Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ТЕОРІЯ ПРАВА ЯК СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ»

Коли юристи говорять про юридичне право (система формально обов’язкових правил поведінки, санкціонованих і встановлених державою), враховують його подвійний смисл: право у суб’єктивному значенні (суб’єктивне право) і право в об’єктивному значенні (об’єктивне право).

Об’єктивне право (право в об’єктивному значенні) - система абстрактних правових норм, що містяться в усіх формальних джерелах права (нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, судових прецедентах, правових звичаях та ін.), стосуються персонально не визначеного кола суб’єктів. У такому значенні ми говоримо про право України, право Росії, право Франції тощо. Усі норми права в сукупності становлять об’єктивне право і забезпечуються державою як регулятори суспільних відносин. Термін «об’єктивне» означає, що норми права не залежать від індивідуального інтересу (волі) і свідомості суб’єкта права (окрім «автора» цих норм). Водночас норми об’єктивного права не можуть бути здійсненими без суб’єктивного права. Немає норми об’єктивного права без адресатів - суб’єктів, яких вона стосується. Саме із системи норм, що закріплюють суб’єктивні права, складається об’єктивне право.

Суб’єктивне юридичне право (право у суб’єктивному значенні) - це індивідуалізоване право, яким визначається вид і міра можливої поведінки суб’єкта права, що забезпечується, охороняється і захищається відповідними державними органами.

Термін «суб’єктивне» означає, що правами і свободами, закріпленими в нормативно-правових актах, суб’єкт за своїм розсудом може скористатися (тобто перевести їх у площину правовідносин) чи не скористатися усе залежить від його волі (інтересу) і свідомості. Щоб здійснити свої права і свободи, суб’єкт зазвичай має бути визнаним державою юридично правоздатним і дієздатним, тобто стати носієм суб’єктивного юридичного права. Суб’єктивне право деталізує і конкретизує норми об’єктивного права стосовно конкретного суб’єкта, який опинився у конкретній життєвій ситуації.

Між двома значеннями терміна «право» (об’єктивне і суб’єктивне) існує тісний взаємозв’язок. Об’єктивне право певною мірою відображає «статику» юридичної форми, а суб’єктивне - «динаміку», оскільки безпосередньо пов’язане з людською діяльністю. В історичній послідовності не об’єктивне право передує суб’єктивному, а навпаки, суб’єктивне - об’єктивному.

З одного боку, людина, вступаючи в суспільне життя, вже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли чи визнані до неї і незалежно від неї (об’єктивне право). Але, з іншого боку, людина від народження є носієм невідчужуваних природних прав. Тому саме її природні суб’єктивні права перебувають у підвалинах об’єктивного права. Визнання природних прав людини і закріплення їх у приписах нормативно-правових актів як міжнародних стандартів є тією абстрактною правовою формою, моделлю, що слугує мостом між соціальним і правовим світом.

Якщо об’єктивне юридичне право відповідає природному праву людини, воно здатне бути інструментом реалізації суб’єктивних юридичних прав[31]. їх перехід від одного до іншого можна зобразити так:

Природні права людини

Норми об’єктивного права

Суб’єктивні юридичні права

Природні права людини (загальносоціальне право) перетворюються на суб’єктивні юридичні права (суб’єктивне юридичне право) після їх офіційного закріплення державою в загальнообов’язкових нормах права (об’єктивне юридичне право).

З погляду позитивістського праворозуміння об’єктивне право і позитивне право - тотожні поняття, оскільки і те й інше є законодавством, що діє в певній державі. Між тим, об’єктивне право близьке, але не адекватне позитивному праву. Якщо позитивне право (продукт волі законодавця) - це передусім система норм права, формально встановлених, закріплених і забезпечуваних державою у приписах чинного законодавства, то об’єктивне право - система норм права, що містяться в усіх чинних джерелах (формах) права, спрямованих на регулювання, охорону і захист суспільних відносин та забезпечуваних державою. Об’єктивне право і позитивне право поєднує те, що вони не залежать від конкретної особи і мають у своїй основі одне джерело - природжені права людини. Об’єктивним є дотримання природних невідчужуваних прав людини (безвідносно до того, чи закріплені вони в джерелах (формах) права).

§ 3. Поняття та ознаки об'єктивного права

Право - це система правових принципів і норм (правил поведінки), сформованих у суспільстві і визнаних його більшістю як справедлива міра свободи і рівності, закріплених (установлених чи санкціонованих) і забезпечуваних державою в якості регуляторів суспільних відносин з метою узгодження (компромісу) індивідуальних, соціально-групових і суспільних інтересів.

За своєю якістю і формою право створюється в результаті спільних зусиль громадянського суспільства (народу) і держави як специфічний регулятор суспільних відносин з метою підтримання соціальної стабільності, злагоди та порядку. Право є своєрідним ефективним накопичувачем пізнавального соціального досвіду, продуктом культурно-історичного життя суспільства, його нормативно- ціннісною системою. Поза суспільством, у природі, право не існує.

Ознаки права

Соціальні.

1. Втілює справедливу міру свободи і рівності, визнану більшістю населення і підтримувану активною меншістю. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформлює саме свободу в людських взаєминах, свободу індивіда як у відносинах з іншим індивідом, так і з суспільством у цілому. Свобода завжди обмежена конкретними рамками (мірою), що не допускають антигромадських актів «користування свободою». Суспільство, забезпечуючи свободу особи, не може допустити анархії, беззаконня, обмеження прав і законних інтересів інших громадян. Тому в суспільстві має установлюватися міра свободи людини, достатня для її повного самовираження, і водночас перешкоджає будь-яким спробам особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Право дає міру, а справедливість контролює її, припиняє втрату цієї міри, встановлює пропорційність між претензією і обов’язком, свободою і відповідальністю, злочином і покаранням, працею і винагородою {справедлива міра свободи і рівності).

Отже, у праві свобода, рівність і справедливість виявляються суміжними, оскільки справедливість реалізується в умовах свободи і рівності, а свобода передбачає рівність прав. У цьому полягає цінність права як системи норм, розрахованої на визнання народом.

2. Виступає регулятором суспільних відносин, що є його основним соціальним призначенням; впливає на свідомість і поведінку осіб; узгоджує індивідуальні, соціально-групові й суспільні інтереси.