Розділ X ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

На наш погляд, земельні ділянки в рахунок земельних часток (паїв) "чорнобильців" повинні виділятися в порядку, встановленому ст. 118 ЗКУ.

"Додаткові вимоги". Участь у паюванні значних груп осіб, проблемні і спірні питання підтвердження членства у КСП призводять до висування численних вимог про визнання права на земельну частку (пай) вже після того, як видача сертифікатів відбулася (проблема т. з. "додаткових вимог"). Окремим питанням є задоволення вимог представників депортованих народів.

Найбільш часто використовуваним способом захисту прав на земельні частки (пай) у випадку, якщо особу не було залучено до паювання під час його проведення, є визнання права[455], хоча трапляються і вимоги, які явно не відповідають передбаченим законом способам захисту - наприклад, "включити до списків на отримання сертифікату на земельну частку (пай)"[456]. На жаль, слід констатувати, що у таких випадках суди замість правосуддя зазвичай створюють лише його видимість, оскільки задоволення позову про визнання права або не призводить до поновлення порушеного права, або забезпечує таке поновлення шляхом порушення прав інших осіб (що, до речі, не залучаються до судового розгляду).

Насамперед, слід усвідомлювати, що визнання права власності на земельну частку (пай) в землях, які були розпайовані, зачіпає права інших учасників паювання. Відповідні земельні частки (паїв) згодом виділялися в натурі, а виділені земельні ділянки - відчужувалися. Припинення права власності на такі ділянки суперечить гарантіям, передбаченим чинним законодавством та міжнародними зобов'язаннями України щодо захисту права власності, і тому здійснене бути не може.

Із наведеного випливає єдино можливий висновок: захистити право на земельну частку (пай) особи, яку не було залучено до паювання, шляхом визнання її права на частину земель, що були розпайовані, на даний час неможливо за безоб'єктністю відповідного права. Порушене право може бути захищене лише у разі, якщо земельна ділянка в рахунок земельної частки (паю) буде надана не за рахунок розпайованих земель, а за рахунок земель запасу та резервного фонду, або ж якщо особі буде відшкодовано заподіяну шкоду. Лише у цьому разі судовий розгляд можливий без залучення осіб, які є суб'єктами права на земельну частку (пай), і завершиться реальним захистом порушеного права.

Практика, коли суди задовольняли вимоги щодо зобов'язання органів місцевого самоврядування[457] або місцевих державних адміністрацій[458] надати у власність із земель резервного фонду земельну ділянку в розмірі земельної частки (паю), існує. Аналогічно, існує практика визнання права на земельні частки (паї) в землях запасу та резервного фонду[459].

Видається, що правова основа для задоволення таких позовів є, адже паювання було здійснене державою, яка і повинна нести відповідальність за допущені при цьому порушення. У даному випадку заподіяна шкода може бути відшкодована в натурі - а саме, особі, права якої порушені, має бути надана земельна ділянка із земель запасу чи резервного фонду, який спеціально призначений для "подальшого перерозподілу і використання за цільовим призначенням" (див. ст. 5 ЗКУ в ред. 1992 року, відповідно до якої були утворені масиви земель резервного фонду).

Верховний Суд України (абз. 3 п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16.04.2004 N 7) була висловлена думка, що вимоги щодо земельних часток (паїв) можуть задовольнятися за рахунок земель резервного фонду на підставі положень п. 7 Указу Президента України від 08.08.95 N 720 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям", яким встановлено, що резервний фонд використовується для передачі у приватну власність земельних ділянок переважно громадянам, зайнятим у соціальній сфері на селі, а також іншим особам, яких приймають у члени сільськогосподарських підприємств, або які переселяються у сільську місцевість для постійного проживання. Вбачається, що наведений Указ навряд чи може бути підставою для задоволення позовних вимог - натомість, такою підставою мають бути правила цивільного законодавства про відшкодування заподіяної шкоди в натурі.

За відсутності вільних земель або у разі небажання особи отримати земельну ділянку із наявних вільних масивів заподіяна шкода повинна бути відшкодована у грошовій формі.

Хоча невидача позивачу сертифіката та інші форми заперечення його права за своєю природою є триваючим порушенням, проти якого позовна давність не застосовується, як вже було зазначено вище, при "неврахуванні" особи у процедурі паювання право на земельну частку (пай) з моменту затвердження схеми поділу земель колективної власності фактично стає безоб'єктним. Порушення права вже не можна вважати триваючим, і тому з моменту затвердження схеми паювання, якщо особа знала чи повинна була знати про це, починає свій перебіг строк позовної давності.

Із часом суди все частіше відмовляють у задоволенні позову про захист права на земельну частку (пай) саме з підстав пропуску цього строку[460]. При цьому вони досить часто допускають помилку, поновлюючи строки позовної давності[461], хоча такі строки не є процесуальними і не підлягають поновленню; у разі поважності причин їх пропуску порушене право підлягає захисту без процесуального рішення про поновлення строку (ч. 5 ст. 267 ЦКУ). Крім того, помилкою є початок обчислення перебігу строку позовної давності з моменту видачі сертифікатів - у цей момент лише розпочинається триваюче порушення у вигляді заперечення права особи, яке із давністю не пов'язане.

Цільове призначення (використання) земельних ділянок, виділених в рахунок паю. За відсутності прямої законодавчої вказівки у державних актах, що видаються при виділенні земельних часток (паїв) у натурі, зазначаються різні види цільового використання: "для ведення товарного сільськогосподарського виробництва" або "для ведення особистого селянського господарства", іноді навіть поза волею суб'єктів права на земельну частку (пай).

17. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

Загальна характеристика. За даними Держкомзему України на 01.01.2006, в Україні розпайовано 27,3 млн. га земель, право на земельну частку (пай) набули 6,9 млн. громадян, з яких - 6,8 млн. (98,6 %) отримали сертифікати на право на земельну частку (пай). Понад 5,9 млн. громадян посвідчили право власності на земельні ділянки державними актами (87,2% від кількості громадян, які одержали сертифікати на право на земельну частку (пай)). Вру­чено та зареєстровано державні акти майже 5,3 млн. громадян (77,8 %). Згідно з поданими заявами громадян здійснюється заміна понад 0,5 млн. сертифікатів (7,3 %) на державні акти. Кількість громадян, які набули право на земельну частку (пай), але не отримали з різних причин сертифікати на право на земельну часту (пай) становить 100 тис, а ті, чиї земельні паї залишаються невитребуваними, або власники яких не виявили бажання щодо заміни сертифікатів на державні акти на право власності на земельну ділянку - 359 тис. (5,3 %)544. Середній розмір земельного паю складає 4 га, мінімальний - 1,1 га (Івано-Франківська обл.), максимальний - 9,3 га (Луганська обл.).

Для більш глибокого розуміння змісту коментованої норми спершу доцільно розглянути, на яких правових засадах свого часу виникало право на земельну частку (пай), оскільки чинний ЗКУ змісту цього процесу не розкриває.

Розвиток правового регулювання відносин паювання. Правове регулювання відносин щодо права на земельну частку (пай) у землях, переданих у колективну власність, пройшло досить довгий та складний шлях, на якому можна умовно виділити кілька етапів.

1. Закріплення правил про т.з. "середню земельну частку". Із прийняттям ЗКУ у редакції від 13.03.1992 була передбачена передача земельних ділянок державної власності, що перебували у користуванні колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), сільськогосподарських кооперативів, садівницьких товариств, сільськогосподарських акціонерних товариств, у колективну власність цих суб'єктів.

При цьому декларувалося право членів підприємств при виході з них одержати свою частку землі в натурі (на місцевості) в розмірі, визначеному ч.ч. 6, 7 ст. 6 кодексу (крім ст. 5 ЗКУ в ред. 1992 p., аналогічні норми містилися у ст. 10 ЗУ "Про колективне сільськогосподарське підприємство", ст. 7 ЗУ "Про селянське (фермерське) господарство"). Ці норми передбачали правила розрахунку т.з. "середньої земельної частки".

Право на отримання середньої земельної частки не мало механізму своєї реалізації, крім того, передбачений механізм визначення середніх земельних часток не враховував постійних змін у складі осіб, що мали право на частку, а також того, що частки однакової площі мали різну вартість через різну якість земель. Ці обставини призвели до того, що право на середню земельну частку фактично не реалізовувалося.