Розділ «Частина п’ята РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА»

Установча діяльність — це правова форма діяльності щодо створення і припинення функціонування шляхом реорганізації або ліквідації всіх органів і структур державної влади, об’єднань громадян, суб’єктів підприємницької діяльності, а також їх кадрового забезпечення, тобто організації проведення виборів або призначень і затвердження відповідних установчих результатів. Спонукальними обставинами установчої діяльності зазвичай є відповідні юридичні факти (наприклад, закінчення строку повноважень органів держави або строку призначення посадової особи). Кінцевим юридичним результатом установчої діяльності є орган держави, посадова особа, інший суб’єкт, який виник. Наслідок може бути виражений також у факті реорганізації або ліквідації певного суб’єкта права. Установча діяльність надзвичайно різноманітна за своїм конкретним змістом, наприклад, діяльність по виборах президента, депутатів парламенту та органів місцевого самоврядування, діяльність по призначенню посадових осіб тощо.

Правотворча діяльність — це правова форма діяльності з розроблення, зміни та скасування правових норм, санкціонування інших соціальних норм шляхом надання юридичної сили вже існуючим у суспільстві правилам поведінки, звичаям; прийняття, офіційного оприлюднення та набрання чинності нормативно-правових актів. Спонукальними обставинами правотворчої діяльності безпосередньо виступають об’єктивна потреба в правовій регламентації відповідних суспільних відносин (юридичний мотив), а також вияв права правотворчої ініціативи. Кінцевим юридичним результатом правотворчої діяльності є відповідний нормативно-правовий припис, оформлений в нормативно-правовому акті-документі. При цьому він може бути або новелою, або зміненим приписом.

Правозастосовна діяльність — це правова форма діяльності з розгляду та вирішення індивідуальних юридичних справ, яка полягає в наділенні одних суб’єктів правами, покладанні на інших суб’єктів юридичних обов’язків, офіційному визнанні юридичних фактів, укладенні угод, розгляді юридичних питань про наслідки правових спорів і правопорушень та притягнення винних до юридичної відповідальності органами та посадовими особами позасудової юрисдикції. Спонукальними обставинами правозастосовної діяльності виступають юридичні факти, які пов’язані з реалізацією інтересів різних суб’єктів права і потребують свого офіційного визнання (наприклад, призначення пенсії, призов на військову службу, притягнення до дисциплінарної відповідальності). Кінцевими юридичними результатами є відповідні правозастосовні акти різного призначення, що містять приписи індивідуального характеру.

Правосуддя — це правова форма діяльності державних органів і посадових осіб системи судової влади з розгляду і вирішення в судових засіданнях у встановленому законом порядку юридичних справ у формі конституційного, адміністративного, господарського, цивільного та кримінального судочинства. Залежно від різновиду судочинства

індивідуалізуються спонукальні обставини і безпосередні юридичні результати цієї правової форми діяльності. Так, спонукальною обставиною конституційного судочинства є необхідність вирішення питання про відповідність (конституційність) законів та інших нормативно-правових актів Конституції України, а також офіційне тлумачення Конституції та законів України. Кінцевими юридичними результатами конституційного судочинства є інтерпретаційний акт та рішення про конституційність або неконституційність законів та інших нормативних актів. В останньому разі нормативно-правовий акт втрачає чинність.

Контрольно-наглядова діяльність — це правова форма діяльності, яка виражається в здійсненні юридично значущих дій за наглядом і перевіркою відповідності виконання та додержання підконтрольними суб’єктами правових приписів і припиненні правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами. Спонукальними обставинами контрольно-наглядової діяльності є: потреба у створенні найбільш сприятливих умов для реалізації правових приписів у поведінці, діяльності різних суб’єктів суспільних відносин; забезпечення ефективності правового регулювання; відновлення режиму законності, правопорядку та державної дисципліни у разі їх порушення. Своєрідність контрольно-наглядової діяльності полягає в тому, що вона пронизує установчу діяльність, правотворчість, правозастосування та правосуддя своїм організуючим впливом, сприяє здійсненню цих правових форм на належному організаційному рівні.

Юридичним результатом контрольно-наглядової діяльності виступає контрольно-правовий акт, специфічність якого визначається правовим статусом контролюючого і підконтрольного суб’єктів. Він може містити рішення констатуючого порядку, коли внаслідок перевірки встановлюються лише позитивні моменти реалізації правових приписів, або містить правоохоронні приписи з усунення виявлених правопорушень. З огляду на це контрольно-наглядова діяльність поєднує позитивний (регулятивний) і негативний (правоохоронний) контроль.

Крім того, іноді виділяють окремо правоохоронну діяльність, предметом якої є юридичні питання, пов’язані з можливим або наявним порушенням норм права. Вона спрямована на захист закріплених у нормах права суспільних відносин від будь-яких посягань, відновлення правового стану в разі спричинення шкоди суб’єктам права, інтересам суспільства, правопорядку. Також виділяють інтерпретаційно-правову діяльність уповноважених на те державою суб’єктів права з офіційного тлумачення чинних норм права, результатом чого є видання спеціального інтерпретаційного акта.

Послідовність розташування окремих видів правових форм діяльності органів держави виправдана самою логікою правової системи. Суб’єкти, засновані в результаті установчої діяльності, виступають як безпосередні генератори юридичного впливу. Реальний юридичний вплив припускає налагоджене функціонування правозастосування і правосуддя, які здійснюються на основі нормативно-правових приписів, встановлених у результаті правотворчості. Режим виконання і додержання правових приписів забезпечується контролем.

В юридичній літературі немає єдності поглядів щодо виділення правових форм діяльності органів держави. Так, розуміючи під правовими формами здійснення функцій держави специфічні види діяльності державних органів, виділяють законодавчу (правотворчу), управлінську (виконавчу), судову (правоохоронну), контрольно-наглядову правові форми. Іноді, наголошуючи на поділі державної влади, виділяють: правотворчість, виконавчо-розпорядчу і правоохоронну діяльність. Деякі дослідники серед правових форм здійснення функцій держави виділяють лише правотворчу і правозастосовчу та зазначають, що остання здійснюється в оперативно-виконавчій і правоохоронній формах. Крім того, відзначається, що зростає роль договірної форми в здійсненні функцій держави через розвиток ринкової економіки та децентралізацію державного управління.

Від правових форм діяльності держави відрізняють організаційні (або фактичні) форми, оскільки вони являють собою фактичні дії, спрямовані на сприяння реалізації функцій держави. Якщо право як форма владного веління держави безпосередньо впливає на поведінку і свідомість індивіда, пропонуючи йому суспільно корисну модель поведінки, то організаційні форми справляють вплив опосередковано - переважно шляхом створення сприятливих умов для такої поведінки. Правові форми пов’язані з виданням юридичних актів, а організаційні — реалізуються в межах уже виданих актів та становлять фактичні дії, що сприяють здійсненню прийнятих правових актів. Вони не пов’язані з виданням юридичних актів і тому не спричиняють юридичні наслідки, хоча реалізуються в межах певного правового регулювання, на основі виконання вимог законності.

При здійсненні юридичної діяльності державні органи використовують також різноманітні методи — прийоми, засоби і способи, за допомогою яких справляється вплив на суспільні відносини. Серед них виділяють методи інформаційного впливу, переконання, примусу та ін.

Метод інформаційного впливу на суспільство передбачає проведення державою через засоби масової інформації роботи з повідомлення населення про прийняті рішення, формування суспільної думки, цілеспрямованого регулювання інформаційних потоків та ін. Метод переконання полягає в доведенні суб’єктів суспільних відносин до впевненості в необхідності певної поведінки, яка відповідає загальним інтересам без застосування силового тиску. Метод рекомендації і заохочення має місце тоді, коли держава орієнтує і спонукає суб’єктів суспільних відносин до певного варіанту поведінки, який є бажаним на її погляд. Використовуючи цей метод, держава може досягти значних успіхів у стимулюванні суспільно корисної діяльності. Метод примусу застосовується при порушенні правових норм, їх невиконанні. Він виражається у схиленні суб’єктів суспільних відносин до певної поведінки за допомогою силового тиску (супроти волі тих, ким управляють), у такий спосіб обмежуючи свободу їх вибору. Примушування може здійснюватися через такі юридичні засоби, як заходи припинення правопорушень, застосування покарання тощо.

§ 4. Юридичний процес

У літературі звертається увага на циклічний, процедурно-процесуальний характер юридичної діяльності. Цей аспект має велике теоретичне і практичне значення, оскільки відображає юридичну діяльність як систему взаємозалежних, спеціально впорядкованих, послідовних дій та операцій, що підпорядковані загальній меті і призводять до конкретного результату. Ця циклічність значно формалізована, опосередкована процесуально-правовими вимогами, які офіційно встановлюють умови, порядок і режим діяльності компетентних органів.

Прихильники вузького підходу до поняття юридичного процесу протиставляють поняття «процедура» і «процес», вважаючи, що перше — більш широке і охоплює всі сфери процедурної регламентації, а друге, як зазначалося, характерне тільки для правосуддя. Проте світова практика сприймає ці терміни як синоніми. Наприклад, у Франції замість Кримінально-процесуального кодексу 1808 р. було прийнято в 1958 р. новий, який має назву Кодекс кримінальної процедури. У США в 1985 р. видано коментар з цивільного процесу «Цивільна процедура».

Інституціоналізація влади в правовій державі потребує юридичних механізмів, які можуть додати державно-правовим інститутам легітимного, цілісного, системного та функціонально ефективного характеру. В сучасній юриспруденції таким механізмом є юридичний процес. Останнім часом усе наполегливіше утверджується тенденція до розширення сфери і уніфікації використання інструментарію традиційних юридичних процесів: адміністративного, цивільного, кримінального та господарського. Набули свого статусу бюджетний, конституційний, правотворчий процеси. У науці виділяються трудовий, пенсійний, житловий, екологічний, установчий, контрольний процеси, а законодавчий і виборчий процеси одержали конституційний статус.

Теорію юридичного процесу активно розробляли професор В. Горшеньов та його наукова школа. Вони визначають юридичний процес як комплексну систему правових порядків (форм) діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у вирішенні різноманітних юридичних справ інших суб’єктів права. Таким чином, нормативно встановлені процесуальні форми впорядкування юридичної діяльності й утворюють юридичний процес. Переваги такого підходу полягають у тому, що у кінцевому результаті забезпечуються сприятливі умови для оптимального міждисциплінарного (міжгалузевого) спілкування, взаєморозуміння між представниками різних галузей юридичної науки, перш за все теорії держави і права та всіма спеціальними юридичними науками.

Норми матеріального права визначають сутність юридичних процесів, а процесуальне право закріплює відповідні ним процесуальні форми, необхідні для реалізації норм матеріального права, регулювання суспільних відносин. Закріплення і додержання процесуальних форм сприяє здійсненню норм матеріального права, подальшому зміцненню законності, правопорядку.

Юридичний процес — це система нормативно встановлених процесуальних форм упорядкування діяльності органів держави, спрямованих на вирішення соціально-правової ситуації, забезпечення та гарантування інтересів суб’єктів права.