Розділ «F. ВІДШКОДУВАННЯ І ВИТРАТИ»

41. Суд також відзначає, що сторони не дійшли згоди щодо того, чи був вирок, винесений заявникові, скасований на підставі «нових чи нововиявлених обставин». Заявник стверджував, що прейскурант № 125 «Тарифи й послуги зв’язку», що послужив підставою для скасування вироку президією Архангельського обласного суду 6 жовтня 1999 року, на момент його засудження не був доступний ні сторонам, ні судам. Уряд це спростовував, заявляючи, що прейскурант не просто був доступний, але й був прямо згаданий Ломоносовським районним судом у вироку від 11 серпня 1981 року.

42. Суд зауважує, що сам заявник посилався на прейскурант № 125 «Тарифи й послуги зв’язку» при розгляді справи Ломоносовським районним судом. Заявник стверджував, що він не міг використовувати поштовий штамп, оскільки, відповідно до прейскуранта, той був недійсним. Районний суд відхилив довід заявника, установивши, що до моменту розкрадання заявник не знав про прейскурант і мав намір незаконно використати поштовий штамп. Звідси випливає, що до моменту розгляду справи зміст прейскуранта був відомий як районному суду, так і заявнику.

43. Суд також відзначає, що 6 жовтня 1999 року президія Архангельського обласного суду скасувала вирок, винесений заявникові, на тій підставі, що згідно із прейскурантом поштовий штамп був на той період уже недійсний і не міг бути використаний для незаконного збагачення. Відповідно, вирок був скасований не на підставі «нових або нововиявлених обставин», але внаслідок переоцінки президією доказу, використаного при розгляді кримінальної справи проти заявника.

44. Враховуючи вищевикладене й пояснювальну доповідь до статті 3 Протоколу № 7 до Конвенції, Суд ухвалює, що умови застосовності статті 3 Протоколу № 7 до Конвенції дотримані не були.

II. ВІДШКОДУВАННЯ ВИТРАТ

1. Відсутність загального права

«Массон і Ван Зон проти Нідерландів» (Masson and Van Zon v Netherlands), 15346/89 and 15379/89, 28 вересня 1995 року.

49. Беручи до уваги статус Конвенції в правопорядку Нідерландів, Суд передовсім зауважує, що Конвенція не надає особі, «обвинуваченій у вчиненні кримінального правопорушення» але згодом виправданій, права або на відшкодування витрат, зазнаних у межах кримінального провадження проти неї, хоча б якими доконечними могли бути ці витрати, або на відшкодування за законне обмеження його свободи. Вивести наявність такого права не можна ні з пункту 2 статті 6 ..., ні з будь-яких інших положень Конвенції або протоколів до неї. З цього випливає, що відповідь на питання про те, чи можна говорити про наявність такого права в кожному конкретному випадку, належить давати тільки з посиланням на внутрішньодержавне право.

2. Відмова та презумпція невинуватості

«Леутсер проти Нідерландів» (Leutscher v Netherlands), 17314/90, 26 березня 1996 року.

29. Суд відзначає, що сторони не вважали спірним те, що пункт 2 статті 6 ... не надає «обвинуваченій в учиненні кримінального правопорушення» особі право на відшкодування своїх витрат в разі закриття порушеної проти неї справи провадженням ...

Суд ... хотів би також нагадати свою усталену прецедентну практику, згідно з якою сама по собі відмова видати постанову про відшкодування колишньому обвинуваченому його необхідних витрат і видатків після припинення кримінальної справи проти нього не є покаранням або заходом, який можна прирівняти до покарання ...

Втім таке рішення може бути предметом спору у світлі пункту 2 статті 6 ... якщо мотивувальна його частина, котру не можна відділяти від резолютивних положень, суттю дорівнює встановленню винуватості колишнього обвинуваченого без того, щоб його вину попередньо довели на підставі закону і, особливо, без того, щоб він мав нагоду скористатися своїми правами на захист ...

31. Відповідно до частини 2 статті 591а КПК, узятої в поєднанні зі статтею 90 КПК, апеляційний суд був уповноважений постановити, що витрати заявника підлягатимуть відшкодуванню коштом держави, тільки якщо він установить наявність «причини за правом справедливості» для такого відшкодування. Користуючись широкими дискреційними повноваженнями, наданими йому цими положеннями, апеляційний суд — як за нормами Конвенції, так і нідерландського права — міг взяти до уваги підозри, що й далі були щодо заявника внаслідок того, що його обвинувальний вирок був скасований в апеляційному порядку тільки через встановлення строку давності для передання органом обвинувачення справи до суду. І він дав зрозуміти, що саме так і зробив, заявивши, що «ні слідче провадження в кримінальній справі, ні здійснене в зв’язку з цією вимогою [не дає] ніяких підстав сумніватися в тому, що засудження [було] правильне» ...

Апеляційний суд при застосуванні частини 2 статті 591а КПК не був зобов’язаний ні повторно оцінювати провину заявника, ні висловлювати свою думку щодо того, чи був би його обвинувальний вирок підтриманий в разі апеляції. І його рішення від 16 березня 1990 року, якщо його розглядати — як це і слід робити — в контексті цього положення, не можна тлумачити як відповідну ухвалу з цього питання.

32. Отже, обставини цієї справи не дають підстав для висновку про порушення пункту 2 статті 6.

«Баарс проти Нідерландів» (Baars v Netherlands), 44320/98, 28 жовтня 2003 року.

28. Подібність цієї справи до справи «Лутц» у тому, що в обох випадках кримінальну справу закрито провадженням без постановлення рішення по суті через закінчення строку давності для кримінального переслідування. У ході подальшого провадження у справі «Лутц» про відшкодування судових витрат, німецький суд першої інстанції зазначив так: ...

Суд дійшов висновку, що німецькі суди в такий спосіб хотіли зазначити, — як, власне, і мусили, коли приймали таке рішення, — що стосовно заявника ще є сильні підозри. І додав, що, хоч вжиті вирази можуть видатися двозначними і незадовільними, проте національні суди по суті обмежилися констатацією наявності «обґрунтованої підозри» в тому, що обвинувачений «учинив правопорушення». На основі доказів, зокрема, свідчень, які пан Лутц давав раніше, у цих рішеннях зазначено «стан підозри», але немає висновків про винуватість. Суд встановив, що тут вони відрізнялися від ґрунтовніших, докладніших рішень, які Суд аналізував у вищезазначеній справі «Мінеллі».

29. Утім у цій справі апеляційний суд обґрунтував своє рішення не присуджувати ніякого відшкодування заявникові, якого обвинувачували в підробці, тим, що «квитанцію заявник підробив», і при цьому докладно перерахував усі ознаки, з яких це випливало.