кримінального кодексу, який він вважав більш розвиненою формою права, ніж збірники звичайного права або права прецедентів. На його думку, кодекс має бути написаний у доступній для людей формі і доведений до відома населення.

2. Погляди на злочин. Гегель виступав проти караності злочинних намірів і думок, доводячи, що кримінальній відповідальності може підлягати тільки вчинене особою злочинне діяння. Він заперечував об’єктивне ставлення, вважаючи, що кримінальна відповідальність можлива тільки за наявності умисної вини. Злочин, на погляд філософа, — це порушення права, загальної, абстрактної волі, відпадіння від цієї волі, тобто щось нерозумне. Він являє собою заперечення загальної волі, заперечення права (антитеза). Якщо злочин нерозумний, то він не повинен існувати, оскільки розумне тільки і є дійсним.

3. Погляди на покарання. Покарання є відновленням права. Якщо злочин — це заперечення права, то покарання — це незаперечення права (синтеза). Покарання виключає злочин, робить його таким, якого взагалі не було, ніколи не існувало. Тому покарання не переслідує ніякої утилітарної мети, воно — самомета, є результатом вільної волі злочинця, який сам собі вимагає покарання. Самим фактом вчинення злочину злочинець дає згоду на застосування покарання. Проте покарання, як правило, не таліон (крім вбивства), воно має відповідати за своєю суворістю тяжкості вчиненого злочину.

5. Ансельм Фейєрбах (1775-1833) переклав філософські концепції німецької класичної філософії на ясну і чітку мову юриспруденції. Він сформулював основні принципи класичної школи кримінального права, що, за його словами, не підлягають будь-якому виключенню, а саме: 1) немає покарання без закону; 2) немає покарання без злочину; 3) немає покарання без вини. Ці формулювання, що є відображенням у кримінальному праві сутності правової держави, прихильником якої услід за Кантом був Фейєрбах, служать і в наш час найважливішими критеріями оцінки кримінального права як цивілізованого. Фейєрбах був упорядником одного з перших кодексів XIX ст., в якому втілилися його ідеї, — Баварського кримінального уложення 1813 р., яке діяло майже до об’єднання Німеччини в 1870 р. Фейєрбах серйозно вплинув на розвиток науки кримінального права не тільки в Німеччині, а й за її межами.

1. Погляди на кримінальний закон. Закон, за Фейєрбахом, загальний і необхідний, він погрожує кожному, хто винен у злочині. Фейєрбах услід за Кантом вважав кримінальний закон категоричним імперативом, який підлягає обов’язковому виконанню. Він виступав за різке звуження суддівського розсуду, встановлення абсолютно визначених санкцій, зумівши це втілити в Баварському кримінальному кодексі 1813 р.

2. Погляди на злочин. Злочин — це дія, небезпечна для суспільства, і хоча вона викликається вільною волею, її підпорядковано закону причинності, вона детермінована. Причиною злочину виступає прагнення людини одержати задоволення чи уникнути незадоволення, тобто почуттєва природа людини. Фейєрбах створив наукову підставу для розроблення найважливіших інститутів кримінального права — складу злочину, вини, замаху, співучасті та ін. Він розрізняв об’єктивні та суб’єктивні підстави кримінальної відповідальності (злочинне діяння, заборонене законом, і вину особи — умисел чи необережність, їх види та ступені).

3. Погляди на покарання втілилися у так званій фейєрбахівській теорії психологічного примусу. Злочин, за Фейєрбахом, виникає з почуттєвих спонукань людини, а тому потрібно щось протиставити цим прагненням. Цю роль відіграє покарання, для чого необхідно, аби кожен був переконаний, що за вчинення злочину він зазнає більше страждань, ніж ті незадоволення, які він відчуває при стримуванні себе від вчинення злочину. Покарання виступає в ролі контрмотиву. Воно своєю загрозою змушує людину зупинитися і не вчинювати злочин. Застосування покарання за злочин і робить загрозу покаранням, передбаченим у кримінальному законі, цілком реальною.

Ця теорія загального попередження за своєю сутністю становить теорію залякування. Вона мала багато прихильників, але і не менше супротивників. Грольман, відомий сучасник Фейєрбаха, висунув ідею спеціального попередження, вважаючи, що метою покарання є попередження злочинів шляхом впливу на засудженого. Це досягається або залякуванням злочинця, до якого застосоване покарання, або тим, що він позбавляється фізичної можливості вчинити новий злочин. У зв’язку з цим Грольман виступав за широкі рамки розсуду суддів при застосуванні покарання.

6. Найвідомішими представниками російської школи класиків були М. С. Таганцев і О. Ф. Кістяківський.

Микола Степанович Таганцев (1843-1923) — автор Курсу кримінального права, над яким він працював близько тридцяти років. Останнє видання 1902 р. «Російське кримінальне право. Лекції» у двох томах, перевидане у 1994 р., стало доступним для всіх юристів. М. С. Таганцев був помірним лібералом, прихильником точного застосування кримінальних законів, глибоко розробив проблеми майже всіх інститутів кримінального права, різко виступав проти смертної кари. «Зробити злочин за допомогою покарання таким, що не існував, неможливо, — писав він, — ніяке покарання вбивці не воскресить вбитого, смерть дає в результаті не життя, а дві смерті». І далі: «Погроза стратою, якщо вона з десятьох злочинців не застосовується до дев’яти, менш діюча, ніж погроза тюрмою, якщо тільки погроза неминуче здійснюється стосовно будь-якого злочину». Таганцев різко виступав проти ідей соціологів про небезпечний стан: «Караючи ж за злочинні схильності, можливість майбутніх порушень, ми даємо страшенну зброю деспотизму влади, знищуємо існування усякої свободи».

Ліберальних поглядів додержувався й Олександр Федорович Кістяківський (1833-1885), підручник якого із Загальної частини кримінального права витримав декілька видань. Особливо різко Кістяківський виступав проти смертної кари, видав з цього питання окрему книгу. У своїх роботах він переконливо критикував антропологічний напрям і у той же час використовував при дослідженні інститутів кримінального права не тільки юридичний метод, а й соціологічні характеристики.

Класична школа справила вирішальний вплив як на зміст ранніх кодексів (КК Франції 1791 та 1810 рр., Баварське кримінальне уложення 1813 р.), так і на більш пізні кодифікації (Німецьке кримінальне уложення 1871 р., Голландське кримінальне уложення 1881 р., Італійський кримінальний кодекс 1889 р., Російське кримінальне уложення 1903 р., головним упорядником якого був М. С. Таганцев). Та й у ХХ ст. кодекси, що приймалися в різних країнах, хоча і відчули на собі вплив соціологічної школи, але зберегли всі основні положення, розвинені класичною школою і притаманні кримінальному праву будь-якої цивілізованої держави (наприклад, кримінальні кодекси Бельгії 1930 р., Швейцарії 1950 р., Швеції 1965 р., Австрії 1975 р., Франції 1992 р., Іспанії 1995 р.).

§ 2. Антропологічна школа кримінального права

1. Антропологічна школа виникла на початку 70-х років ХІХ ст. До цього часу розвиток промисловості, збільшення міст, люмпенізація населення та деякі інші чинники призвели до значного зростання злочинності (особливо професійної) у багатьох країнах. Суспільство шукало пояснення цьому феномену, з’ясовувало причини злочинності, вимагало розроблення відповідних заходів, які могли хоча б стримати злочинність. Саме тоді і виникла антропологічна школа, яку часто називають ломброзіанством за іменем її засновника—італійського тюремного лікаря Чезаре Ломброзо (1836-1909). Ідеї Ломброзо набули свого розвитку в роботах його учня Е. Феррі та іншого італійського юриста Р. Гарофало. Філософською основою антропологічної школи була ідея біологізації суспільних явищ, у тому числі злочинності. З огляду на це основне завдання кримінального права антропологи вбачали у вивченні не злочину, а особи злочинця. На підставі цього було створено вчення про природженого злочинця та його типи. Злочинність визнавалася біологічним явищем, тому з нею слід боротися шляхом не покарання, а застосування жорстоких заходів репресії, превентивних заходів безпеки. Звідси — відмова від демократичних інститутів цивілізованого кримінального права, відстоювання реакційних заходів боротьби зі злочинністю.

2. Власні погляди Ломброзо сформулював у роботі «Злочинна людина» (1872-1876): а) злочин — таке саме явище, «як зачаття, народження, смерть, психічні хвороби»; б) причини злочинів закладено в самій біологічній природі людини; в) головне місце має посідати не діяння, а діяч — злочинець, його потрібно вивчати, застосовуючи відповідні методи виміру.

Ломброзо розвив своє вчення про природженого злочинця, якому від народження властиві певні клейма, — стигмати.

Зовнішні стигмати — це, наприклад, відхилення розміру голови від типу, притаманного расі, надмірні розміри щелеп, асиметрія обличчя, надмірно малий чи великий розмір вух, ніс плоский — у злодіїв чи гострий — у вбивць, велика кількість різних, передчасних зморщок, дефекти грудної клітини, надмірна довжина рук, зайва кількість пальців тощо. Про окремих злочинців він писав: «Як правило, злодіям притаманні рухливість рук і обличчя, невеличкі, рухливі, неспокійні, найчастіше косі очі. Звичні вбивці мають холодні, скляні очі, нерухомі й іноді наповнені кров’ю, щелепи сильні, вилиці широкі, ікла добре розвинуті» і под.

Внутрішні стигмати — знижена чутливість до болю, підвищена гострота слуху, нюху, велика моторність, підвищена сила лівих кінцівок, відсутність каяття або муки сумління, цинізм, зрадництво, жорстокість, марнославство, мстивість, лінощі, любов до оргій та азартних ігор, поширеність татуїровок, особлива мова — арго.