Розділ «F. ВІДШКОДУВАННЯ І ВИТРАТИ»

195. У цьому зв’язку Суд вважає, що визнаний і урядом факт, що в Чечні не діяла судова система, принаймні до листопада 2000 року, а також те, що в кожному випадку жодна з постанов про закриття провадження в кримінальній справі щодо заявників не мала остаточної сили і кримінальну справу й дотепер не закрито, фактично не дали можливості заявникам звернутися з позовом про відшкодування за їхнє позбавлення волі за обставинами цієї справи.

196. Тому Суд відхиляє попереднє заперечення уряду у відповідній частині й постановляє, що було порушення частини 5 статті 5 Конвенції щодо розглянутого строку тримання заявників під вартою.

с. Відмова на підставі підозр

«Секаніна проти Австрії» (Sekanina v Austria), 13126/87, 25 серпня 1993 року

28. ... 30 липня 1986 року суд присяжних, засідаючи в Регіональному суді в Лінці, виправдав пан Секаніна своїм рішенням, що набуло характеру остаточного...

29. Попри це рішення, 10 грудня 1986 року Регіональний суд Лінца відхилив вимогу заявника про виплату відшкодування відповідно до пункту (1) (b) статті 2 Закону 1969 року... На його думку, і далі є ознаки винуватості пана Секаніни, що підкріплюють підозри щодо нього; він перерахував їх, спираючись на матеріали справи суду присяжних. Спірні докази, на його думку, ще можна вважати доводом на користь провини заявника. З протоколу наради присяжних Суд вивів, що вони його виправдали, витлумачивши сумніви на його користь...

Апеляційний суд Лінца докладно з’ясував підстави свого рішення від 25 лютого 1987 року. Він вважав, що частина (1) (Ь) статті 2 Закону 1969 року, згідно з якою право на відшкодування обмежується особами, які були не тільки виправдані, але з яких до того ж знято всі підозри, відповідає австрійській Конституції і пунктові 2 статті 6 ... Конвенції. У зв’язку з цим він не вважає себе зобов’язаним зважати на виправдувальний вирок суду присяжних. З іншого боку, він послався на своє власне рішення від 30 квітня 1986 року, яким давав санкцію на тримання під вартою протягом року ...; і побачив у ньому підтвердження серйозності підозр щодо заявника. Перелічивши всі докази проти пана Секаніни, які, на його думку, не були спростовані в ході судового розгляду, а також ретельно дослідивши свідчення різних свідків, він зробив такий висновок: «Колегія присяжних пристала на думку, що наявних підозр не досить для того, щоб винести вердикт про винуватість, проте не було жодного сумніву в тому, що розвіяти підозри при цьому не вдалося»...

30. Такі твердження — не підкріплені рішенням про виправдання заявника або протоколами наради присяжних — залишали й надалі сумніви як щодо невинуватості заявника, так і правильності вердикту суду присяжних. Попри наявність остаточного рішення, яким пана Секаніна виправдано, суди, які мали ухвалити рішення за позовом про відшкодування, здійснювали власну оцінку винуватості заявника на підставі матеріалів справи суду присяжних. Висловлювати підозри щодо невинуватості обвинуваченого допустимо доти, доки провадження у кримінальній справі не завершилося ухваленням рішення по суті висунутих обвинувачень. Однак посилатися на такі підозри після того, як виправдувальний вирок набере остаточної сили, не є допустимим. Отже, міркування регіонального суду Лінца і апеляційного суду Лінца є несумісним з принципом презумпції невинуватості.

31. Отже, було порушення пункту 2 статті 6...

«Гібберт проти Нідерландів» (Hibbert v Netherlands) (ухв.), 38087/97, 26 січня 1999 року.

Щодо наведених апеляційним судом мотивів відмови в задоволенні клопотання заявника відповідно до статті 89 Кримінально-процесуального кодексу, Суд відзначає, що апеляційний суд вирішив, ніби досудове ув’язнення заявника, з огляду на компроментаційні свідчення щодо його причетності до караних діянь за всіма пунктами звинувачення, було цілком обґрунтованим.

Суд вважає, що формулювання апеляційного суду цілком можна тлумачити як вказівку — що той і зобов’язаний був зробити, ухвалюючи рішення з клопотання заявника відповідно до статті 89 Кримінально-процесуального кодексу про відшкодування за період перебування в попередньому ув’язненні, вказати на існування обґрунтованих підозр щодо заявника. Навіть якщо і можна розглядати посилання на висновки апеляційного суду у рамках кримінального судочинства проти заявника як двозначні або незадовільні, Суд вважає, що апеляційний суд, по суті, обмежився зазначенням того, що була «обґрунтована підозра», що заявник «учинив правопорушення» (підпункт (c) пункту 1 статті 5 Конвенції).

Тому, Суд не може зробити висновок, що рішення апеляційного суду, ухвалені з клопотань заявника відповідно до статей 89 і 591а Кримінально-процесуального кодексу, відповідно, суперечили презумпції невинуватості, гарантованій заявникові пунктом 2 статті 6 Конвенції.

«Капо проти Бельгії» (Capeau v Belgium), 42914/98, 13 січня 2005 року.

25. Суд відзначає, що відмова апеляційної ради спиралася лише на те, що заявник не підкріпив своєї претензії на відшкодування поданням доказів своєї невинуватості. Хоча ця вимога виводилася з частини (1) (b) статті 28 Закону від 13 березня 1973 року, який прямо передбачає, що особа, справу щодо якої закрито провадженням, мусить встановити свою невинуватість, навівши з цією метою фактичні докази або подавши правові аргументи, проте вона, не будучи обмежена умовами чи застереженнями, ставить під сумнів невинуватість заявника. Він також дозволяє з сумнівом ставитися до правильності рішень судів, що здійснювали судове слідство, навіть попри зауваги в рішенні апеляційного ради про те, що докази проти заявника на момент, коли він постав перед цими судами, були визнані недостатніми для того, щоб його віддати під суд. Справді, висловлювати підозри щодо невинуватості обвинуваченого можна доти, доки провадження у кримінальній справі не завершилося ухваленням рішення по суті висунутих обвинувачень... і за нормами бельгійського права постанова про закриття справи провадженням припускає відновлення справи у разі появи нових доказів або нових обставин. Проте у межах провадження про відшкодування, відкритого після ухвалення остаточного рішення про закриття справи, не можна так просто перекладати тягар доказування. Вимога, щоб особа довела свою невинуватість, будучи свідченням того, що суд її вважає винуватою, не обґрунтована і виявляє ознаки порушення принципу презумпції невинуватості.

d. Відмова без слухання або наведення мотивів

«Ґеч проти Туреччини» (Göç v Turkey) [GC], 36590/97, 11 липня 2002 року.

50. Він зазначає, що суд присяжних в Каршияці (Karpyaka) міг на власний розсуд визначити суму відшкодування, присуджуваного заявнику, як тільки встановили, що його справа відповідає одній із підстав, перерахованих у статті 1 Закону № 466 ... Каршияцький суд присяжних узяв до відома всі скарги, викладені в петиції, поданій адвокатом заявника, і врахував низку особистих факторів, а саме: фінансовий та соціальний статус заявника і, зокрема, глибину душевних страждань, яких він зазнав під час тримання під вартою...

51. Хоч і правда, що факт та тривалість тримання заявника під вартою, а також його фінансове і соціальне становище можна було встановити на основі звіту, підготованого суддею-доповідачем, без необхідності заслуховувати заявника ..., але, оцінюючи душевні страждання, які заявник, за його твердженнями, зазнав, слід взяти до уваги різні на це погляди. На думку Суду, заявникові слід було дати можливість усно пояснити Каршияцькому судові присяжних, якої моральної шкоди йому заподіяло ув’язнення, пов’язане з горем і страхом. Особистий своєю суттю характер пережитого заявником і визначення належного рівня відшкодування вимагали того, щоб його заслухали. Не можна говорити про те, що ці питання мають технічний характер і могли б бути розглянуті відповідно лише на основі матеріалів справи. Навпаки, Суд вважає, що для здійснення правосуддя і відповідальності держави у справі заявника було б більше користі, якби йому надали право пояснити своє особисте становище на засіданні національного суду, відкритого для громадськості. Він також дотримується думки, що цей фактор важить більше, ніж міркування швидкості та ефективності, які, на думку уряду, закладені в основу Закону № 466.

52. З наведених вище причин Суд доходить висновку, що жодної виняткової обставини, яка могла б обґрунтувати відмову від проведення усних слухань, немає, а отже, пункт 1 статті 6 Конвенції порушено.