Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ»

Владовідносини завжди є двосторонніми, один із суб’єктів яких є владним, котрий в соціально неоднорідному суспільстві виражає інтереси найбільш впливових соціальних груп, а інший - підвладним. Із загальносоціального погляду, обидва вони є саме суб’єктами, тобто людьми, наділеними свідомістю і волею, однак у конкретних управлінських владовідносинах підвладний суб’єкт виступає як об’єкт владного впливу суб’єкта управління;

4) виробляє загальні для суспільства інтереси та цілі - сенс керування суспільством виявляється у пропонуванні носієм влади, окрім задоволення інтересів, виробити загальний інтерес і цілі, загальні напрями суспільної діяльності, а сенс управління - дати владний імпульс підлеглим досягати визначених цілей, організовувати сприйняття ними цього імпульсу, усвідомити і підкорити йому свою волю. Виключається можливість осіб з деформованими свідомістю і волею виступати суб’єктами владовідносин;

5) передбачає верховенство, монопольне право владного суб’єкта приймати рішення («авторитетні рішення» як засоби владарювання), обов’язкові і значущі для підвладного суб’єкта, і здатність контролювати його, забезпечувати виконання взятих зобов’язань;

6) здійснює керівництво різними методами, включаючи примус (психічний, фізичний, юридичний), який застосовується окрім таких методів, як переконання, заохочення, авторитет, співпраця, координація й узгодження. Саме примус (сила) визначає положення носія влади як правлячого. Сила і насильство - різні поняття. Насильство - це вплив на суб’єкта всупереч його волі за допомогою фізичного примусу. Примус не обов’язково передбачає насильство, проте означає вольову залежність суб’єкта владовідносин від суб’єкта влади і діяльність усупереч власним інтересам;

7) потребує від більшості підвладних суб’єктів свідомої добровільної готовності підкорятися. Відсутність підпорядкування означає відсутність у таких стосунках влади, невизнання населенням її легітимності.

Державна влада - це вид соціальної влади як способу управління суспільством, що виражається у системі публічно-політичних, вольових (керівництво - сприйняття) відносин, які виникають між суб’єктами політичної системи суспільства - владними (державою, її органами і посадовими особами, що володіють владними повноваженнями) і підвладними (фізичними і юридичними особами, які делегували першим такі повноваження) на ґрунті правових норм при застосуванні у разі потреби державного примусу. Якщо суб’єктами владовідносин є державні органи і посадові особи, з одного боку, і фізичні та юридичні особи, з другого боку, то об’єктом владовідносин виступає їхня діяльність (поведінка), а формальним їх змістом - права і обов’язки підвладних суб’єктів та повноваження (компетенція) владних суб’єктів. У державній владі виявляються передусім два аспекти - імперативний (панування-підпорядкування) і диспозитивний (владно-зобов’язальні відносини між рівними суб’єктами).

На державну владу повністю поширюються ознаки соціальної влади. Від останньої вона відрізняється, як мінімум, двома монополіями: 1) видання загальнообов’язкових правових норм; 2) застосування державного примусу.

Ознаки державної влади:

1) публічна влада - перебуває на службі у суспільства, слугуючи важелем його управління; здійснює управління суспільством від його імені; має «публічну» основу своєї діяльності - казенне майно, власні доходи, податки;

2) політична влада - управляє соціально неоднорідним суспільством, керує ним у своїх інтересах, а це потребує залучення політики, взаємодії з різними ланками політичної системи, передусім з партіями, партійними блоками і рухами;

3) апаратна влада - концентрується в апараті, системі органів держави і здійснюється через них;

4) легітимна влада - юридично (конституційно) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовим співтовариством. Наприклад, представницькі органи здобувають легітимність у результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом. Легітимність влади означає визнання її правового характеру, її обмеженість правом і, отже, небезпечність для людини. Тільки легітимна влада може бути ефективною[9].

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією влади є порушення правових процедур при проведенні виборів чи їх фальсифікація; зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях щодо суспільства і держави, перевищення владних повноважень. У Конституції України записано, що ніхто не може узурпувати державну владу;

5) легалізована (легальна) влада - узаконена, тобто визнаною є правомірність її виникнення, організації та діяльності, в тому числі використання сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і проведення її рішень у життя). Легалізованість - це юридичне вираження легітимності; здатність не тільки втілюватися в нормах права, але функціонувати в межах закону. Легітимна влада завжди вимагає легалізації, але не всяка легалізована влада легітимна. Діяльність легалізованої влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза межами закону, вносить беззаконня і безладдя в суспільство.

Поняття «держава» і «державна влада» - близькі і багато в чому збігаються. Іноді вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими поняттями є відмінності. Поняття «держава» більш об’ємне: воно охоплює не лише саму по собі владу (управлінська основа держави), а й народ (соціальна основа держави), територію (просторова основа держави), органи влади, її інститути (інституційна основа держави), соціальні норми (нормативна основа держави) тощо. Державна влада здійснюється через владовідносини між суб’єктами - владним і підвладним, що пронизують усі інші складові елементи держави особливим соціальним (правовим) зв’язком, без якого неможливий соціальний (правовий) порядок у суспільстві. Якщо державна влада є способом керівництва, управління суспільством, то держава - формою організації влади найбільш впливової частини суспільства. Державна влада є неодмінним (управлінським) елементом держави, без якого вона не може функціонувати. Але держава також не може існувати і без інших, зазначених вище, елементів.

§ 3. Суверенітет держави

Суверенітет держави - її політико-юридична властивість, що виражається у верховенстві її на своїй території (внутрішній суверенітет) і незалежності у міжнародних відносинах (зовнішній суверенітет)[10]. Суверенітет держави є первинним щодо державної влади: він і є «право на владу», означає особливу якість влади. Держави виступають як територіально-політичні організації, що встановлюють межі свого владарювання саме завдяки суверенітету.

Основні ознаки суверенітету держави:

• єдність - наявність однієї суверенної влади, здійснюваної системою органів держави;

• неподільність - держава зосереджує всю повноту суверенітету і не ділить його, а лише згідно з законом делегує свої суверенні права органам місцевого самоврядування в унітарній державі; суб’єктам федерації й органам місцевого самоврядування у федеративній державі; міжнародним організаціям тощо;