Розділ 4 Міжнародна політика

На відміну від біологічного світу, де триває боротьба за індивідуальне існування, в соціальній сфері, навпаки, люди об’єднують зусилля для досягнення спільної мети. Суспільство можна порівнювати з організмом, як це робили Огюст Конт або Герберт Спенсер, але не можна ототожнювати їх, тому що істотно відрізняються один від одного. Аналізуючи історію і культуру народів, різноманітні цивілізації, Лев Мечников приходить до висновку, що об’єктивним фактором їх розвитку є географічне середовище — загальний елемент і умови буття суспільства безвідносно простору і часу. Геологічна будова Альпів ускладнює вторгнення в Центральну Європу з Італії, але не в зворотному напрямку, що не раз відіграло роль в історії. Географічний фактор в житті суспільства істотний. Без природи немає суспільства. Людина вийшла, народилась в світі природи і генетично є природною істотою. Природні джерела засобів праці та засобів життя — невід’ємна умова існування і розвитку суспільства, людини. Адже безсумнівне значення в розподілі ресурсів держав і формуванні ними зовнішньої політики мають такі фактори: вихід до моря, природні багатства, клімат, а також конфігурація кордонів, сусіди та ін. Але геополітика базувалася не на фактах науки, а на здоровому сенсі, вигадці, шовінізмі, расизмі тощо. Це спроба ідеологізації географії, соціології і використанні їх з політичною метою. I головний недолік теорій геополітичної соціології в тому, що абсолютизувався якийсь один з різноманітних компонентів рівняння світової політики. У міжвоєнний період в США розвивався ще один напрям теоретичного осмислення міжнародної політики — політичний ідеалізм. Суть політичного ідеалізму полягає в тому, що відкидаючи баланс сил, світова політика розглядалася в поняттях право і мораль, і моделі міжнародних відносин ставилися на юридичну основу. Внаслідок виявлялися конструкції з ідеальними параметрами, що мало відобразити європейські та глобальні реальності. Протиставляючи балансу сили міжнародні організації, політологи Джордж Шоттуел, Девід Перкінс, Віль Дін та ін. перебільшували їх роль в міжнародних відносинах держав.

У другій половині XX століття теорії міжнародної політики формувалися під впливом суміжних галузей знань і в зв’язку з змінами в міжнародних справах. Аналізуючи становище вивчення теорії міжнародної політики, англійський політолог Джеймс Френкель відзначав, що «жодна з так званих «теорій» не нагадує точної логічної організації і не наближається до канонів перевірки теорії». Разом з тим, тоді ж запропонована безліч аналітичних підходів, концепцій, моделей, що висвітлюють окремі сторони міжнародних процесів, їх домінуючі тенденції і загальне становище на певних етапах. У другій половині 40-х років ХХ ст. у США виникла школа політичного реалізму. Тривалий період школа політичного реалізму мала вплив на державні структури, зайняті проблемами зовнішньої політики. Серед учених і політиків школи політичного реалізму і школи стратегічного аналізу міжнародних відносин — Джордж Кеннан, Уолт Ліппман, Збігнєв Бжезинський, Уолт Ростоу, Генрі Кіссінджер, Джон Болл, Ральф Страус Хюпе та інші, включаючи Раймонда Арона (Франція), Джеймса Френкеля (Англія) та ін. Очолював школу стратегічного аналізу міжнародних відносин Ганс Моргентау. Помітний вплив на світогляд і погляди про міжнародну політику мали і вчення Нікколо Макіавеллі, Томаса Гоббса, праці німецького історика XIX ст. Леона Ранке і англійського історика XX ст. Арнольда Тойнбі, а також теоретики геополітики. Розглядаючи недосконалість становища в світі як результат дії сил, закладених в людській природі, реалісти закликали не протистояти їм. А Генрі Моргентау підкреслював, що «моральні принципи ніколи не можуть бути повністю здійснені і мають в будь-якому випадку приблизно відповідати один одному через незмінно тимчасовий баланс інтересів і завжди неміцне врегулювання конфліктів».

Концепція державних інтересів, названих національними, також розроблялася реалістами. Економічні інтереси (збереження зв’язків з партнерами, нарощування експортного потенціалу і закордонних інвестицій, захист внутрішнього ринку), національна безпека (захист від зовнішньої небезпеки), інтереси світового порядку — все це постійні інтереси. Реалізація і утвердження інтересів дає можливість державі зайняти в світі положення, відповідне її силі. I поняття сила, могутність розкривається надто широко. Державною могутністю називає соціолог Леон Халле спроможність добиватися бажаних результатів будь-якими засобами: красномовністю, переконливою аргументацією, шантажем, торгівлею, загрозою і примушенням та ін., а також умінням викликати жалість, роздратування або незручність. Говорячи про елементи сили, Ганс Моргентау з дев’яти елементів сили виділяє дипломатію. А опору на військову силу реалісти вважають умовою її успішності. Соціолог Роберт Осгуд вважав головною мірою сили спроможність заперечувати інтереси інших націй, включаючи саме їх виживання як останній засіб. Баланс сил, що формується на основі блоків і союзів на чолі з найсильнішими державами, є основний механізм світової політики, що і приводить різні елементи могутності держави до одного знаменника.

Центри сили підтримують баланс у рівновазі. Наслідком же порушення балансу сил і є війна або активна підготовка до неї. Використовуючи ідеї геополітиків, соціолог Уолт Ростоу протиставляє Америку Євразії, підкреслюючи, що «об’єднані ресурси Євразії, включаючи військовий потенціал, були і залишаються вище американських. Сполучені Штати, по суті, потрібно розглядати як континентальний острів, що переважає за розмірами Євразію. Американські інтереси вимагають, щоб жодна держава або група держав, ворожі або потенційно ворожі США, не панували над Євразією або достатньою частиною її». Вирішити проблему пропонувалося, протиставивши центр Євразії окраїнам, зберігаючи за США роль держави-балансира. В руслі модернізму склалася і школа системного аналізу міжнародних відносин та ін. (Мортон Каплан, Девід Синер, Анрі Органскі), теорія зовнішньої політики (Джордж Розентау), теорія інтеграції (Карл Дойч), теорія міжнародного конфлікту (Отто Хонси, Белл Броді та ін.), теорія міжнародних організацій (Евін Хаас, Джеймс Пай та ін.). Якщо раніше держави розглядалися як внутрішньо єдині одиниці, що визначали свій курс зовнішніх відносин на основі національних інтересів, то в сучасних умовах держави вивчаються як системи, підлеглі впливу ззовні. Приділяється увага міжнародним організаціям: транснаціональним корпораціям та іншим суб’єктам міжнародних відносин, розглядається їх роль у світовій політиці.

Основні тенденції розвитку сучасних міжнародних відносин

Без докорінних катаклізмів у Європі, та й в усьому світі, завершилася на початку 90-х років «холодна війна». Завершення «холодної війни» вселило у народів світу надію на стабілізацію становища у світі, на стабільний характер тенденції до мирного вирішення конфліктних ситуацій, до погодженості інтересів різноманітних політичних сил на світовій арені. Разом з тим, уже в сучасних умовах ясно, що припинення протиборства Сходу і Заходу зняло лише частину суперечностей у світовій політиці. Безпосередньо з ліквідацією біполярної системи міжнародних відносин зв’язані та відбуваються в ряді регіонів Землі зміни: зникли з політичної карти ряд держав в Європі, Азії та Латинській Америці, розпущена Рада Економічної Взаємодопомоги, припинила існування Організація Варшавського Договору, сталися зміни зовнішньополітичної орієнтації новоутворених і переорієнтація держав, що існували, включаючи радянських партнерів у «третьому світі», виведення військ з чужих територій та ін., а також поява інтеграційних тенденцій у Східній Європі та Співдружності незалежних держав. Стабільність всередині військово-політичних союзів, що існували в період «холодної війни», підтримувалася саме блоковим поділом світу. Ситуація, що склалася після розпаду ряду воєнно-політичних блоків в різноманітних регіонах та в світі, розгортання процесу суверенізації ряду національних держав, розпаду імперій привели до підвищення конфліктності та виникненню на Землі десятків «гарячих точок», до окремого використання військової сили (Нагірний Карабах, Осетія, Абхазія, Чечня, Придністров’я, Таджикистан, Югославія, Афганістан та ін.). В Європі знову стає реальністю вирішення спірних питань силою. Якщо в період «холодної війни» суперництво та протиборство між Заходом і Сходом створювало для багатьох держав можливість маневру та можливість триматися на плаву, то звуження поля дій викликає певну занепокоєність, настороженість у відносинах між Північчю і Півднем.

Якщо раніше важливим компонентом атлантичної солідарності, візитною карткою США виступав на самому Заході антисоветізм і антикомунізм, то із завершенням «холодної війни» у міжнародному житті виникає проблема мотивації військово-політичного партнерства США в Європі та ширша проблема пошуку обличчя для американської політики у світі. У «холодній війні» перемога одержана Сполученими Штатами Америки та їх прихильниками — великими державами світу, створивши об’єктивну можливість встановлення в світі панування обмеженої групи держав — Великої сімки. Новий світовий порядок, як система міжнародних відносин, складається, формується після завершення «холодної війни», встановлення дружніх партнерських відносин між США та Росією, між Україною та США, між Росією і Україною та іншими державами Співдружності. Глибоке скорочення ядерних і звичайних озброєнь та ін. Ожила і стала цілеспрямованішою діяльність ООН та її структур. При повній одностайності постійних членів — США, Англії, Франції, Китаю та Росії, працює в сучасних умовах Рада Безпеки. З початку 90-х років відбулася інституалізація Ради безпеки та співробітництва в Європі, поширено її функції аж до можливості здійснення операції підтримання миру в міждержавних конфліктах. НАТО й Рада Європи реорганізують свої структури з урахуванням змін, що сталися, й здійснюваних перетворень в країнах Східної Європи. Вісь світової політики дедалі більше зміщується в напрямку Північ — Південь. Без нового підходу до проблем міжнародної безпеки неможливо ані скоротити 30—40-кратне відставання в рівнях життя розвинених і країн, що розвиваються, ані вирішити багато глобальних проблем сучасності. Намітилося рішуче зрушення й в питаннях роззброєння. На передній край висунулася проблема нерозповсюдження зброї масового знищення. Якщо раніше режим нерозповсюдження ядерної зброї передбачав недопущення до атомної зброї Німеччини, Італії та Японії, то в сучасних умовах в багато чому переорієнтовано на країни «третього світу». Передбачається продовження терміну дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Триває глобальний процес: перерозподіл могутності держав. У Центральній Європі після об’єднання Німеччини виник новий центр світових сил. Йдуть бурхливі інтеграційні процеси в регіоні Канада — США — Мексика. Триває транснаціоналізація економіки світу. На рубежі XXI століття в світовій політиці відбуваються складні, цікаві процеси і події, що змінюють світ.

Зовнішня політика — курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету і незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів та мети. Кожна держава будує зовнішню політику, виходячи з власних національних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутріполітичних та інших факторів. Формується зовнішня політика багатьма факторами, зумовленими географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, особливостями світогляду.

Зовнішня політика визначається: по-перше, усвідомленим, наміченим власним курсом, спрямованим на досягнення мети держави на міжнародній арені; по-друге, об’єктивним, іноді випадковим або взагалі ненавмисним виносом у зовнішню політику якихось внутрішніх процесів та явищ, що існують та розвиваються в державі і суспільстві; по-третє, необхідністю для держави так або інакше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин; по-четверте, потребами якось впливати на інших суб’єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагувати на їх дії. Американський політолог Ганс Моргентау підкреслював: «Суть міжнародної політики ідентична політиці внутрішній. І внутрішня, і зовнішня політика є боротьба за силу, що модифікується лише різними умовами, які складаються у внутрішній і міжнародній сферах». Австрійський соціолог Людвіг Гумплович досить чітко вказував, що «внутрішній розвиток держави обумовлюється розвитком її зовнішніх сил: на перший випадає службова роль стосовно останнього». Виявляється це в тому, що у влади перебуває соціальна група, «якій найбільше на руку зовнішнє, міжнародне становище держави... Такий зв’язок існує між внутрішнім розвитком держави і зовнішньою, міжнародною історією. Причина в тому, що внутрішня історія є простим доповненням зовнішньої, обумовлюється нею».

Зовнішня і внутрішня політика реально, об’єктивно існують і, природно, взаємно залежать одна від одної. Суть і зміст зовнішньої політики змінюється в залежності від внутрішнього становища держави і від міжнародної обстановки. Стратегічна мета зовнішньої політики передбачає необхідність забезпечення національної безпеки держави; зростання її загальної могутності (потенціалу); підвищення ролі міжнародних позицій і престижу держави. З особливостями зовнішньої політики — специфічної сфери діяльності держави тісно поєднані її мета і функції. Основна мета зовнішньої політики будь-якої держави: забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканості. Це пов’язано з захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її громадян за межами державних кордонів. Захисна функція полягає у пристосуванні зовнішньополітичної стратегії держави до системи міжнародних відносин. Реалізація захисної функції спрямована на запобігання загрози для держави, на пошук мирних політичних рішень спірних питань і проблем. Найважливіше завдання зовнішньої політики є посилення економічного і політичного потенціалу держави. Зовнішня політика має сприяти ефективному функціонуванню економіки, зростанню добробуту суспільства, тим-то її завданням стає забезпечення для держави вигідної участі в поділі праці, пошук дешевих ресурсів (сировинних і трудових), забезпечення вигідних умов збуту продукції, збереження стратегічних ресурсів країни. Представницька функція зовнішньої політики реалізується з допомогою впливу на суспільну думку і політичні кола тих або інших країн, щоб забезпечити сприятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави.

З метою реалізації зовнішньої політики держави використовуються чотири види засобів: політичні, економічні, військові та інформаційно-пропагандистські. Політичними засобами, насамперед, є дипломатія. Дипломатія — офіційна діяльність держави через спеціальні інститути і за допомогою спеціальних заходів, методів з позицій міжнародного права, що мають конституційно-правовий статус. Дипломатія здійснюється через переговори, візити, спеціальні конференції і наради, зустрічі, підготовку і укладання двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичного листування, участі в міжнародних організаціях. Економічні засоби зовнішньої політики мають на увазі використання економічного потенціалу країни для досягнення зовнішньої політичної мети. Держава, що має сильну економіку, фінансову могутність, займає і відповідне становище на міжнародній арені. Навіть територіально невеликі держави, небагаті матеріальними і людськими ресурсами, можуть відігравати важливу роль на світовій арені, якщо в них сильна економіка, що базується на передових технологіях і які здатні поширювати досягнення далеко за свої кордони. Дієвими економічними засобами є ембарго, або навпаки, режим найбільшого сприяння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позичок, іншої економічної допомоги чи відмовлення в її наданні. Військові засоби зовнішньої політики — військова могутність держави, що має армію, її чисельність і якість озброєння, моральний стан, наявність військових баз, володіння ядерною зброєю тощо. Військові засоби можуть використовуватися як засіб прямого так і непрямого впливу (війни, інтервенції, блокади та ін.). Інформаційно-пропагандистські засоби — весь арсенал сучасних засобів масової інформації, пропаганди й агітації, що використовуються для зміцнення авторитету держави на міжнародній арені, сприяють забезпеченню довіри з боку союзників і можливим партнерів. За допомогою засобів масової інформації формується у світовій громадськості позитивного образу держави, почуття симпатії до неї, а в разі потреби — антипатії й осуду стосовно інших держав.

Реалізація мети зовнішньої політики будь-якої держави здійснюється на певних принципах. Основним міжнародно-правовим документом сучасності, де сформульовані принципи міжнародного права й передбачені заходи їх дотримання, є прийнятий 1945 році 50 державами Статут Організації Об’єднаних Націй, «Декларація про принципи міжнародного права». Важливу роль у розвитку міжнародних відносин відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 рік). Конкретизації та визначенню процедур здійснення принципів зовнішньої політики значно сприяють двосторонні угоди держав про співробітництво. При здійсненні зовнішньої політики держави керуються схваленими світовим співтовариством принципами: мирне співіснування, суверенність, рівноправність держав, рівноправність народів та їх права, самостійне визначення долі, незастосування сили або загрози силою, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання міжнародних зобов’язань, загального поважання прав людини й основних свобод.

---

2. Міжнародна політика України

---

Зовнішня політика — курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету і незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів і мети. Кожна держава зобов’язана будувати зовнішню політику, виходячи з власних національних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутрішньополітичних та інших факторів. Формується зовнішня політика багатьма факторами, зумовленими географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними особливостями, світоглядом. Зовнішня політика визначається:

по-перше, усвідомленим, наміченим власним курсом, спрямованим на досягнення мети держави на міжнародній арені;

по-друге, об’єктивним, іноді випадковим або взагалі ненавмисним виносом у зовнішню політику якихось внутрішніх процесів та явищ, що існують та розвиваються в державі і суспільстві;

по-третє, необхідністю для держави так або інакше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин;

по-четверте, потребами якось впливати на інших суб’єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагувати на їх дії.

Суть і зміст зовнішньої політики змінюються в залежності від внутрішнього становища держави і від міжнародної обстановки. При визначенні стратегічної мети зовнішньої політики можна виділити необхідність забезпечення національної безпеки держави; зростання загальної могутності (потенціалу) держави; підвищення ролі міжнародних позицій і престижу держави. З особливостями зовнішньої політики як специфічної сфери діяльності держави тісно поєднані її мета і функції. Основна мета зовнішньої політики будь-якої держави — забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканності. Це пов’язано з захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її громадян за межами державних кордонів. Захисна функція полягає у пристосуванні зовнішньополітичної стратегії держави до системи міжнародних відносин.

Зовнішня політика здійснює важливу економічну функцію. Інформаційно-представницька функція є вираження діяльності відповідних органів, створення позитивного іміджу держави у світовому співтоваристві. Спеціальні органи інформують уряди про наміри інших урядів, забезпечують контакти держави з іншими країнами. Представницька функція зовнішньої політики реалізується з допомогою впливу на суспільну думку і політичні кола тих або інших країн, щоб забезпечити сприятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави щодо збереженню рівноваги в системі політичних зв’язків.

Становлення зовнішньої політики України

Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах. Послідовно реалізуючи курс, проголошений Декларацією про державний суверенітет, Верховна Рада законодавчо закріплювала право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. З початку 90-х років ХХ ст., після проголошення державного суверенітету, розгорнувся процес міжнародного визнання України. 2 грудня 1991 року першою незалежність України визнала і вирішила встановити дипломатичні відносини Польща. Тоді ж Канада заявила, що визнає Україну як незалежну державу. 4 грудня це зробили Литва і Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія. Тільки у грудні Україну як повноправного суб’єкта міжнародних відносин визнано 66 державами світу, серед них Аргентиною, Великобританією, Естонією, Ізраїлем, Італією, Німеччиною, США, Францією, Китаєм, Японією. Найвизначальнішими стали останні дні 1991 р.: Україну визнали і всі держави Великої сімки, що свідчило про остаточний перелом у позиції світової громадськості з приводу незалежності України. Вона стала членом Наради безпеки та співробітництва в Європі (тепер — Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а 10 березня 1992 року — приєдналася до Ради Північноатлантичного співробітництва (з 1998 року — Рада євроатлантичного партнерства). Важливим кроком на шляху становлення України — повноправного суб’єкта міжнародних відносин — стало введення атрибутів державності, зокрема визначення громадянства України, національної символіки, введення власної грошової одиниці. Зафіксовано та визначено правовий статус державного кордону України.