Розділ ХХІІ Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру»[82] полягає в обмеженні перебування поза домівкою в певний час доби; забороні відвідувати певні місця; змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи роботи; виїжджати в іншу місцевість; продовжити навчання тощо. Тривалість цих обмежень визначає суд.

Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання за своєю сутністю виявляється у встановленні контролю і посиленні виховного впливу з боку тих осіб, що зобов’язані внаслідок сімейних, виробничих або інших відносин справляти позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися лише тоді, коли батьки чи колектив мають реальну можливість справити такий вплив, створити нормальну обстановку для неповнолітнього. У п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. рекомендовано передавати неповнолітніх під нагляд батьків чи осіб, що їх заміняють (усиновителів, опікунів та піклувальників), лише за наявності даних про їх здатність забезпечити постійний виховний вплив на них та постійний контроль за їх поведінкою. Певні вимоги ставляться і до колективу чи інших громадян: обов’язково повинна бути згода колективу на здійснення нагляду і проведення виховної роботи з неповнолітнім, а від громадян — їх прохання (п. 3 ч. 2 ст. 105 КК). Як і при обмеженні дозвілля, тривалість передачі неповнолітнього під нагляд колективу, батькам або іншим особам визначається судом з урахуванням конкретних обставин справи та мети виправлення неповнолітнього.

Більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладання на неповнолітнього обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки. Закон обмежує можливість застосування цього заходу як віком неповнолітнього, так і його матеріальним станом: він може бути застосований тільки до неповнолітніх, які досягли п’ятнадцяти років і мають власне майно, кошти або заробіток.

Найсуворішим з аналізованих заходів є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Такими установами відповідно до Закону України від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх»[83] є загальноосвітні школи соціальної реабілітації, в які направляються особи від одинадцяти до чотирнадцяти років, і професійні училища соціальної реабілітації — для осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений іншими менш суворими заходами. Строк перебування в таких установах визначається судом, але не може перевищувати трьох років.

Основними завданнями загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації є: створення належних умов для життя, навчання та виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей, а також забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання та соціального захисту. З огляду на це закон допускає у виняткових випадках можливість утримання в загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх до п’ятнадцяти років, а у професійних училищах соціальної реабілітації — до дев’ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або фахової підготовки.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК залежно від конкретних обставин вчиненого злочину й особи неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно декілька примусових заходів виховного характеру. Поряд із цими заходами ч. 4 ст. 105 КК надає суду право, якщо він вважає це необхідним, призначити неповнолітньому вихователя.

У ч. 3 ст. 97 КК встановлено, що у разі ухилення неповнолітнього від виконання призначених йому примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються судом і він притягається до кримінальної відповідальності, тобто звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру є умовним: неповнолітній не повинен ухилятися від примусових заходів виховного характеру.

2. Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. Стаття 106 КК передбачає особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до такої відповідальності. Згідно з ч. 1 ст. 106 КК для застосування такого звільнення слід перш за все враховувати загальні умови застосування інституту давності притягнення до кримінальної відповідальності, встановлені у ст. 49 КК: а) закінчення встановлених законом строків з дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили; б) відсутність факту ухилення особи від слідства або суду; в) невчинення під час цих строків нового злочину. За наявності сукупності цих загальних умов суд повинен ураховувати особливості застосування цього виду давності до неповнолітніх. Такими особливостями, передбаченими у ст. 106 КК, є: по-перше, можливість її застосування до осіб, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцяти років, незалежно від їх віку на момент вирішення питання про звільнення; по-друге, встановлення для цих осіб менш тривалих строків давності. У ч. 2 ст. 106 КК передбачено такі строки давності: 1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості; 2) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину; 4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

§ 2. Види покарань, які застосовуються до неповнолітнього, та особливості їх призначення

1. Закон передбачає вичерпний перелік видів покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітнього. Відповідно до ч. 1 ст. 98 КК це такі основні покарання: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк.

На підставі ч. 2 цієї статті до неповнолітнього можуть бути застосовані і додаткові покарання у виді штрафу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. При цьому, як зазначив Пленум Верховного Суду України в постанові від 16 квітня 2004 р. «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх»[84], інші основні та додаткові покарання до неповнолітніх не застосовуються, навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття.

2. Слід передусім відзначити, що зміст та умови застосування передбачених у ч. 1 ст. 98 КК видів покарань до неповнолітніх мають певні особливості порівняно з такими ж покараннями при застосовуванні їх до повнолітніх.

Відповідно до ч. 1 ст. 99 КК штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Частина 2 цієї статті обмежує розмір штрафу: він може бути призначений у межах до п’ятисот встановлених законом неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з обов’язковим урахуванням судом тяжкості вчиненого злочину та матеріального стану неповнолітніх.

Істотно пом’якшені і такі види покарань, як громадські роботи та виправні роботи. Згідно зі ст. 100 КК ці види покарання можуть бути призначені тільки неповнолітнім у віці від 16 до 18 років. Значно меншими є строки цих покарань: громадські роботи можуть бути призначені на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні робіт у вільний від навчання чи основної роботи час, тривалість їх не може перевищувати двох годин в день; строк виправних робіт встановлений від двох місяців до одного року, і вони виконуються за місцем роботи, при цьому відрахування в доход держави визначаються судом у розмірі від п’яти до десяти відсотків.

На підставі ст. 101 КК арешт полягає у триманні неповнолітнього в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах і може бути призначений тільки неповнолітнім, які досягли на момент постановлена вироку шістнадцяти років, на строк від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб.

Позбавлення волі згідно з ч. 2 ст. 102 КК узагалі не може бути призначене неповнолітньому, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Обмежує закон і максимальні строки позбавлення волі для неповнолітніх. Залежно від тяжкості злочину (ст. 12 КК), за який засуджується неповнолітній, позбавлення волі може бути призначено: 1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — не більше одного року шести місяців; 2) за злочин середньої тяжкості — не більше чотирьох років; 3) за тяжкий злочин — не більше семи років; 4) за особливо тяжкий злочин — не більше десяти років; 5) за особливо тяжкий злочин, пов’язаний з умисним позбавленням життя людини, — до п’ятнадцяти років.

Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають покарання у виховних колоніях. Особливості відбування в них покарання неповнолітніми передбачено в ст. 143 КВК.

3. Певні особливості є й у призначенні покарання неповнолітнім. Вони викликані, насамперед, тим, що стосовно цих осіб метою покарання виступають виправлення, виховання та соціальна реабілітація. У ч. 1 ст. 103 КК передбачено, що, крім загальних засад призначення покарання (статті 65-67 КК), суд при призначенні покарання неповнолітньому повинен ураховувати умови його життя і виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

Особливе значення має врахування вікових особливостей неповнолітнього, що вимагає встановлення не тільки того, що особа формально досягла віку кримінальної відповідальності, а й з’ясування всіх індивідуальних психофізичних властивостей неповнолітніх певного віку. У зв’язку з цим практика йде шляхом виключення кримінальної відповідальності і покарання тих неповнолітніх, які хоча і досягли віку, з якого встановлено кримінальну відповідальність, але відстають (не у зв’язку з психічним захворюванням) у розумовому розвитку від того рівня, що є типовим для цього віку і визначає можливість усвідомлювати фактичні ознаки та суспільну небезпечність вчиненого. Тому можна сказати, що загальні засади призначення покарання стосовно неповнолітніх застосовуються з урахуванням специфіки їх вікового психофізичного розвитку. Можливість відносно легко (порівняно з дорослими) змінювати спрямованість формування особи підлітка пояснює і загальний напрямок у призначенні йому покарання — його пом’якшення. Саме це закріплено в п. 3 ст. 66 КК, яка визначає вчинення злочину неповнолітнім обставиною, що пом’якшує покарання. Саме цим обумовлено і те, що практика однозначно йде шляхом найбільш частого застосування до неповнолітніх пільгових інститутів кримінального права, наприклад призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК).