Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ТЕОРІЯ ПРАВА ЯК СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ»

Серед сучасних наукових концепцій (типів) праворозуміння найпопулярнішими є такі.

1. Природно-правова (ідеологічна, аксіологічна). Вихідна форма буття права - суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою частиною якого є природні права людини. Право і закон розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі). Закон, що створюється державою (позитивне право), розглядається як форма права, яка покликана відповідати природному праву, котрий є змістом закону. За цією концепцією, права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором природжених прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава, утворюване нею позитивне право (закон) мають захищати природні права людини.

Однак право не можна розглядати як винятково природне явище, котре існує незалежно від суспільства, бо право «народжується» в суспільстві і «живе» в ньому: наскільки недосконале суспільство, настільки й недосконале право.

Проте природно-правова концепція, що виникла в XVII-XVIII ст. і розвинулася у XX ст., завдяки наголосу на правах людини як природжених правах стала підґрунтям для розвитку принципу верховенства права, формулювання міжнародних стандартів прав людини.

2. Нормативістська (позитивістська). Вихідна форма буття права - норма права. Право тлумачиться як владне творіння держави, як система норм, викладених у законах та інших нормативних актах, що виражають державну волю («позитивне право») і відірвані від реальних суспільних відносин. Закон і право ототожнюються; вважається, що владна примусовість є визначальною ознакою такого права; зв’язок між правом і мораллю заперечується. Утверджується, що держава творить справедливі норми права (навіть якщо в них закріплене свавілля), тому оцінювання їх (справедливі чи несправедливі) виключається. Права людини розглядаються як дарування держави, тобто людина ставиться у пряму залежність від держави та її органів.

І хоч прихильники цієї концепції здійснили чималий внесок у розробку структури норми права, нормотворчу техніку, юридичну термінологію, їх підхід до співвідношення права і держави був хибним, пропагував виключну залежність людини та її прав від держави, по суті, узаконював можливе і наявне свавілля державної влади щодо людини. Ця концепція є антиподом до принципу верховенства права.

3. Соціологічна. Вихідна форма буття права - суспільні відносини; відносини, що складаються у сфері правозастосування. Право вважається порядком суспільних відносин і виявляється в його застосуванні суддями та службовими особами до конкретних життєвих ситуацій («живе право»). Щодо норм права, втілених в законах держави, то вони вважаються другорядним проявом права, таким, що не виходять безпосередньо із життя («мертве право»). Йде протиставлення права («право у житті») і закону («право в книгах»). По суті, правом визнається його функціонування, «дія» у конкретних суспільних відносинах. Саме застосувачі права (судді, адміністратори) визнаються нормотворцями, оскільки вони відтворюють у своїх правових актах обов’язкові нормативи, що склалися у суспільному середовищі.

І хоч деякі прихильники соціологічної концепції майже ототожнюють самостійні процеси - створення і застосування права, цінним у їхній концепції є те, що витоки «життя» права відшукуються саме в суспільному середовищі.

Аналізуючи зазначені концепції, можна стверджувати, що кожна з них орієнтується на одну провідну ідею і не визнає інших. Між тим право не зводиться лише до норми, не існує у формі абстрактного (природного) закону, не «розчиняється» у правових відносинах та в юридично значущих діях правозастосувача тощо. Правом є й те, й друге, і третє. Право - складний, багатовимірний, багатоаспектний феномен: в ньому виявляються духовна сутність людини (внутрішній генезис права), і соціальне середовище, і влада (її авторитет), породжена цим середовищем (зовнішній генезис права) тощо.

Серед різних концепцій (типів) праворозуміння слід віддати перевагу інтегральній, яка виникає на основі діалогу всіх шкіл і течій у сучасному правознавстві, як західних, так і східних. Ця концепція полягає не в механічному поєднанні суперечливих позицій, а у синтезуванні теоретично значущих моментів, опрацьованих конкуруючими науковими теоріями, виходом на новий рівень їх узагальнення. Такими моментами, що становлять ядро праворозуміння, є правова ідея чи правосвідомість (теорія природного права), норма права (нормативістська/позитивістська теорія права), правовідносини (соціологічна теорія права). Інтегральна концепція праворозуміння дає можливість пізнати сутність права в єдності і диференціації усіх його проявів і взаємозв’язків[30].

§ 2. Багатозначність права: природне і позитивне, загальносоціальне і юридичне, суб’єктивне і об’єктивне

Термін «право» має багато значень. Протягом сторіч у пошуках змісту права вироблялися різні теорії, елементи яких і дотепер зберегли своє значення. Деякі з них розглядають право у зв’язку двох його взаємозалежних частин. Наведемо парні категорії права, які виробило людство і які є в сучасному науковому обігу:

1. Природне право і позитивне право.

Природне право - має глибокий, ґрунтовний, вихідний для життя людей норматив поведінки, що корениться у самій природі людини. Джерело прав людини - вона сама, її потреби й інтереси, її спосіб існування і розвитку. Водночас людина виступає їх носієм. З цього погляду, природне право як сукупність прав і обов’язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно є продуктом нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є основою невід’ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), що існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Позитивне право виходить від держави, оформлене як юридичні норми, що містяться в офіційних актах (законодавчих і підзаконних), виданих владними державними органами.

Позитивне і природне право розглядаються разом, як нерозривні, немислимі одне без одного, оскільки природне право справедливе, але не реалізується саме собою (його реалізація залежить від держави), тоді як позитивне право реалізується, але не обов’язково є справедливим (його справедливість визначається відповідністю природному праву).

2. Загальносоціальне право і юридичне право.

Загальносоціальне право випливає безпосередньо із суспільного життя і не залежить від держави. Воно існує у вигляді звичаїв, традицій, природних прав, моральних та інших соціальних норм поведінки, свідомості, відносин. Наприклад, соціальною нормою (звичаєм) є право першості в черзі; моральною нормою і, отже, соціальною є право на подяку за безкорисливу допомогу.

Юридичне право (спеціально-соціальне) є наслідком суспільної і державної діяльності, втіленням волевиявлення держави. На відміну від загальносоціального юридичне право є формально визначеним і охоронюваним державою. Так, правом у юридичному значенні є право вимагати повернення свого майна з незаконного володіння.

3. Суб’єктивне і об’єктивне юридичне право.