РОЗДІЛ 3 ПОКАРАННЯ ЯК ФОРМА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, ЙОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ТА КОРЕГУВАННЯ

Крім того, корегування покарання може здійснюватися не лише в напрямі його пом’якшення, а й навпаки – обрання суворішого його виду чи розміру. Йдеться про такі випадки, передбачені законом про кримінальну відповідальність: 1) заміна штрафу громадськими чи виправними роботами за умови неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53 КК України); 2) при призначенні за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків різнорідних покарань, внаслідок чого менш суворий вид покарання переводиться у більш суворий (ч. 1 ст. 72 КК). Це ще один аргумент проти визнання корегування покарання звільненням від нього.

Отже, корегування покарання є самостійним щодо звільнення від покарання чи звільнення від відбування призначеного покарання кримінально-правовим явищем. За своєю кримінально-правовою природою це явище не може претендувати на статус самостійної форми кримінальної відповідальності, оскільки і заміна покарання, і його пом’якшення (зниження його межі) стосуються першої форми кримінальної відповідальності – покарання. Їх слід розуміти як своєрідне урізноманітнення зовнішнього прояву саме цієї форми кримінальної відповідальності, а не звільнення від покарання чи відбування призначеного покарання, як пропонується в переважній більшості публікацій, що торкаються цієї проблеми.

На підставі зазначеного вбачається доцільним перенести відповідні кримінально-правові норми з Розділу ХІІ Загальної частини КК України до її Розділу ХІ «Призначення покарання» з доповненням його назви словосполученням «та його корегування». Це відповідало б дійсній природі зазначеного явища. Нинішнє їх розміщення в тексті КК України дещо перекручує кримінально-правову природу корегування призначеного покарання. Йдеться про ст. 82 та ч. 2 ст. 87 КК України. Що стосується ч. 5 ст. 80 та ч. 4 ст. 83, а також ч. 4 ст. 49 та ч. 1 ст. 72 КК України, вони хоча й присвячені корегуванню покарання, але мають залишатися на своїх місцях, оскільки зазначені статті регламентують інші кримінально-правові ситуації, тому «виривати» названі частини з цих статей Кодексу недоцільно.

Корегування призначеного покарання до 1 січня 2012 року могло здійснюватися не лише на підставах, визначених відповідними статтями КК України, а також на підставі Законів України про амністію. Про це йшлося в ч. 1 ст. 85 КК України, ч. 3 ст. 86 КК України та відповідних статтях Закону України «Про застосування амністії в Україні». Однак відповідно до Закону України від 2 червня 2011 року № 3465-VI «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» та інших нормативних актів» у зазначені статті було внесено відповідні зміни щодо унеможливлення корегування призначеного покарання в порядку амністії.

Але стверджувати, що таке корегування тепер є прерогативою виключно судової гілки влади, також неможливо, оскільки його може здійснювати Президент України шляхом помилування засудженої особи. Відповідно до п. 1 Положення про порядок здійснення помилування, затвердженого Указом Президента України від 16 вересня 2010 року № 902/2010 «Про Положення про порядок здійснення помилування», помилування засуджених здійснюється у виді:

заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років;

повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання;

заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням.

Перший і третій випадки помилування є ні чим іншим, як корегуванням призначеного судом покарання.

Далі більш детально розглянемо два види корегування покарання – заміну його більш м’яким та пом’якшення призначеного покарання.

3.5.2. Заміна покарання більш м’яким

Перший вид корегування призначеного покарання – заміна покарання більш м’яким – має два різновиди: заміну всього покарання та заміну його невідбутої частини.

Спочатку розглянемо перший із них. Його передбачено у ч. 4 ст. 49, ч. 5 ст. 80, ч. 2 ст. 87 КК України, а також у Положенні про порядок здійснення помилування. Відповідно до ч. 4 ст. 49 КК України, «якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк».

Передумовою такої заміни є закінчення п’ятнадцятирічного строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, тобто сплив п’ятнадцяти років з моменту вчинення злочину до моменту порушення кримінальної справи.

Підставою заміни покарання більш м’яким у цьому разі є висновок суду про неможливість звільнити особу, яка вчинила особливо тяжкий злочин, за який передбачено санкцію у виді довічного позбавлення волі від кримінальної відповідальності через закінчення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Ця заміна є безумовною та факультативною, оскільки суд, з огляду на зміст цієї частини ст. 49 КК України, може вдатися й до іншої реакції – звільнити суб’єкта від кримінальної відповідальності взагалі. Досконалою законодавчу регламентацію останнього положення визнати важко. Законодавець надав суду нічим не обмежені дискреційні повноваження, замість того, щоб обумовити, в яких випадках суд має право замість довічного позбавлення волі застосовувати позбавлення волі на певний строк, тобто здійснити заміну покарання більш м’яким, а в яких – звільнити її від відповідальності у зв’язку з закінченням строків давності.

Другим випадком повної заміни покарання більш м’яким є заміна покарання у зв’язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ч. 5 ст. 80 КК України). Він подібний до попереднього; відмінність лише в тому, що йдеться про давність виконання обвинувального вироку, а не про давність притягнення до кримінальної відповідальності.

Передумовою такої заміни покарання більш м’яким є засудження особи до довічного позбавлення волі, вирок стосовно чого з тих чи інших причин не було виконано.

Підставою заміни покарання більш м’яким у цьому разі є висновок суду про неможливість звільнення особи від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі.

Цей різновид заміни покарання також є безумовним, але, на відміну від попереднього, – не факультативним, а обов’язковим (імперативним).