Розділ «ОСОБЛИВА ЧАСТИНА»

3) вагітні жінки та жінки, які мають при собі дітей віком до трьох років;

4) особи, які не пройшли повний курс лікування венеричного захворюван­ня, активної форми туберкульозу, психічного розладу, алкоголізму та нарко­манії;

5) особи, які засуджені за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, пси­хотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів;

6) особи, яких засуджено за вчинення умисного злочину в період відбу­вання покарання у виді арешту або обмеження волі.

3. Засуджені, які злісно порушують режим відбування покарання, можуть бути переведені: з дільниці соціальної реабілітації до іншої дільниці; з коло­нії середнього рівня безпеки чи звичайного жилого приміщення колонії мак­симального рівня безпеки в приміщення камерного типу колонії максималь­ного рівня безпеки.

1. Відповідно до статті, що коментується, засуджені, які стають на шлях виправлення, можуть бути переведені з ПКТ у звичайні жилі приміщення ко­лонії максимального рівня безпеки після фактичного відбуття не менше од­нієї четвертої призначеного судом строку покарання. Із даного правила є пев­ний виняток. Так, в осіб, які відбувають покарання в ПКТ колоній максималь­ного рівня безпеки за рішенням суду, винесеним за Кримінальним кодексом України 1960 р. (наприклад, 15 років позбавлення волі з відбуванням перших трьох років на тюремному ув’язненні), початок строку тюремного ув’язнення рахується від дати початку строку покарання, тому при призначенні одного чи двох років перебування в установі даного виду вказана категорія осіб фактич­но позбавлена пільги, передбаченої даною статтею, бо термін тюремного ув’яз­нення є меншим, ніж частина строку, котру слід відбути.

Правила, визначені у ч. 1 ст. 101 КВК України поширюються тільки на за­суджених, які переведені до колоній максимального рівня безпеки безпосеред­ньо зі слідчих ізоляторів для відбування покарання. Не підпадають під дію ст. 101 КВК України особи, які були переведені до колоній максимального рів­ня безпеки на строк до трьох років включно за злісні порушення установлено­го порядку відбування покарання. Для цієї категорії засуджених строк три­мання в колонії даного виду виступає у ролі разового стягнення (тобто, перебування в ПКТ колонії максимального рівня безпеки, наприклад, протягом двох років), у зв’язку з чим повинен бути відбутий у повному обсязі.

У колоніях мінімального і середнього рівнів безпеки засуджені, які стають на шлях виправлення, можуть бути переведені до дільниці соціальної реабілі­тації після фактичного відбуття частини строку покарання і з урахуванням тяж­кості злочину, що визначено ч. 1 ст. 101 КВК України. Не підлягають пере­веденню до дільниці соціальної реабілітації особи, визначені ч. 2 ст. 101 цього Кодексу.

Слід звернути увагу, що деякі категорії засуджених «випали» з даної стат­ті. По-перше, це стосується осіб, засуджених вперше за злочин невеликої тяж­кості; по-друге, засуджених за тяжкий злочин, вчинений з необережності, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі. Цей пробіл необхідно за­повнити виходячи із загального правила тлумачення всіх сумнівів на користь засудженого. Тому в першому випадку слід застосовувати положення підпунк­ту 1 (тобто, необхідність відбуття не менше 1/4 строку покарання), а в друго­му — підпункту 2 (тобто відбуття не менше 1/3 строку покарання).

2. Закон встановлює дві обставини, за яких можлива зміна умов тримання засудженого: 1) відбуття визначеної частини строку покарання; 2) доведен­ня засудженим певного ступеня виправлення, яка у даній статті визначена як «стає на шлях виправлення». За відсутності принаймні однієї з указаних ви­мог, зміна умов тримання, передбачена у статтях 100—101 КВК України, є не­можливою.

3. Як і будь-який інший, такий критерій, як ступінь виправлення засудже­ного складається з певних компонентів і характерних ознак. Основною скла­довою, яка визначає ступінь виправлення, є поведінка засудженого та його ставлення до праці чи навчання (про поняття сумлінної поведінки та сумлін­ного ставлення до праці також див. коментар до ст. 67 КВК).

Разом з тим, критерій «стає на шлях виправлення» означає, що поряд з по­зитивною оцінкою поведінки засудженого (нормальний хід відбування пока­рання, відсутність не знятих чи не погашених у встановленому порядку стяг­нень, сумлінне ставлення до праці та навчання, участь у диференційованих програмах виховного впливу) в адміністрації колонії не має повної впевненос­ті у його виправленні, тому можливим є лише його переведення до структур­ної дільниці колонії з меншим обсягом обмежень.

Фактичні підстави, що обґрунтовують юридичний критерій «стає на шлях виправлення» відповідно до Методичних рекомендацій ДДУПВП щодо орга­нізації роботи, пов’язаної із забезпеченням прогресивної системи відбування покарання в кримінально-виконавчих установах, складають: наявність обґрун­тованих матеріалів з висновками адміністрації виправної колонії, спостереж­ної комісії, інших державних органів і громадських організацій, що свідчать про а) визнання засудженим своєї вини у вчиненому злочині і каяття в цьо­му; недопущення протягом року порушень встановленого порядку відбування покарання або дострокове зняття раніше накладеного стягнення, після якого пройшло не менш як шість місяців; відмова від негативних зв’язків з криміналь­ним оточенням та впливу злочинної моралі; б) сумлінну й чесну працю, вико­нання норм виробітку та прагнення здобуття чи підвищення професійного та освітнього рівнів; в) прийняття письмового зобов’язання щодо законослухня­ної поведінки.

4. Оскільки закон як один з критеріїв оцінки виправлення вказує сумлінне ставлення до праці, то в характеристиках на засуджених в обов’язковому поряд­ку повинні відображатися причини, з яких засуджений не працює в установі (особисте небажання або об’єктивна відсутність можливості працевлаштування).

5. Державний департамент України з питань виконання покарань рекомен­дує вивчення кандидатів для переведення до дільниці соціальної реабілітації, оцінку ступеня виправлення, підготовку матеріалів щодо можливості пере­ведення до дільниці цього виду та розгляду їх на засіданні відповідної комісії колонії здійснювати у порядку, визначеному для заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням та умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. У зв’язку з цим необхідно звернути увагу, що ця реко­мендація не стосується терміну такого розгляду. Слід пам’ятати, що закон не зобов’язує адміністрацію установи виконання покарань у той чи інший термін в обов’язковому порядку розглянути на комісії установи матеріали на засудже­них, які відбули встановлену в даній статті частину строку покарання (на від­міну від процедури розгляду питань, передбачених у статтях 81, 82 КК). Тому видається, що підставою винесення цих матеріалів на розгляд є не тільки і не стільки формальне відбуття частини строку, скільки наявність подання на­чальника відділення соціально-психологічної служби, яке має подаватися тіль­ки на тих засуджених, які стають на шлях виправлення. До цього моменту роз­гляд питання про можливість зміни умов тримання на засіданнях комісії уста­нови виконання покарань є недоцільним та суто формальним.

6. Після настання в засудженого формального права на переведення до дільниці соціальної реабілітації (відбуття частини строку покарання та дове­дення певного рівня виправлення), готуються такі матеріали: а) клопотання- характеристика, підписана начальником відділення соціально-психологічної служби та погоджена із заступником начальника колонії з соціально-виховної та психологічної роботи; б) індивідуальна програма соціально-виховної ро­боти; в) довідка про заохочення та стягнення; г) психологічна характеристика; ґ) опитувальний аркуш з пропозиціями першого заступника начальника ко­лонії, заступника начальника колонії з соціально-виховної та психологічної роботи, заступника начальника колонії з працевикористання, заступника на­чальника колонії з комунально-побутового та інтендантського забезпечення, начальника відділу нагляду та безпеки, начальника оперативного відділу, на­чальника медичної частини та начальника відділу з контролю за виконанням судових рішень; д) медична довідка про стан здоров’я, наявність незакінченого курсу лікування венеричного захворювання, активної форми туберкульозу, психічного розладу або результати цього лікування, наявність чи відсутність алкогольної, наркотичної та токсикологічної залежності. У довідці обов’язко­во робиться висновок про здатність засудженого перебувати в дільниці соці­альної реабілітації; е) заява засудженого з проханням про переведення його для відбування покарання до дільниці соціальної реабілітації та письмове зобов’я­зання щодо законослухняної поведінки; є) інші документи, які мають значен­ня для об’єктивного вирішення питання.

7. При прийнятті рішення про переведення засудженого до дільниці соці­альної реабілітації рекомендується приділяти особливу увагу такому: 1) ступінь небезпечності засудженого, його наміри на подальше відбування покарання, можливість самостійно дотримуватися вимог режиму в умовах відсутності ізо­ляції та обмеженого нагляду; 2) наявність даних, що свідчать про можливість або наміри вчинення втечі (перебував у розшуку під час слідства, дезертиру­вав зі Збройних Сил тощо); 3) ступінь алкогольної, наркотичної або токсико­логічної залежності; 4) ставлення до праці, наявність робочої спеціальності, кваліфікація; 5) стан здоров’я та працездатність засудженого; 6) соціальне ото­чення засудженого, сімейний стан та родинні зв’язки; 7) віддаленість дільниці соціальної реабілітації від місця проживання засудженого та вірогідність впли­ву цього чинника на його поведінку.

8. У разі відмови засудженому в переведенні до дільниці соціальної реабі­літації повторно це питання може бути розглянуто на засіданні комісії устано­ви, як правило, не раніш як через шість місяців з дня прийняття рішення про відмову в застосуванні цієї заохочувальної норми закону. Сенс встановлення такого терміну зумовлений науковими розробками, які довели, що саме цей термін є мінімальним для того, щоб у поведінці засудженого відбулися ті чи інші зміни. Саме тому при прийнятті подібного рішення необхідно чітко вка­зувати на причини відмови (наприклад, наявні випадки невиконання норм виробітку не дозволяють зробити висновок про сумлінне ставлення до праці; засуджений зовсім не працює над підвищенням свого загальноосвітнього рів­ня; засуджений не повністю відмовився від негативних зв’язків з криміналь­ним оточенням; засуджений під час перебування в установі за власним бажан­ням не працював тощо).

Якщо вказані недоліки усунені засудженим раніше, ніж спливли шість мі­сяців, то повторно питання про його переведення може бути розглянуто до­строково. У той же час, адміністрація не зобов’язана розглядати повторно (чіт­ко через шість місяців) вказане питання, якщо засуджений не довів, що стає на шлях виправлення.

Викладене повною мірою стосується і засуджених, які за злісні порушен­ня режиму відбування покарання були повернуті з установ мінімального рів­ня безпеки з полегшеними умовами тримання до колоній того виду, в яких во­ни раніше відбували покарання. Формально такі особи вважаються злісними порушниками режиму відбування покарання протягом шести місяців з дня оголошення останнього стягнення. Проте закінчення цього строку не покла­дає на адміністрацію обов’язку повторно розглянути питання про його перевдення. Безумовно, такому засудженому необхідно більше часу, щоб довести, що він знову ж та остаточно стає на шлях виправлення.