Розділ «ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО СУДОУСТРІЙ І СТАТУС СУДДІВ»

Головними розпорядники бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності судів виступають суди загальної юрисдикції і Конституційний Суд України, а щодо фінансового забезпечення діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, — Державна судова адміністрація України.

Щодо фінансового забезпечення діяльності судів функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України здійснюють окремо Конституційний Суд України і кожен суд загальної юрисдикції. Тобто кошти їм надходять безпосередньо з Державного бюджету без будь-яких посередників. Як головні розпорядники бюджетних коштів зазначені органи розробляють плани своєї діяльності відповідно до своїх завдань і функцій, виходячи з необхідності досягнення результатів за рахунок бюджетних коштів, на підставі цих планів розробляють проекти кошторисів та бюджетних запитів, які подаються Міністерству фінансів України; отримують бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України.

Фінансове забезпечення діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України покладено на Державну судову адміністрацію України, яка є головним розпорядником цих коштів в аспекті їх фінансового забезпечення.

Державна судова адміністрація доводить до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, затверджує їх кошториси, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями, здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів, і використанням ними бюджетних коштів, одержує від них звіти про використання коштів і аналізує ефективність їх використання.

Державна судова адміністрація України розробляє і затверджує за погодженням з Радою суддів України єдині нормативи, що мають забезпечувати належні економічні умови для повного і незалежного здійснення правосуддя, фінансування потреб судів, обмеження будь-якого впливу на суд і спрямовані на гарантування судової діяльності на основі засад і приписів Конституції України.

Кошторис суду є основним плановим документом, який надає суду повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання судами своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень. Сюди включаються видатки на заробітну плату, трансфертні виплати, кошти, необхідні для забезпечення розгляду справ відповідно до навантаження судів, утримання приміщень, придбання оргтехніки і матеріалів, роботи бібліотек, охорони, заходів безпеки, утримання архіву, покриття поштових витрат тощо. Ці нормативи доводяться до кожного суду і переглядаються не рідше одного разу на три роки, на їх підставі затверджується кошторис витрат на утримання кожного суду.

Державна судова адміністрація є учасником бюджетного процесу і наділена бюджетними повноваженнями, які визначають права і обов’язки учасників бюджетних правовідносин. На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюється фінансовий контроль. Рада суддів України є вищим органом суддівського самоврядування у період між з’їздами суддів України і, зокрема, здійснює контроль за організацією діяльності судів та діяльністю Державної судової адміністрації. Крім того, контроль за дотриманням бюджетного законодавства здійснюють органи, зазначені у главі 17 Бюджетного кодексу України, зокрема, Верховна Рада України, Рахункова палата, Міністерство фінансів України, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізійна служба України тощо.

У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів. Фінансове та матеріально-технічне забезпечення покладено на державу. Держава забезпечує фінансування та належні умови функціонування судів і діяльності суддів (ч. 1 ст. 130 Конституції). Отже, видатки Державного бюджету України на утримання судової влади захищені безпосередньо Конституцією України і не можуть бути скорочені нижче того рівня, який забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя згідно із законом. Будь-яке обмеження чи скорочення видатків на утримання судової влади, закладених у Законі України «Про державний бюджет України», є неконституційним. Так рішенням Конституційного Суду України від 24 червня 1999 р. № 6-рп/99 положення статті 42 Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» у частині надання повноважень Кабінету Міністрів України здійснювати обмеження видатків з Державного бюджету на утримання судових органів без урахування передбачених ст. 130 Конституції України конституційних гарантій їх фінансування визнано такими, що не відповідають Конституції.

У правовій позиції Конституційного Суду по цій справі було вказано, що відсутність встановлених нормативів фінансування судів державою не може бути підставою для довільного визначення його обсягів органами законодавчої або виконавчої влади, оскільки необхідні витрати з Державного бюджету України на суди не можуть скорочуватися до рівня, який не забезпечує виконання вимог статті 130 Конституції України щодо фінансування судів. Таке становище по суті є формою фінансового впливу на суддів, що ставить під сумнів гарантовану Конституцією України незалежність судової влади України, а отже — і конституційне право людини і громадянина на судовий захист, оскільки реалізація конституційних положень про гарантії судового захисту прав і свобод людини і громадянина пов’язана із створенням державою належних умов для діяльності судів.

Отже, видатки Державного бюджету України на утримання судової влади захищені безпосередньо Конституцією України і не можуть бути скорочені органами законодавчої або виконавчої влади нижче того рівня, який забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя згідно із законом.

Конституція України визначила механізм захищеності фінансування судової влади, який є обов’язковим як для Верховної Ради України, до повноважень якої належить затвердження Державного бюджету України, внесення до нього змін та контроль за його виконанням (пункт 4 частини першої статті 85), так і для Кабінету Міністрів України, який забезпечує виконання бюджету (пункт 6 статті 116).

Незалежність суду є загальновизнаною і з позицій міжнародного права. Зокрема, відповідно до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (4 листопада 1950 року), ратифікованої Верховною Радою України 17 липня 1997 року, серед засобів захисту прав і свобод людини і громадянина особлива роль належить незалежному і безсторонньому суду (стаття 6–1).

Згідно з Основними принципами незалежності судових органів, схваленими резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй 29 листопада та 13 грудня 1985 року, на кожну державу — члена ООН покладається зобов’язання виділяти відповідні кошти, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції. Незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов’язані поважати незалежність судових органів і дотримуватися її (пункти 1, 7).

Пункт «б» частини 2 принципу 1 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи щодо незалежності судочинства від 13 жовтня 1994 року зазначає, що виконавча та законодавча влади повинні забезпечити незалежність суддів і протидіяти будь- яким спробам позбавити їх незалежності.

Крім того, Віденська декларація і Програма дій, прийнята на другій Всесвітній конференції з прав людини 25 червня 1993 року, наголосила на необхідності належним чином фінансувати установи, які здійснюють правосуддя (пункт 27).

В іншому своєму рішенні Конституційний Суд України навів додаткові аргументи на користь висловленої раніше позиції. Так, у Рішенні у справі про фінансове забезпечення діяльності судів від 11 березня 2010 року № 7-рп/2010 Конституційний Суд висловив думку, що за своїм змістом фінансування державних органів є планомірним процесом управління централізованими і децентралізованими фондами коштів з метою забезпечення діяльності відповідних суб’єктів владних повноважень щодо реалізації ними своїх функцій. Таким чином забезпечення державного фінансування функціонування судів і діяльності суддів є однією з умов стабільності їхньої роботи.

Суд констатував, що особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності, закріпленої у статті 126 Конституції України, і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя (абзац п’ятий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007). Додаткові гарантії незалежності і недоторканності суддів, крім уже передбачених Конституцією України, можуть встановлюватися також законами (підпункт 1.3 пункту 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004).

Фінансування усіх судів в Україні, а також забезпечення діяльності органів суддівського самоврядування здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, який щорічно має затверджуватися парламентом виключно у формі закону (пункт 1 частини другої статті 92, частина перша статті 96 Конституції України).

Аналіз положень Конституції України (пункту 4 частини першої статті 85, пункту 1 частини другої статті 92, частини другої статті 95, статті 96, статті 97, статті 98, пункту 6 статті 116) та Бюджетного кодексу України, які регламентують бюджетний процес, свідчить, що повноваженнями стосовно розроблення проекту закону про Державний бюджет України, затвердження Державного бюджету України, а також виконання і контролю за його виконанням, подання та розгляду звіту про його виконання наділені в межах своєї компетенції Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що від імені держави обов’язок забезпечувати фінансування органів судової влади за рахунок коштів Державного бюджету України в межах компетенції покладений на Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України.