Розділ «ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА»

Між тим, вичерпний перелік обов’язків повинен бути встановлений на рів­ні закону, щоб звести до мінімуму можливості зловживань як з боку посадо­вих осіб Державної кримінально-виконавчої служби України, так і з боку за­суджених.

8. За невиконання засудженими своїх обов’язків (як основних, так і спеці­альних) і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань засуджені притягуються до різних видів юридичної відповідальності: кримі­нальної, дисциплінарної, матеріальної.

За ухилення від сплати штрафу або позбавлення права обіймати певні по­сади чи займатися певною діяльністю, від відбування громадських чи виправ­них робіт засуджені до цих видів покарань притягуються до кримінальної від­повідальності за ст. 389 КК України; за самовільне залишення місця обмеження волі, або злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадсько­го порядку чи встановлених правил проживання засуджені до обмеження волі притягуються до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 390 КК України; за неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмежен­ня чи позбавлення волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закін­чення строку виїзду засуджені притягуються до кримінальної відповідальнос­ті за частинами 2—3 ст. 389 КК України; за злісну непокору законним вимогам адміністрації виправної установи або за іншу протидію адміністрації у закон­ному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переве­дення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання, встановлюється кримінальна відповідальність за ст. 391 КК України.

Кримінально-виконавчим кодексом передбачена дисциплінарна відпові­дальність за порушення порядку та умов відбування покарання у виді: гро­мадських робіт (ч. 1 ст. 40); виправних робіт (ч. 4 ст. 46); арешту (ч. 2 ст. 54); обмеження волі (ч. 1 ст. 68); тримання в дисциплінарному батальйоні військо­вослужбовців (ч. 1 ст. 82); позбавлення волі (ч. 1 ст. 130). Крім цього, засудже­ним до позбавлення волі, можуть бути змінені умови тримання як у межах тієї колонії, де вони відбувають покарання, так і переведенням до колонії іншого виду. Зокрема, засуджені, які злісно порушують режим відбування покарання, можуть бути переведені: з дільниці соціальної реабілітації до іншої дільниці; з колонії середнього рівня безпеки чи звичайного жилого приміщення колонії максимального рівня безпеки в приміщення камерного типу колонії максима­льного рівня безпеки (ч. 3 ст. 101 КВК).

До засуджених до позбавлення волі може застосовуватися і матеріальна відповідальність за збитки, заподіяні державі під час відбування покарання (ст. 137 КВК).

Стаття 10. Право засуджених на особисту безпеку

1. Засуджені мають право на особисту безпеку.

2. У разі виникнення небезпеки життю і здоров’ю засуджених, які відбу­вають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарно­му батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи вико­нання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого.

3. Адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до переве­дення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення не­безпеки, вирішує питання про місце подальшого відбування ним покарання.

4. У разі наявності небезпеки для життя і здоров’я засуджених, до яких згідно із законом у зв’язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів щодо забезпечення безпеки цих осіб. Крім того, до зазначених осіб можуть бути застосовані такі заходи:

ізольоване тримання;

переведення в іншу установу виконання покарань.

5. Зміна умов тримання осіб, щодо яких застосовані заходи безпеки, здійс­нюється з додержанням вимог, передбачених цим Кодексом і законодавством України.

1. В юридичній літературі під безпекою розуміється стан захищеності жит­тєво важливих законних інтересів особи від будь-якої зовнішньої загрози, а за­безпечення безпеки особи є однією з основних функцій держави. Засуджені нарівні з іншими громадянами й особами, які перебувають під юрисдикцією держави, згідно з міжнародними стандартами у галузі прав людини і громадяни­на, теж мають право на правовий і соціальний захист і держава повинна забез­печувати і їх особисту безпеку, незважаючи на тяжкість вчинених ними злочи­нів, ступінь суспільної небезпеки, минулу злочинну діяльність тощо. У зв’язку з цим, у ч. 1 ст. 10 КВК України закріплено загальне право на особисту безпеку всіх без обмеження категорій засуджених.

При цьому засуджені можуть звернутися за захистом своєї безпеки до будь-якої посадової особи або органу державної влади чи управління, до ком­петенції яких входить усунення такої загрози, використовуючи при цьому всі дозволені законодавством засоби. А посадові особи чи державні органи по­винні прийняти відповідні заходи у межах своїх повноважень для дійсного її усунення, незважаючи на те, від кого ця загроза походить (близьких, рідних, сторонніх громадян, інших засуджених чи злочинців). Це стосується, в першу чергу, осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства, і які реально не відбувають покарання в установах виконання покарань.

2. Засудженим же особам, які відбувають покарання, пов’язані з обмежен­ням свободи пересування (арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження чи позбавлення волі), і які повністю або част­ково ізольовані від суспільства та перебувають під охороною чи наглядом пер­соналу Державної кримінально-виконавчої служби України, забезпечити свою безпеку значно складніше, оскільки вони не мають можливості самостійно ви­користати всі засоби й механізми її забезпечення, дозволені законодавством. При цьому і загрози, враховуючи специфіку мікросередовища, в якому пере­бувають ці засуджені, можуть бути досить небезпечними: погроза вбивством, систематичне знущання, побої, мучення або інше заподіяння тілесних ушко­джень, психологічний вплив, психічний тиск тощо. Такі загрози можуть похо­дити як з боку інших засуджених, так і з боку персоналу установ виконання покарань чи інших учасників кримінально-виконавчих відносин, які можуть перебувати на території цих установ. У зв’язку з цим, у ч. 2 ст. 10 КВК України закріплено, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров’ю таких категорій засуджених, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У такому разі посадова особа повинна вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого переведенням його в безпечне місце та інших заходів з усунення небезпеки: детально розібратися у ситуації, що сталася, виявити чинники виникнення небезпеки, сторони кон­флікту, спрогнозувати можливі наслідки і шляхи усунення небезпеки, і на під­ставі цього прийняти рішення про місце подальшого відбування покарання цим засудженим. Безпечне місце визначається посадовою особою установи вико­нання покарань самостійно. Це може бути будь-яке вільне приміщення уста­нови, доступ до якого сторін конфлікту, інших засуджених чи персоналу уста­нови обмежений або заборонений (житлові приміщення іншого відділення чи іншої дільниці, кімнати чергової частини, вільні камери приміщень камерного типу, дисциплінарного ізолятора тощо).

Перелік інших заходів, які повинна здійснити посадова особа установи ви­конання покарань для забезпечення безпеки засудженого, котрий звернувся з такою заявою, у ч. 2 ст. 10 КВК України не встановлюються. Ці заходи здійс­нюються посадовою особою на власний розсуд, виходячи з реальної оператив­ної обстановки в установі, категорій засуджених, які відбувають покарання у цій установі, розпорядку дня та інших конкретних обставин. Це може бути й ізоляція засуджених, від яких походить загроза, притягнення їх до юридичної відповідальності, застосування до них дисциплінарних стягнень тощо, й пере­ведення до інших установ сторін конфлікту, якщо загроза носить довготрива­лий характер і/або не може бути усунена повністю.

3. Частина 3 ст. 10 КВК України закріплює додаткові гарантії забезпечен­ня особистої безпеки засуджених, до яких у зв’язку з їх участю у кримінально­му судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки.

Право на забезпечення безпеки, згідно зі ст. 2 Закону України від 23 груд­ня 1993 р. № 3782-ХІІ «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» та ст. 521 КПК України, за наявності відповід­них підстав мають: а) особи, які заявили до правоохоронного органу про зло­чин або в іншій формі брали участь чи сприяли у виявленні, попередженні, припиненні та розкритті злочинів; б) потерпілі та їх представники у криміна­льній справі; в) підозрювані, обвинувачені, захисники і законні представники; г) цивільні позивачі, цивільні відповідачі та їх представники у справі про від­шкодування шкоди, завданої злочином; ґ) свідки; д) експерти, спеціалісти, пе­рекладачі та поняті; е) члени сімей і близькі родичі зазначених вище осіб, як­що шляхом погроз або інших протиправних дій стосовно них робляться спро­би вплинути на учасників кримінального судочинства. Такими особами по кри­мінальній справі можуть бути і вже засуджені особи, які відбувають або тіль­ки почали відбувати покарання у відповідних установах виконання покарань. У зв’язку з цим, наказом Державного департаменту України з питань вико­нання покарань від 4 квітня 2005 р. № 61 додатково була затверджена ще й Ін­струкція про порядок здійснення заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби.

Згідно з цією Інструкцією, приводами для застосування заходів забезпе­чення безпеки можуть бути: а) заяви осіб, які є учасниками кримінального су­дочинства; б) заяви близьких родичів або членів сімей осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві; в) отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю і здоров’ю зазначених осіб. Підставою для засто­сування заходів забезпечення безпеки засуджених осіб, які беруть участь у кри­мінальному судочинстві, повинні бути достовірні дані, що свідчать про наяв­ність реальної загрози їх життю і здоров’ю.