Розділ «Частина п’ята РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА»

а) соціальною значущістю (з погляду інтересів суспільства, особи, держави поведінка може оцінюватися як соціально корисна, індиферентна чи соціально шкідлива). Соціально корисний характер правової поведінки проявляється насамперед у правовій активності суб’єктів, здатності підтримувати конструктивні відносини в усіх сферах життя суспільства шляхом укладання договорів, електоральної участі громадян у виборах до представницьких органів влади та ін. Соціально шкідлива поведінка, навпаки, гальмує розвиток їх позитивного потенціалу, викликає негативні економічні, соціально-політичні, морально-психологічні та інші наслідки (адміністративні проступки, злочини, невиконання цивільно-правових зобов’язань тощо);

б) психологічною характеристикою, яка полягає в тому, що правова поведінка перебуває під контролем свідомості і волі особи (ця ознака зумовлена самою природою права: поведінка піддається регулюванню правовими засобами). Закон може стимулювати корисні для суспільства і особи вчинки або перешкоджати скоєнню суспільно шкідливих вчинків тільки в тому разі, коли вчинки контролюються волею і свідомістю (наприклад, досягнення цілей кримінальних покарань можливе тільки за умов їх застосування до винних осудних осіб, тобто таких, що усвідомлювали сенс власних вчинків та були здатні керувати ними під час вчинення злочину);

в) юридичною визначеністю (регламентованістю), сутність якої полягає в наявності певних юридичних засобів регламентації правової поведінки, її зовнішніх (об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) властивостей, передбачених нормами права. Межі поведінки, зазначені в нормах, вказують на діапазон можливостей та чітко визначені випадки впливу на поведінку юридичними засобами;

г) здатністю викликати юридичні наслідки. Будь-яка правова поведінка, виконуючи роль юридичного факту в механізмі правового регулювання, впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, в яких здійснюються права і обов’язки, реалізуються заходи відповідальності;

ґ) динамічною ознакою, яка полягає в тому, що тільки конкретний свідомо вольовий вчинок (дія або бездіяльність) суб’єкта права у сфері правового регулювання будь-яких відносин може оцінюватися з погляду права як правомірний чи неправомірний і викликати юридичні наслідки на підставі правових норм. Наявність тільки наміру, бажання вчинити юридичне діяння, не підкріплене конкретним юридично значущим вчинком, вираженим у певній зовнішній формі, самі по собі наслідків не викликають: вони залишаються поза межами правового впливу юридичними засобами;

д) підконтрольністю правової поведінки з боку держави, її гаран- тованістю державою. Ця ознака полягає в тому, що саме держава виступає гарантом правомірної поведінки і суб’єктом, здатним від імені суспільства привести в дію апарат примусу для притягнення до відповідальності за протиправну поведінку. Правомірна поведінка забезпечена гарантіями інституційними (державний апарат) і юридичними.

Правові вчинки, що становлять правову поведінку, мають юридично визначений склад, до якого входять суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона. У складі правовідносин правові вчинки відіграють роль юридичних фактів: правомірна поведінка може призводити до виникнення правовідносин, в яких суб’єкти здійснюють суб’єктивні права і обов’язки на підставі регулятивних норм. Правопорушення ж є юридичним фактом, який тягне за собою виникнення охоронних правовідносин і застосування заходів юридичної відповідальності та державного примусу на основі охоронних норм. Логіка механізму правового регулювання не є завершеною без включення до його складу правової поведінки.

Отже, норма права, з одного боку, закріплює у своїй гіпотезі юридичну модель поведінки — як правомірної, так і протиправної, і, відтак, виступає універсальним критерієм юридичної кваліфікації поведінки суб’єкта; з другого боку, сама юридично значуща поведінка виступає в механізмі правового регулювання як юридичний факт, фактична підстава для виникнення, зміни чи припинення правовідносин, а отже, суб’єктивних прав, обов’язків чи відповідальності різних суб’єктів права, або відповідних актів застосування правових норм — правонаділяючих та правоохоронних, залежно від норми, на реалізацію якої ці акти спрямовані. Правова поведінка є головною спонукальною обставиною, що впливає на побудову і функціонування механізму правового регулювання, всіх його правових заходів, починаючи з офіційного оформлення ознак цієї поведінки і закінчуючи правовою оцінкою та реалізацією її юридичних наслідків.

Таким чином, сама правова сфера життя суспільства робить вчинки різних суб’єктів правовими і, отже, такими, що мають низку загальних рис, ознак, які дозволяють відмежовувати правові вчинки від неправових. За цими ознаками і проводиться відмінність між правомірною і протиправною поведінкою.

З урахуванням соціального змісту та юридичної оцінки вчинку суб’єкта права і незалежно від форми її зовнішнього виразу (дія чи бездіяльність) правову поведінку поділяють на види: а) правомірну поведінку — таку, що є соціально корисною і відповідає приписам правових норм; б) правопорушення — соціально шкідливі вчинки, що скоєні з порушенням приписів правових норм; в) зловживання правом — соціально шкідлива поведінка, вчинена суб’єктом права формально в рамках правових приписів; г) об’єктивно протиправне діяння — поведінка, яка не є такою, що завдає шкоди, але формально- юридично оцінюється як вчинена всупереч вимогам правових норм. До крайніх (протилежних за спрямованістю, соціальною та юридичною значущістю) видів відносять правомірну поведінку і протиправну поведінку (правопорушення).

§ 2. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка — це вольова поведінка суб’єкта права (діяльність чи бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою.

Такий вид поведінки виступає як вчинки, що зв’язують правову норму та той соціальний ефект, на досягнення якого вона була розрахована.

Правомірна поведінка—результат здійснення вимог принципу законності, а сукупність всіх правомірних вчинків у суспільстві — це, по суті, втілення в ньому правопорядку. Така поведінка визначається специфікою прояву: 1) основних ознак правової поведінки, 2) її складу та 3) її видів.

По-перше, така поведінка формально відповідає правовим вимогам. Будь-який суб’єкт права чинить правомірно, якщо він будує власну поведінку в точній відповідності правовим приписам, тобто це поведінка, що не порушує вимог правових норм.

По-друге, будь-яка правомірна поведінка завжди є корисною для суспільства: саме така поведінка є свідченням та втіленням впорядкування суспільних відносин, яке є необхідним для сталого розвитку суспільства в умовах стійкого правопорядку, що забезпечує й систему умов для гарантування і захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. Отже, корисність правомірної поведінки полягає в її цінності як складової частини такої цивілізованої поведінки, яка закріплює на рівні соціальних відносин авторитетність і пріоритет правової держави і громадянського суспільства.

По-третє, правомірна поведінка характеризується наявністю всіх необхідних частин її складу.

Правомірна поведінка, як і будь-яка поведінка людини, являє собою єдність необхідних елементів її складу — зовнішньої (об’єктивної) сторони вчинку особи — суб’єкта права та його внутрішньої (суб’єктивної) сторони.

Об’єктивна сторона як зовнішній прояв правомірної поведінки виступає у вигляді соціально корисного чи необхідного діяння, що відповідає правовим приписам, або бездіяльності особи.

Суб’єктивна сторона правомірної поведінки характеризує внутрішній, психічний (духовний) стан особи, його ставлення до норм права і власного вчинку, його правову оцінку. Правомірність поведінки різних суб’єктів права виступає як їх очікувана суспільством позитивна реакція на зміст правових приписів, вимог закону та свідомого позитивного ставлення до них.