TextBook Президент же може розпустити парламент, якщо протягом тридцяти днів не зможе провести засідання, накласти вето або оскаржити закон у Конституційному суді, має право передати на розгляд парламенту законопроекти, що розглядаються першочергово. Невиписаність процедури імпічменту значно зменшує можливість безпосереднього впливу парламенту на президента. Разом з тим закріплене Конституцією право президента розпустити парламент, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії не може розпочати пленарні засідання, практично неможливо реалізувати. В такій невизначеній ситуації, коли ж одна із сторін не має переваги, є досить частими випадки протистояння Верховної Ради і Президента: парламент може затягнути процес прийняття законопроекту, запропонованого Президентом, а глава держави може ветувати закони Верховної Ради. З приводу Кабінету міністрів, то парламент лише формально причетний до формування складу уряду — на стадії призначення голови, надаючи згоду на призначення тієї або іншої кандидатури. Хоча, як правило, в процесі визначення кандидатур майбутніх урядовців відбуваються численні консультації з політичними силами, представленими у парламенті, з боку глави держави і з боку керівника уряду. Верховна Рада також розглядає Програму діяльності Кабінету Міністрів та приймає рішення про її схвалення (або відхилення) і може ухвалити резолюцію про недовіру урядові (але не раніше, ніж через рік після затвердження програми діяльності), а також скасувати прийняті ним акти. На практиці Верховна Рада не має реального впливу на кадрову політику прем’єра, а, отже, і на поточне управління державою: країною править прем’єр-міністр як довірена особа Президента.
Не менш важливим завданням, що стоїть перед Верховною Радою, є необхідність консолідації і дальшого політичного структурування парламенту. Створена в результаті оксамитової революції пропрезидентська більшість не була законодавче оформлена, що негативно вплинуло на діяльність уряду. Слід продовжити нормативне оформлення статусу та повноважень і парламентської опозиції, що дало б змогу активізувати політичну структурованість не тільки парламенту, а й суспільства, оживило б процес укрупнення і посилення політичних партій.
Політична структурованість парламенту залежить і від системи виборів до Верховної Рад. Найпотужнішим фактором серйозної політичної структурованості став би перехід до пропорційної системи виборів, що привело б до збільшення ваги політичних партій у суспільстві та зростання їх політичної відповідальності, створення у Верховній Раді коаліційної більшості, яка взяла б на себе політичну відповідальність за законодавчу політику в країні і відповідальність за діяльність уряду.
2. Президентська та виконавча влада в України
Інститут глави держави виник у кінці XVIII ст. і сформувався у період становлення державності. Юридичний статус та політичне значення сучасного глави держави залежать від форми державного правління, прийнятої в тій або іншій країні. Реальна роль у здійсненні влади багато в чому обумовлена політичною культурою та традиціями, а також існуючим у країні політичним режимом.
Главою держави, як правило, є президент, якого обирають. Підвищена суспільно-політична увага до кандидатів у президенти і самої процедури виборів — норма демократичного процесу у багатьох державах різних континентів. Порядок обрання Президента Сполучених Штатів Америки — країни, що, по суті, започаткувала процедуру демократичних президентських виборів з метою ефективнішого планування та реалізації загальнодержавної політики громадяни безпосередньо на виборчих дільницях обирають так званих вибірників. Вибірники утворюють колегію, що обирає президента.
У парламентських республіках глава держави обирається шляхом проведення непрямих виборів, що у більшості випадків мають багатоступеневість. Воля виборців опосередковується парламентом або створеною спеціальною колегією. Як правило, для обрання президента парламентом або спеціальною колегією в першому турі голосування потрібна кваліфікована (2/3 або 3/5) більшість їх складу, а за її відсутності — абсолютна більшість у другому чи подальших турах. У Мексиці не допускається навіть повторне обрання тієї ж самої особи. В Ірландії, США і багатьох інших країнах одна особа не може бути обрана президентом більше двох разів. В Австрії, Німеччині, а також у більшості країн Центральної і Східної Європи можливим визнається тільки одне переобрання президента після закінчення першого терміну його перебування на посту. Це не заперечує можливості згодом знову балотуватися на виборах президента. Пост президента стає вакантним після закінчення строку повноважень особи, що його займала.
Особливості конституційного статусу глави держави визначають характер і обсяг повноважень. У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від виборчого корпусу, завдяки чому завжди наділений широкими та реальними владними повноваженнями. Тут президент є важливою ланкою у державному механізмі і відіграє чи не найголовнішу роль у державно-політичному житті. Це стосується і глав держав у деяких країнах із змішаною республіканською формою правління. Об’єктивно такий процес не може протікати безболісно: і у президентсько-парламентських, і в парламентсько-президентських республіках неминуче виникає проблема розподілу владних повноважень між президентом та парламентом. Конституції держав фіксують їх «дозоване», «цивілізоване» протистояння, що на практиці за певних умов навіть може реалізуватися у політичне знищення владного опонента. У парламентських республіках глава держави отримує мандат від парламенту, в такому разі його влада є похідною. Звичайно, президент не має істотних владних повноважень і реалізує владну компетенцію здебільшого у взаємодії з урядом. Статус такого президента аналогічний статусу глави держави у парламентській монархії. У ст. 87 Конституції Італії записано, що «президент є главою держави і представляє національну єдність». «Президент Республіки Польща є вищим представником держави у внутрішніх і міжнародних відносинах, стежить за виконанням Конституції, стоїть на сторожі суверенітету і безпеки держави, непорушності і цілісності її території, а також виконання міжнародних договорів», — записано в ст. 28 Закону про взаємовідносини законодавчої і виконавчої влад. У ст. 2 Конституції США зафіксовано, що «виконавча влада здійснюється президентом Сполучених Штатів Америки».
У більшості держав із змішаною республіканською і парламентською формами правління, крім тих, що утворилися на території колишнього СРСР, важливим засобом забезпечення главою держави компетенції є контрасигнування — скріплення підписом глави уряду рішення, прийнятого главою держави. Без такого підпису рішення не дійсне. У різних країнах сфера застосування інституту контрасигнування різна. У країнах з парламентськими формами правління контрасигнуються всі або майже всі акти президента (монарха), включаючи рішення про призначення глави і членів уряду, промульгацію закону, повернення закону на повторний розгляд у парламент і про розпуск парламенту.
Глави держав наділені і повноваженнями, зв’язаними із сферою реалізації виконавчої влади. Особливо потрібно звернути увагу на права глави держави як головнокомандувача збройних сил. Відповідні положення можна знайти в конституціях майже всіх держав. Винятком є тільки Німеччина та Японія, що зумовлено певними історичними факторами (поразкою держав у другій світовій війні 1939—1945 років та їх наступною демілітаризацією під міжнародним контролем). Конституції ряду держав передбачають існування спеціальних консультативних органів — національних (державних) рад оборони і рад безпеки, які діють під безпосереднім керівництвом глав держав. До складу рад входять політичні керівники вищого рівня, включаючи голів парламентів, міністрів тощо. Главам держав також надане право призначати на найвищі посади на державній (цивільній і військовій) службі.
Традиційними можна вважати повноваження глав держав, пов’язані зі сферою реалізації судової влади. Серед них, насамперед, слід назвати право помилування, пом’якшення і скасування кримінальних покарань, визначених судом. У деяких державах глава держави призначає суддів.
В усіх країнах глави держав наділені повноваженнями у сфері зовнішньої діяльності держави.
З моменту набуття державної незалежності державотворчий процес в Україні поєднав дві далекосяжні тенденції оптимізації національної політичної сфери. По-перше, започатковано тенденцію повернення України до одвічних етнополітичних цінностей, до її державницької самоідентифікації в умовах динамічних глобальних та регіональних зрушень. Другою тенденцією стало уважне ставлення суб’єктів політичного життя в Україні до світових зразків ефективної організації провідних сфер суспільного життя, у загальному переліку яких чільні позиції займають проблеми формування державної влади. Проте помітний негативізм ставлення українства до владних структур, які, маючи здебільшого іноземне походження, століттями виконували несумісні з очікуваннями українського народу завдання. На сучасному етапі розвитку України актуальним напрямком національного ствердження є запозичення досвіду тих державних утворень, що демонструють якість, політичну зрілість життєдіяльності з широкого кола проблем.
Інститут президента в системі органів державної владиУ президентських республіках і країнах із змішаною республіканською формою правління главу держави обирають шляхом проведення загальних виборів, що, як правило, мають прямий характер.
В чому роль і значення інституту президента? У більшості країн світу інститут президентства є одним з найважливіших елементів державного механізму. Президент як глава держави — особа, що займає формально вище місце у структурі державних органів влади, здійснює функцію представництва держави. У такому розумінні глава держави розглядається як одна з вищих владних інстанцій. За Конституцією України, Президент України є главою держави і виступає від її імені як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції, прав і свобод людини й громадянина. Інститут президента у сучасному розумінні бере початок з 1991 року. Це порівняно нове явище в політичному житті України, насамперед, в державотворенні. Раніше функції глави держави виконували Верховна Рада України (Української РСР), Президія Верховної Ради та її голова.
Президент України обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосування терміном на п’ять років. З приводу кандидатури президента передбачено ряд вимог: зокрема, Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державного мовою (ст. 103 Конституції України). Президент не має права іншого представницького мандата, обіймати посаду в інших органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю або входити до складу керівного органу, наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Та ж сама особа не може бути Президентом України більше, ніж два терміни поспіль, що не забороняє їй балотуватися на цю посаду після п’ятирічної «політичної паузи», зумовленої перебуванням на такій посаді іншого політика. Чергові вибори президента проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень. Новообраний Президент України складає присягу. Після складання присяги вступає на високий пост.
Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави, звертається з посланнями до народу та з щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. Одними з найважливіших повноважень президента є зовнішньополітичні повноваження. Президент «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав».
Президент України має ряд внутрішньополітичних повноважень: призначає всеукраїнський референдум про зміни Конституції України, позачергові вибори до Верховної Ради тощо. Одним з найважливіших повноважень Президента є участь у формуванні органів державної влади, насамперед, виконавчої влади. Президент призначає за згодою Верховної Ради України прем’єр-міністра, а також приймає рішення про його відставку; призначає за поданням прем’єр-міністра членів Кабінету міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження: призначає та звільняє за згодою Верхової Ради на посаду Генерального прокурора; призначає половину складу Ради національного банку та половину складу Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення; призначає на посади та звільняє за згодою Верхової Ради голову Антимонопольного комітету, голову Фонду державного майна, голову Державного комітету телебачення і радіомовлення, утворює, реорганізує та ліквідує за поданням прем’єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (ст. 106). Президент бере участь у формуванні інших органів державної влади, призначає третину складу Конституційного суду, утворює суди. Президент є Верховним головнокомандувачем Збройних сил України, призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних сил, очолює Раду національної безпеки та оборони України, присвоює вищі військові звання, а також вищі дипломатичні ранги. Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою України, приймає рішення про прийняття та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні, нагороджує державними нагородами, установлює президентські відзнаки, здійснює помилування. Здійснюючи функції і повноваження, Президент видає укази і розпорядження, що є обов’язковими до виконання на всій території України.
Президент не може передавати повноваження іншим особам або органам. У разі дострокового припинення повноважень Президента виконання обов’язків Президента України покладається на прем’єр-міністра України (ст. 112 Конституції України).
Призначення, структура та завдання виконавчої владиВиконавча влада — сукупність державних органів та установ, що здійснюють владно-політичні та владно-адміністративні функції. Це своєрідна система, де кількісно домінують органи й установи, що діють у сфері вузько визначеного державного управління. Для їх позначення нерідко використовують термін адміністративний апарат або апарат державного управління. Закономірністю суспільно-політичного розвитку багатьох країн світу є концентрація значної частини державних повноважень в органах виконавчої влади. Це явище є загальновизнаним та досить поширене в світі. Уряд — один із вищих органів держави, компетенція якого лише умовно може бути зведена до виконання законів, здійснення завдань у сфері управління.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Політологія: наука про політику» автора Горлач М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2 Політична влада і політична система“ на сторінці 7. Приємного читання.