Розділ 4 Міжнародна політика

Власне кажучи, терорист намагається розмежувати поняття внутрішньодержавний тероризм і міжнародний. Соціолог Макс Тамкоч (США), відкидаючи думку, що будь-який вид тероризму має політичну мету, пише: «Тероризм є щось більше, ніж анархізм, спрямований на руйнування людського життя й існуючого порядку заради руйнування... Немає нічого політичного в тероризмі: це жахлива форма варварства». Однак далі застерігається: «Тероризм має політичне значення тільки в тому випадку, якщо розглядається в контексті революційної боротьби за світове панування». Вважається, що вузьке розуміння політичного тероризму не дає можливості врахувати такий різновид політичного тероризму, як національний тероризм. У підготовленій в середині 80-х років ХХ ст. спеціальній доповіді групи віце-президента США по боротьбі з тероризмом наводиться визначення соціально-політичного явища — тероризму. В американській соціології говориться: «Тероризм — це незаконне застосування або погроза насильства проти особистості й майна з політичними або соціальними намірами. Метою тероризму є залякування або примус влади, груп людей і окремих особистостей до зміни їх політики, поведінки». Соціолог Річард Фолкенрес у визначенні тероризму підкреслює ще і релігійний аспект. Тероризм — це «мотивоване насильство з визначеними політичною, соціальною релігійною метою за допомогою залякування широких шарів населення». Юрист Володимир Ємельянов у монографії «Тероризм — як явище і як злочин» дає визначення тероризму, де підкреслюється політико-правовий аспект явища: «тероризм — це привселюдно вчинені загальнонебезпечні дії погрози чи спрямовані на залякування населення, або окремих соціальних груп, з метою прямого, або непрямого впливу на прийняття якого-небудь рішення, або відмови від нього в інтересах терористів». На думку фахівців, серед визначень поняття прийнятне те, де підкреслюється, що тероризм — це застосування недержавного насильства або погрози насильства з метою викликати паніку в суспільстві, послабити і навіть повалити уряд, викликати політичні зміни, спрямовані на дестабілізацію державних режимів, викликати в населенні стурбованість через свою беззахисність перед насильством, здійснення інших політичних, релігійних або етнічних актів.

Аналіз численних визначень тероризму свідчить, що можна виділити ряд елементів, які зустрічаються. По-перше, практично всі погоджуються з тим, що тероризм — це, насамперед, «одна з форм організованого насильства». Поняття насильства у такому контексті пояснюється більшістю дослідників як погроза використання сили для завдання фізичної шкоди окремій особі або групі людей, на відміну від вживання поняття в широкому розумінні — як позбавлення волі і порушення прав людини. По-друге, тероризм — це використання сили з політичною метою, тобто це специфічна «форма політичного насильства». Таке пояснення дозволяє відокремити тероризм від чисто карного злочину. По-третє, тероризм поєднує «високий рівень політичних мотивів з низьким рівнем участі мас», що відрізняє від національно-визвольного руху, революції й інших масових політичних рухів. Терористичні акції, як правило, спрямовані саме проти цивільного населення. Для терористів характерне заперечення поняття невинність. По-четверте, терористичні акції, крім заподіяння безпосередньої шкоди жертві, розраховані на визначений ефект: посіяти страх, створити загрозу широкому колу осіб, тобто саме тероризувати. Причому, як не парадоксально може здатися, самі провокування визначеної реакції більш широкого кола осіб, а не заподіяння фізичної шкоди конкретній жертві або жертвам акції, становлять основну мету терористичної акції. По-п’яте, дуже частий розрив між безпосередньою жертвою насильства і групою, об’єктом впливу, метою насильства терористичних акцій часто стають безневинні жертви. Акції спрямовані проти влади, від якої залежить те або інше рішення, а також на визначені верстви населення, що своєю реакцією можуть сприяти прийняттю потрібного терористам рішення. В усіх випадках задіяні три учасники конфлікту: той, хто здійснює терористичну акцію, безпосередня жертва, і ті, кого хочуть залякати, тобто об’єкт впливу. I, нарешті, тероризм — метод боротьби і віднесення того чи іншого акту до терористичного має творитися на підставі типу дії. Кожне визначення має істотні ознаки явища. Філологічні джерела не завжди можуть дати точну відповідь на пояснення того або іншого поняття з урахуванням специфіки конкретної науки. Однак ознаки, відмінності допомагають з’ясувати зміст поняття. Поняття тероризму трактується як політика і тактика терору, а терор визначається як «політика залякування, придушення політичних супротивників насильницькими засобами». З погляду етимології слова необхідно відзначити два моменти: насильство і страх, що і зафіксовано у визначеннях. Кожне поняття має історію. Терор — відкриття Французької революції. Поняття терору сприймалося з кінця XVIII і протягом двох третин XIX ст. у найширшому і нерозчленованому змісті. Словом терор позначалися і відкрито насильницька форма диктатури, і практика політичних замахів. Застосовувалось слово терор також для з’ясування насильства і репресій, здійснюваних в процесі війни, і до самих воєн. Поняття тероризм використовувалося виразно адекватно терору, що власне зберігається і дотепер. З появою наприкінці XIX століття опозиційних організацій, що практикували систематичні замахи, поняття терор і тероризм поступово перестають поширюватися на сферу воєнних дій. Найчастіше виникає значеннєва плутанина, за якої змішується різний зміст, вкладений в те саме поняття терор. Досить часто плутаються терор як деяка політика, здійснювана насильницькими методами, і терор як результат. Плутається терор як лінія, що складається з ряду окремих компонентів, терористичних актів, з окремими проявами терору — по суті, окремими терористичними актами.

Поняття терор уособлює акції масового фізичного, психологічного, ідеологічного насильства, здійснюваного суспільно-політичними структурами, що володіють необмеженою владою в полі діяльності соціального контингенту. Звичайно, терор пов’язують з діяльністю державної влади в певні періоди існування держави, проте це не означає, що крім державної влади ніякі інші сили не спроможні вдаватись повсюдно до терору, наводячи страх і жах не тільки на політичних противників, а практично всіх і кожного. Отже, терор може бути державний і недержавний.

Державний терор поєднують з особливо репресивною жорстокою діяльністю державної влади у ставленні до політичних противників усередині країни і за її межами. Державний терор поділяють на внутрішній і зовнішній. Зовнішній терор асоціюється з агресивною або колоніальною політикою держави, спрямованою на загарбання чужих територій, пограбування національних багатств поневолених народів, нехтування елементарних прав людини. Так, зовнішнім терором є монголо-татарське іго на Русі, поневолення Індії Великобританією, загарбання Францією, Англією, Ггалією, Німеччиною, Бельгією та іншими країнами територій в Азії, Африці, в Латинській Америці; дії фашистської Німеччини на окупованих територіях, діяльність властей та ін.

Історія кожної колонії — це історія збройного терору і насилля колонізаторів.

Внутрішній державний терор в залежності від специфіки його прояву можна поділити на судовий і позасудовий. Судовий терор проявляється переважно в кримінальному переслідуванні політичних противників і масштабах застосування смертної кари. В Росії судовий терор особливо яскраво проявився у внутрішній політиці Івана Грозного в період опріччини. Позасудовий державний терор в Росії наступив услід за опріччиною в періоди смути в XVII ст. і знайшов відображення у воєнному придушенні політичних противників: протиборство Бориса Годунова і Лжедмитрія І, Шуйського проти Івана Болотникова та ін. Позасудовий державний терор воєнного періоду особливо властивий внутрішній політиці фашистських диктатур. Так, в перші дні приходу нацистів до влади Німеччину охопила хвиля терору, що мала подвійну форму: жорстоких і кривавих розправ в період заворушень, вуличних сутичок, і потай завдаючих ударів у вигляді багатьох незаконних таємних арештів. Ліквідації противників без суду і слідства і з застосуванням тортур тощо. Встановлення в середині 60-х років XX ст. фашистської диктатури чорних полковників у Греції привело до масового терору в країні. Тільки за один рік кинуто до в’язниць понад 60 тис. греків, багато з яких вбито і закатовано в концентраційних таборах на острові Юра і Лерос. За період правління військової хунти в Чілі в катівнях і тюрмах, таборах на галерах убито без суду і слідства понад 30 тис. чілійців. Та внутрішній державний терор може здійснюватись і без застосування військової сили в мирних умовах існування держави. Така ситуація склалася в СРСР в період тотального посилення репресій. В тоталітарних державах, особливо фашистських, поліцейський терор здійснюється в поєднанні з ідеологічним терором, опираючись на який, владні структури намагались викрити будь-яке інакомислення. Ідеологічний терор крім прямого переслідування може проявлятися і в м’яких, завуальованих формах тощо. Недержавний терор широко застосовується католицькою та іншими церквами. Інквізиція ще в ХІІ— XIX ст. застосовувалась судово-поліцейськими каральними органами католицької церкви для боротьби з єресями.

Відмінними рисами терору виступають: по-перше, масовість насильства, що означає необмежено велику кількість осіб, які попадають під насильство, а також можливості поширення його впливу на ще більш невиразно велику групу людей; по-друге, «системність актів насильства», тобто ці акти повинні бути не одиночними, а складати визначену сукупність дій, кінцевою метою здійснення яких є створення обстановки пригніченості, страху, дестабілізації суспільства; по-третє, суб’єктами терору можуть виступати держава і недержавні організації; по-четверте, терор цілеспрямований, але в більшості випадків індиферентний щодо жертв. Поняття тероризм і терор конкретизуються і відокремлюються. Поняттям тероризм стали визначати практично політичні вбивства опозиційні організації і їх тактику, а поняття терор закріпилося за репресивними діями держави.

Отже, тероризм — багатооб’єктний злочин. Тероризм посягає на суспільну безпеку, нормальне функціонування органів влади, інших органів управління, підприємств і організацій, а також життя, здоров’я громадян, права власників майна та ін. Тероризм, тобто здійснення або загроза здійснення загально небезпечних дій, спрямованих на залякування населення або соціальних груп з метою примусу держави, міжнародної організації, фізичної або юридичної особи, або соціальної спільності для прийняття якогось рішення та ін.

Істотна ознака тероризму, по-перше, насильство. З погляду з’ясування особливостей насильства при здійсненні терористичних діянь важливо відзначити два моменти: явний і латентний елементи насильства. Явний елемент насильства пов’язаний зі здійсненням безпосередніх терористичних актів, у результаті яких гинуть люди, руйнуються будинки, вибухають літаки, йдуть під укіс потяги та інше. Якщо раніше терористичні акції зводилися (або майже зводилися) до вбивства окремих високопоставлених осіб (напад групи озбройних кинджалами сенаторів на Юлія Цезаря, вбивства Генріха IV і Фельтоном герцога Букингемского), убивство розглядається як основний тип терористичної акції, що втілювала специфіку терористичної діяльності. У сучасних умовах різко розширюються об’єкти терористичних замахів і самі форми замахів. В арсенал тероризму входять акції безадресного терору, викрадення літаків і пограбування банків, узяття заручників і підпалювання промислових підприємств та офісів, нальоти на казарми, поліцейські ділянки і склади, вибухи у видавництвах і приміщеннях політичних партій, масові вуличні бешкетування і напади через кут, диверсії й ін. Але основою всієї терористичної діяльності продовжує залишатися замах на життя людей.

Особливість сучасного тероризму виявляється в тому, що йому характерний дуже частий розрив між безпосередньою жертвою насильства і групою, що виступає об’єктом впливу, метою насильства, причому ступінь жорстокості не зменшується, а мабуть, ще більше росте. Багато хто з форм збройного насильства, характерних для тероризму, не монопольне надбання і їхнє використання не свідчення терористичної практики. Тут головне в тому, з якою метою здійснюються насильницькі акції. Соціолог Ян Шрайбер справедливо відзначає: «Тероризм тримається не на будь-якому насильстві, хоча насильство є головна й істотна його зброя, але на програмних установках». Мотиви і спрямованість дуже важливі при аналізі терористичних дій. Звідси, ще одна відмінна риса тероризму в тому, що в ньому сполучаються «високий рівень політичної мотивації з низьким рівнем участі мас». Латентний елемент насильства пов’язаний з тим, що терористичний акт запускає механізм примусу людей робити так, як того вимагають терористи, впливати на державні структури з метою реалізації на практиці тих вимог, що висувають терористи, створює в суспільстві атмосферу страху і безвихідності.

Здійсненням замаху зміст терористичних актів не вичерпується, і завершенням бойової операції не закінчується. Їх головне призначення не просте в здійсненні масових убивств, усуненні окремих осіб, нанесенні матеріальних втрат та ін., відтоді в досягненні соціального резонансу, у ляканні народів і урядів. Якщо в історичному минулому властива тероризму функція залякування нерідко перебувала в тіні, то відтоді як тероризм знайшов організований, ідеологічно обґрунтований і систематичний характер, ця функція дедалі чіткіше висувається на передній план. Превентивне лякання за допомогою терористичних актів поширюється на всіх людей: робітників і банкірів, клерків в офісі і чиновника в міністерському кріслі. Абсолютно всі повинні відчувати свою незахищеність перед перманентним злом, хиткість сучасного буття. За допомогою терористичних дій у суспільстві нагнітається істерія страху, безвихідності, недовіри до окремих соціальних груп, а іноді, й народів, що виявляється в зростанні агресивності. Розгляд суттєвих ознак тероризму дозволяє сформулювати визначення тероризму в широкому і вузькому змісті. Тероризм у широкому змісті — це соціальне явище, засноване на використанні або погрозі використання насильства у вигляді терористичного акту з метою нагнітання атмосфери страху і безвихідності в суспільстві заради досягнення мети суб’єктів терористичної діяльності. Такий підхід дозволяє визначити основні різновиди тероризму: економічний, духовний і політичний. Політичний тероризм — це соціально-політичне явище, засноване на використанні або погрозі використання політичного насильства у вигляді терористичного акту з метою створення атмосфери страху і безвихідності в суспільстві в ім’я досягнення політичної мети.

Розрізняють два типи терористичної діяльності: державна й опозиційна. Відмінність між ними полягає в тому, що державний терор здійснюється органами державної влади, панівного класу, а опозиційний терор — насилля і усунення — антирежимними угрупованнями. Репресії та переслідування є основним знаряддям державного терору. Терористичні акти — знаряддя опозиційного тероризму. Чисельність жертв в умовах державного терору буває значно більше, ніж за умов опозиційного. В період перебування нацистів у влади в Німеччині, в колишньому СРСР у середині 30—50-х, а потім в 60—70-х роках в умовах сталінізму і пізніше тривали репресії проти інакомислячих тощо. Репресії мали різноманітний характер, але за змістом — це звичайний державний тероризм. Державний терор стимулює появу опозиційного. В 90-х роках в Україні в процесі реформування широкого розмаху набирає і політичний терор проти представників різних політичних партій і напрямків діяльності. Широкого розмаху набирають і вбивства на замовлення з метою усунення конкурентів тощо. Державний і опозиційний терор взаємозв’язані між собою, провокуючи один одного. Державний терор стимулює опозиційний тероризм, не допускаючи інші методи боротьби, оскільки державний терор стримує будь-яку опозицію. Політичні за мотивами терористичні акти в Донбасі, Одесі, Придніпров’ї та інших регіонах України мали здебільшого характер не державного, а опозиційного тероризму. До державного терору здебільшого вдаються нестабільні режими з низьким рівнем легітимності влади, що не можуть підтримувати стійкість системи економічними і політичними методами. Стабільні ж режими вдаються до терору в тих випадках, коли «закриті» системи ізольовані від усього світу. В суспільстві, де назрілі проблеми вирішуються, власне, політичними методами, вірогідність тероризму нижча, ніж в тих режимах, де вдаються переважно до насильницьких засобів, особливо, якщо ці засоби пов’язані з усуненням політичних противників. Коли ж державний тероризм виходить за межі однієї країни, то набирає характер міжнародного. Якщо на міжнародну арену виходять недержавні терористичні організації, то їх дії визначаються як транснаціональний тероризм.

За метою і спрямованістю тероризм поділяється на соціальний (або внутрішній), що переслідує мету докорінної або часткової зміни економічного чи політичного ладу власної країни; націоналістичний, що практикується сепаратистськими організаціями, рухами і спілками, які поставили метою боротьбу проти диктатури інонаціональних держав і монополій; релігійний, пов’язаний або ж з боротьбою прихильників однієї релігії (або секти) в межах спільної держави з прихильниками інших, або ж зі спробою повалити світську владу, і утвердити владу релігійну. В чистому вигляді такі різновидності сучасного тероризму не існують. В багатьох країнах націоналістичний тероризм переплітається з релігійним (в західних районах України йде боротьба між грекокатоликами і православними, підтримувана націоналістами тощо), досить часто запозичують ідеї, гасла у тероризму соціального (країни Близького Сходу). Соціальний тероризм часто видається за релігійний або націоналістичний.

В сучасних умовах виділяють ще два напрями тероризму: правий і лівий.

Правий тероризм — це здебільшого фашистський, що характеризується людиноненависництвом, ультрареволюційністю типу Адольфа Гітлера в 30—40-х роках в Німеччині, в 70-х — на початку 80-х — терор Піночета в Чілі та ін. Бойовики ультраправого тероризму користуються реакційними силами для збройної боротьби з прогресивними громадськими організаціями і суспільно-політичними партіями, і політичними діячами, для створення в країні хаосу і безвладдя тощо з метою звинуватити в усіх бідах і негараздах ліві сили, і здійснення провокацій проти всіх прогресивних сил. Більшість правих терористичних організацій діють під прикриттям держави, а, отже, безкарно. Так, в США діє терористична спільність «Ліга захисту євреїв», група Кубинських контрас «Омега 7», «Американський альянс Аргентини», гватемальська «Мано Бланко» та ін. Правому тероризму властива висока організованість і координація дій в міжнародному масштабі. На Заході відомий так званий «Чорний Інтернаціонал» профашистських ультрареволюційних угруповань з програмою встановлення в капіталістичних країнах «закону і порядку» на зразок третього рейху.

Лівий тероризм своєю діяльністю заважає революційно-демократичному і національно-визвольному руху. Злочини, що їх чинять ліві терористи, змикаються з правим, і служать реакційним силам. Лівий тероризм тісно пов’язаний з молодіжним рухом. Лівий тероризм здебільшого об’єднує всілякі анархічні угруповання тощо. В сучасних умовах політичний тероризм охопив майже всі країни світу — розвинуті і ті, що розвиваються, активно діють всі його типи і види. Особливо активно діють терористичні організації і угруповання в Італії, Франції, США, Німеччині, Росії, Україні та ін. Найвища активність терористичних і екстремістських організацій в Японії. Їх діяльність проявляється в жорстокій, нелюдській формі. В Японії, Європі, країнах Латинської Америки, та й в самих Сполучених Штатах Америки ліві екстремісти сприяють реакційним силам в розправі над прогресивним рухом та масовими організаціями. Відомі в Європі різноманітні угруповання, що ведуть терористичну діяльність проти прогресивних сил («Червоні бригади» — в Італії, «Червона армія» в Японії і Німеччині, «Революційна армія» в США та ін.). Тероризм, по суті, діаметрально протилежний масовій боротьбі. Вдавання до терористичної діяльності — це не тільки зневага до сили масового революційного руху, але й нанесення великої шкоди соціально-економічній і політичній боротьбі народних мас за соціальне визволення.

2. Форми і методи дій сучасного тероризму

Форми тероризму різноманітні за суттю. Терористичний акт — одна з форм політичного тероризму, політичного насилля. Якщо в минулому терористичні акти зводилися до вбивства окремих високопоставлених осіб, то в сучасних умовах об’єкти терористичних замахів значно розширились, змінились і самі форми замахів. В арсеналі тероризму є індивідуально спрямовані замахи, викрадення літаків, пограбування банків, взяття заручників, підпали і висадження в повітря офісів, складів, а також диверсії, шантаж, рекет та ін. Головною з боку терористів залишається загроза життю і безпеці людей. Без здійснення загрози і підкріплення її акціями (взяття заручників, захоплення літаків, закладання вибухівок та ін.) тероризм не мав би сенсу. Терористичний характер мали і акти помсти, які негайно піддавались широкому розголосу особами, що їх здійснили, або товариші виступали з детальним з’ясуванням мотивів і мети таких акцій і висуванням конкретних вимог, виконання яких стає сигналом до припинення такої практики. По суті, акти помсти здійснювали і Віра Засулич, яка стріляла в петербурзького градоначальника Федора Трепова і тяжко поранила, і Степан Степняк-Кравчинський, який убив шефа жандармів Микиту Мезенцева та ін. Проте ці акти помсти не стали метою, а служили засобом залякування уряду і дезорганізації діяльності його структур тощо. Такі ж за змістом терористичні акти і в перший період Радянської влади. Та потім це поняття значно розширилось. Але на фоні розширення змісту поняття терористичний акт в структурі самих діянь, що кваліфікувались як терористичні акти, доля тих, в яких є, власне, терористична спрямованість в міру зміцнення Радянської держави постійно зменшувалась.

В сучасних умовах статистика діянь з терористичною спрямованістю невелика. Здебільшого терористичні акти кваліфікуються як політичні вбивства. Отже, якщо вбивство терористичної спрямованості служить засобом створення обстановки напруження, засобом примусу до чогось або відмови від чогось тих або інших осіб, то політичне вбивство без терористичних ознак є способом вирішення якихось питань самим фактом здійснення політичного вбивства. Політичне вбивство не потребує примусу когось до чогось, все вирішується автоматично. Політичне вбивство, звичайно, оточене ореолом таємничості і прихованого сенсу. З історії відомо, що політичні вбивства досить часто використовувались з метою захоплення влади тощо.

Головним у визначенні форм тероризму є те, з якою метою здійснюються терористичні акти. Політичними терористичні акти стають через мотиви і спрямованість. Відмінною рисою політичного тероризму є публічність його дій. Інші злочини терористичної спрямованості можуть здійснюватись і без особливої претензії на розголошення, інформуючи лише тих осіб, в діях яких є зацікавленість у винних. Тероризм без широкого розголосу, без відкритого пред’явлення своїх умов не існує.