Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ТЕОРІЯ ПРАВА ЯК СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ»

1) лише праву має надаватися законна сила, оскільки закон може бути правовим явищем лише як форма вираження права;

2) закон зобов’язаний бути завжди правовим, щоб стати обов’язковим - «дух закону» і «буква закону» не повинні мати розбіжностей.

Правовий закон - законодавчий акт, створений на основі принципу верховенства права і має на меті своїм регулюванням забезпечити розвиток людини, громадянського суспільства і держави в правових межах. Інакше кажучи, правовий закон - це право, що набуло офіційного, формального вираження, конкретизації і забезпечення, тобто набуло легалізованої, законної сили завдяки суспільному визнанню.

Загальносоціальні ознаки правового закону:

1) втілює справедливість, розуміння якої властиве певному суспільству (поняття справедливості історичне);

2) є формалізованою мірою свободи, що сформувалася в суспільстві, слугує формою закріплення права;

3) виражає потреби, інтереси, солідарну волю народу;

4) проголошує і забезпечує права і свободи, честь і гідність людини і громадянина;

5) відповідає нормам конституції і має в своєму складі розумне співвідношення дозволів, обов’язків, заборон, без переваги останніх;

6) відповідає міжнародним актам про права людини, враховує також рішення Європейського Суду з прав людини;

7) є нормативною основою законності і правопорядку в суспільстві;

8) стимулює розвиток правосвідомості і культури суспільства, має високий ступінь впливу на суспільство.

Оцінка закону як правового і ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право, порядок і свободу. Народ, що має низьку правову культуру, може запропонувати (підтримати) і неправовий закон. Загальним правилом є таке: будь-який закон - правовий чи неправовий, належним чином ухвалений, підлягає виконанню, поки він не скасований. Перш ніж народ усвідомить необхідність правового закону, його виникнення може стимулювати правова доктрина, наукова думка в нормотворчості. Тому самої лише ознаки правового закону як вираження інтересів народу недостатньо. Принциповою ознакою закону є його відповідність принципу верховенства права, коли права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов’язком держави. Звідси неправовим є закон, що не відображає природних прав людини, які дані їй від народження; не відповідає міжнародним нормам і принципам у галузі прав людини; ухвалений нелегітимним органом держави або з порушенням законодавчої процедури та ін., отже, не відповідає принципу верховенства права.

У більшості розвинених демократичних країн існує механізм контролю за змістом законів, за їх відповідністю вихідним людським цінностям. Він називається конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний Суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному закону.

Конституція апріорі визнається вищою точкою відліку для оцінки відповідності закону праву не як закон вищої юридичної сили, а як форма буття права. Вважається, що конституція може сприйматися, схвалюватися народом у разі визнання закріплених у ній норм як правових, що вона - основний правовий закон, тобто верховенство права у практичному сенсі означає передусім верховенство конституції (хоч верховенство права і верховенство конституції не одне й те саме). Визнання конституції і підтримання її народом є тим критерієм, який свідчить про її наближення до ідеалу на певному етапі розвитку суспільства. Тому всі інші закони можуть бути перевірені на несуперечливість конституції, або, що те саме, на відповідність праву. Звичайно, абсолютно правового ідеалу, який задовольняв би всіх, не існує. Проте в демократичних державах XXI ст. діють такі правила: якщо закон суперечить конституції, він вважається неправовим і скасовується. У питаннях про права людини такою точкою відліку визнаються міжнародні принципи і норми про права людини, рішення Європейського Суду з прав людини.

Переконання в тому, що законодавчий акт чи його окремі приписи не відповідають праву, може бути підставою для особи скористатися всіма законними заходами, щоб довести необхідність його/їх скасування. Можна піддавати конституційному оцінюванню не тільки акти поточного законодавства, але і конституційні закони (закони, що скасовують або доповнюють конституцію), саму конституцію як установчий документ (випадки відсторонення народу, його представників від розроблення і прийняття конституції, ігнорування справжніх інтересів суспільства, громадянина, порушення прийняття конституції й ін.).

Не варто протиставляти право і закон, як і ототожнювати їх. Вони існують на різних рівнях правової реальності. Право використовує закон як один із можливих її текстуальних джерел (форм). Різноманіття цих джерел (форм) не вичерпується законом, хоч би цей закон був і правовим.

§ 9. Співвідношення права і економіки

Право «живе» в оточенні різних соціальних явищ, які впливають на нього, але вони також відчувають його вплив. До таких явищ належать економіка і політика.

Економіка впливає на право двома шляхами: 1) безпосередньо (виявляється у праві держави розпоряджатися засобами виробництва, які перебувають у її власності); 2) опосередковано - через державу, політику, правосвідомість та ін. (виявляється у визначенні державою розміру податків, мінімуму заробітної плати, строку відпустки, встановленні правил екологічної і технічної безпеки та ін.). Найтиповішим є опосередкований вплив економіки на право.