Розділ «8. Кваліфікація злочинів, вчинених за наявності кваліфікуючих та привілеюючих ознак складу злочину»

Щодо ще одного злочину — перевищення влади або службових повноважень Пленум Верховного Суду України в п. 8 постанові від 27 грудня 1985 р. (з наступними змінами) “про судову практику в справах про перевищення влади або посадових повноважень” роз’яснив, що тяжкими наслідками (особливо кваліфікуюча ознака) відповідного посягання слід вважати також заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень або смерті. І тут же, буквально в наступному реченні вказується, що умисне заподіяння смерті чи тяжкого тілесного ушкодження внаслідок перевищення влади або посадових повноважень повинно кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 166 КК (ч. 3 ст. 365 КК 2001 р.) та відповідних статей, які передбачають відповідальність за вбивство або тяжке тілесне ушкодження.

Водночас, в цьому ж пункті відзначається, що необережне заподіяння смерті або тяжкого тілесного ушкодження охоплюється ч. 3 ст. 166 КК і додаткової кваліфікації за статтями про вбивство через необережність чи необережне тяжке тілесне ушкодження не потребує.

Наведені рекомендації Верховного Суду викликають зауваження по кількох позиціях оскільки вони:

- фрагментарні. Щодо одних злочинів вирішується питання про кваліфікацію у випадку заподіяння в процесу здійснення посягання тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, а відносно інших це ж питання обійдене;

- суперечливі. Адже навряд чи можна погодитися з тим, що однорідні дії повинні отримувати неоднакову юридичну оцінку — кваліфікуватися або за сукупністю, або ж лише за нормою про кваліфікований (особливо кваліфікований) вид злочину. Певним поясненням таких розбіжностей може бути те, що в одних випадках в КК як ознака складу названо заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, а в іншому — настання тяжких наслідків. Але ж все одно, змістом тяжких наслідків визнається заподіяння тяжких тілесних ушкоджень;

- суперечать принципу недопустимості подвійного інкримінування. Адже Верховний Суд України, а за ним і нижчестоячі суди та інші правозастосовні органи при кваліфікації за сукупністю, інкримінують норму про особливо кваліфікований вид злочину в зв’язку з наявністю певних кваліфікуючих ознак (зокрема, тяжких наслідків), а потім застосовують норму про інший злочин, оскільки кваліфікуюча ознака не охоплює собою шкоди у вигляді заподіяння смерті.

- без достатніх підстав вважають заподіяння смерті (умисно чи з необережності) різновидом тяжких чи особливо тяжких наслідків. Видається, що такого роду шкода явно виходить за межі навіть особливо тяжких наслідків, так як:

- будь-яке вбивство чи тяжке тілесне ушкодження — це наслідки надзвичайні, які виходять за межі будь-яких інших. Тому не можна вважати, що такі наслідки охоплюються будь-яких з понять, які містяться в Особливій частині КК;

- вбивство і тяжкі тілесні ушкодження посягають на об’єкти, які не підпорядковуються іншим об’єктам. Тому немає підстав вважати, що життя іншої людини чи здоров’я іншої людини виступають лише додатковими безпосередніми об’єктами відповідних посягань, охороняються попутно з іншими правоохоронюваними благами, відповідальність за їх порушення настає лише постільки, поскільки порушені інші об’єкти кримінально-правової охорони.

Виходячи з викладеного слід вважати, що:

1) при заподіянні смерті чи тяжкого тілесного ушкодження в ході вчинення інших злочинів скоєне має кваліфікуватися за сукупністю;

2) якщо такі наслідки передбачені як кваліфікуюча ознака, то вони охоплюються відповідною частиною статті про “основний” злочин;

3) кваліфікуючі ознаки тяжкого тілесного ушкодження (вказані в ч. 2 ст. 121 КК) в будь-якому разі не охоплюються кваліфікованими чи особливо кваліфікованими видами злочинів.

Запобігання подвійного інкримінування при кваліфікації злочинів, склади яких виділені за ступенем суспільної небезпеки

При кваліфікації складів злочинів, виділених за ступенем суспільної небезпеки, існує небезпека подвійного інкримінування. Вона виникає за наявності одночасно таких умов:

1) кваліфікуючі або особливо кваліфікуючі ознаки становлять собою самостійні склади злочинів;

2) вчинене посягання містить ознаки, які “виходять” за межі тих, які передбачені відповідною частиною статті Особливої частини КК і виникає потреба кваліфікувати скоєне за сукупністю.

Якщо скоєне кваліфікувати за нормою, яка передбачає кваліфікований або особливо кваліфікований склад злочину та нормою, яка встановлює відповідальність за інше самостійне посягання (більш небезпечне, ніж те, яке відіграє роль ознаки складу першого злочину), то одні і ті ж діяння будуть враховані при кваліфікації двічі. Така ситуація найчастіше має місце щодо ознак, які стосуються заподіяної шкоди. Наприклад, вбивство в ході розбійного нападу прийнято кваліфікувати за ч. 4 ст. 187 та п. 6 ч. 2 ст. 115 КК, зґвалтування, яке супроводжується вбивством — за ч. 4 ст. 152 та п. 10 ч. 2 ст. 115 КК. Відповідні вказівки з цього приводу дані в постановах Пленуму Верховного Суду України і виконуються на практиці.

При цьому, кваліфікований або особливо кваліфікований вид злочину інкримінується в зв’язку з наявністю ознак, які “перекриваються” нормою, яка застосовується за сукупністю. В наведених вище прикладах підставою для застосування ч. 4 ст. 187 КК вважається заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, особливо кваліфікований вид зґвалтування визнається в зв’язку з констатацією наявності особливо тяжких наслідків.

Звісно, вчинення вбивства можливе лише через вплив на організм потерпілого і заподіяння йому тілесних ушкоджень, смерть поза всяким сумнівом виступає особливо тяжким наслідком. І з огляду на це, застосування норм про кваліфіковані види злочинів може здатися виправданим. Однак, як вже відзначалося, такі наслідки виходять за межі тяжких чи особливо тяжких — саме це і є підставою для кваліфікації за сукупністю.