Розділ 2 Політична влада і політична система

Ще в кінці 70-х років формується концепція Віля Райха, що допускала одним із шляхів звільнення трудящих здійснення «сексуальної революції». Порушення моральних устоїв розглядалося як заперечення капіталізму і його цінностей. Ставилося завдання надати статевим проблемам революційного характеру, сексуальний опір молоді трансформувати у революційний рух проти капіталістичного ладу суспільства. Звідси, молодь — гегемон соціальної революції. Практично концепція виявилася утопічною. Ліворадикальні погляди Касто Касторнадісо допускають перепону у створенні соціально справедливого суспільства — сучасну технологію, якій генетично властиві відносини панування і гноблення. Взагалі, ліворадикальні погляди неминуче ведуть до лівого екстремізму, анархічного індивідуалізму і расового соціалізму. Стверджується, наприклад, що створення гуманного, справедливого суспільства в США — мета не всіх трудящих, а найбільш радикальної частини темношкірого населення. З 90-х років у ліворадикальних концепціях вхідною категорією майбутнього суспільства вважається відчуження. Відстоювання необхідності усунення будь-якої з форм державного контролю над економічним і політичним життям та заміна «самовизначенням», що повинно сприяти повному розкріпаченню індивіда. Проявляється негативне ставлення до будь-яких масових політичних організацій, замовчується питання про структуру державної влади і долі приватної власності тощо.

Лівий радикалізм — неоднорідний рух, в якому виділяються три течії: анархізм, троцькізм та екологічний соціалізм. Кожна з них по-своєму трактує устрій суспільства.

Анархізм

Анархізм виник майже два століття тому Для анархізму характерні два напрямки: анархо-індивідуалізм та анархо-комунізм.

Основні ідеї анархо-індивідуалізму сформульовані у XIX ст. німецьким філософом Максом Штірнером та французьким філософом П’єром Жозефом Прудоном. Ідеї анархо-індивідуалізму зводилися до того, що нове суспільство повинно базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Зважаючи на те, що держава та особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступив проти держави, будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послуг, угоди дрібних власників, у якому немає антагонізму, тобто непримиренності класів, соціальних верств, насилля, досягнуто взаємного договору. Це вчення, назване Прудоном теорією взаємності, розцінювалося марксизмом як одна з форм дрібнобуржуазного утопізму. Суть «теорії взаємності» полягає в тому, що у новому суспільстві робітничий клас має стати на шлях угоди з буржуазією, укласти з нею взаємний договір.

Теоретики анархо-комунізму Михайло Олександрович Бакунін і Петро Андрійович Кропоткін ставили головною метою визволення людини від насильства. Здійснення звільнення людини від насильства пов’язувалось із відмиранням держави, створенням бездержавного соціально справедливого суспільства, при якому народ позбавиться від примушення якої б то не було влади — політичної, економічної, духовної. Ідея Карла Маркса про потребу встановлення диктатури пролетаріату піддана Михайлом Бакуніним гострій критиці. Нездійсненність Марксової ідеї про диктатуру пролетаріату пояснив тим, що увесь робітничий клас водночас бути диктатором не зможе. Диктатура пролетаріату поступово виявиться у руках керівної меншості, яка відстоюватиме не народні, а свої інтереси, захищатиме свій привілейований стан.

Внаслідок цього відбудеться переродження пролетарської держави. З встановленням державної власності зміцниться економічний фундамент панування «червоної бюрократії». Сформується політична система, яку Михайло Бакунін назвав авторитарний комунізм або державний соціалізм. Логічність міркувань та правомірність висновків підтверджена практикою казарменого варіанту централістсько-державного соціалізму. Замість «державного соціалізму» з його централізованим управлінням «згори вниз» Михайло Бакунін пропонував побудувати соціалістичне суспільство, у якому буде здійснений принцип самоврядування народу, створена федеративна вільна організація «знизу вгору» робітничих асоціацій, громад, волостей, областей і народів. Досягається соціалістичне анархічне суспільство шляхом соціальної революції, здійснюваній водночас в усіх країнах світу.

Анархо-комуністична теорія Петра Кропоткіна розроблена на основі широких узагальнень у сфері природних та суспільних наук. Петро Кропоткін виходив з того, що людство може організуватися у вільне самоврядування, асоціації та спілки згідно з природними законами. На основі договору, самохіть укладеного поміж асоціаціями, створюватиметься федерація, у якій Петро Кропоткін побачив «комуністичну форму співжиття». У такій федерації людина позбавиться від насильства, що йде від держави. Людина стане вільною. Приватна власність, що породжує кривду, замінюється суспільною. Здійсниться розподіл за принципом: «Від кожного за його силою, кожному за його здібностями». Відбудеться зближення між промисловою та сільськогосподарською, розумовою та фізичною працею. Усім цим буде характеризуватися суспільство «вільного комунізму». Повернувшись у 1917 р. до Росії, Петро Кропоткін привітав Жовтневу революцію, дав високу оцінку Радам, які розглядав як народні («низові») асоціації, що самокеруються, здатні втілити ідеали «вільного комунізму». Але незабаром змушений переглянути своє ставлення до Рад, тому що участь мас у їх діяльності дедалі більше підмінювалася диктатурою партії більшовиків. На це Петро Кропоткін неодноразово вказував Володимиру Леніну, нагадуючи, що терористи періоду Великої французької революції фактично стали її «могильниками».

Теорія анархізму пустила своє коріння у міжнародному робітничому русі. На початку ХХ ст. сформувалася течія анархо-синдикалізму, що особливо широко поширилася в Італії, Франції та Іспанії. У Росії, а пізніше в Югославії, анархо-синдикалізм знайшов розвиток у період становлення соціалістичного суспільства. Анархо-синдикалісти стверджували, що не політичні партії, а профспілки (синдикати) є ударною силою у битвах з капіталізмом. У соціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться обмін вільних виробників, конфедерація профспілок крізь мережу профспілкових організацій та об’єднань керуватиме суспільством та спрямовуватиме розвиток суспільства. Відродження в кінці 80-х років анархістської течії відбулося у Росії, Україні та інших незалежних державах Співдружності. Відбулися установчі конференції та з’їзди, конфедерації анархо-синдикалістів (КАС), анархістських об’єднань у Києві, Харкові, Донбасі та інших регіонах України. Конференції та з’їзди проголосили, що Конфедерація анархо-синдикалістів є «незалежною політичною організацією непартійного типу», що не ставить завдання захоплення влади. Її платформа становить синтез різноманітних напрямків анархізму: анархо-індивідуалізму, анархо-комунізму та анархо-синдикалізму, охоплює спільну для них боротьбу проти бюрократичного централізму відомчого та партійного диктату, за визволення особистості та суспільства на засадах самоврядування. Для сучасного анархо-синдикалізму характерні загальноцивілізовані риси гуманізму, індивідуальної свободи та соціальної справедливості, що несумісні ані з якою диктатурою, класово-партійною винятковістю тощо.

Аналіз основних течій анархізму дозволяє зробити висновок, що не можна характеризувати анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм, анархо-синдикалізм як антикомуністичні, відлучати від світової соціалістичної думки.

Троцькізм

Троцькізм — ідейно-політична течія, яка виникла на початку XX ст. У сучасних умовах троцькізм, як й інші ідейно-політичні течії, зазнав суттєвих змін. Назва ідейно-політичної течії дана від імені її ідеолога Льва Давидовича Троцького (Бронштейна), який відіграв суттєву, багато в чому неоднозначну роль як політичний діяч та теоретик. Основу ідеології та практики троцькізму складала теорія «перманентної революції», що заперечувала можливість перемоги соціалістичної революції та побудови соціалізму в одній окремо взятій країні, необхідність створення пролетарської партії, що заперечувала спроможність робітничого класу зібрати навколо себе непролетарські верстви та зміцнити союз із селянством. У 30-х роках Троцький створив IV Інтернаціонал. Через 30 років IV Інтернаціонал — міжнародна організація — розпався на досить численні неотроцькістські угруповування. В середині 70-х років з їх боку вживаються спроби ліквідувати організаційний розкол та активізувати діяльність IV Інтернаціоналу. Діяльність неотроцькістських об’єднань будується на теорії «перманентної революції». Головна її теза — можливість перемоги соціалізму лише у всесвітньому масштабі. Без світової революції соціалізм не може бути побудований в жодній країні. Сучасні троцькісти стверджують, що активізація транснаціональних корпорацій на міжнародній арені створює необхідні умови для здійснення світової соціальної революції, розглядають посилення транснаціональних корпорацій як один з найважливіших факторів, що підтверджують правомірність висновку про можливість перемоги соціалізму лише у міжнародному масштабі. I в реалізації завдань соціалістичних перетворень суспільства неотроцькісти виходять з ідей «класичного троцькізму». Особливо велике значення троцькісти надають висновку Льва Троцького про те, що «одними декретами» запровадити соціалізм неможливо. Для досягнення такої мети необхідно пройти «тривалу епоху переходу», що займе багато років, можливо, навіть десятиріччя. Це положення Льва Троцького співзвучне з вченням Маркса та Леніна про перехідний період, його суть та необхідность. Але відмінність троцькістської концепції соціалізму від марксистської, насамперед, в тому, що Троцький вважав можливою побудову соціалізму лише при високому рівні розвитку продуктивних сил, при значному промислово-технічному потенціалі. Не менш важливою відмінністю є заперечення можливості створення соціалізму в одній, окремо взятій країні, що випливає з троцькістської концепції про всесвітній характер соціалістичної революції.

Ідеї Льва Троцького покладені в основу неотроцькістської концепції «самокеруючого соціалізму», яку розробив IV Інтернаціонал в кінці 80-х років: «самокеруючий соціалізм» показаний як вільна асоціація робітників, а також повністю обґрунтовано недоліки «реального соціалізму», труднощі та проблеми у розвитку міжнародного робітничого та комуністичного руху. Нові підходи до реалій сучасного світу змусили неотроцькістів переглянути стратегію та тактику. Лівий екстремізм, притаманний троцькізму 60—70-х років, поступився місцем новим формам та засобам боротьби. Неотроцькісти стали виявляти тверезий підхід до питань війни та миру, відмовилися від своєї антигуманної, екстремістської тези, що для знищення капіталізму необхідна «превентивна ядерна війна», стали на шлях участі у масових антивоєнних рухах, виявляють щирий неспокій за долю людства. Зростаюча взаємодія з лівими силами сприяє виходу троцькістськіх угруповувань з політичної ізоляції, розробці загальних позицій з окремих проблем. Троцькізм у сучасних умовах модифікується.

Екологічний соціалізм

Екологічний соціалізм — досить впливова соціально-політична течія, сформувалася на Заході на початку 80-х років ХХ ст. Конкретно-історичною основою виникнення теорії екологічного соціалізму стали негативні наслідки науково-технічної революції, поява глобальних проблем сучасності. Загроза ядерної катастрофи, загострення екологічної ситуації, голод мільйонів людей у країнах, що розвиваються, енергетична криза, масове безробіття викликали широкий протест громадськості, сприяли розвитку масових демократичних рухів, спрямованих на вирішення глобальних проблем. Екологічний рух розвивався у тісному зв’язку з іншими демократичними рухами, особливо з антивоєнними. Соціальну базу екологічного руху складають молодь, середні верстви, інтелігенція, робітники. Масовість течії екологічного соціалізму привела до створення в багатьох країнах партій «зелених», що розгорнули боротьбу за забезпечення екологічної безпеки. Разом з ними за розв’язання завдань екологічної безпеки виступають інші політичні партії. Особливо активні — соціалістичні та соціал-демократичні. На XVIII конгресі Соцінтерну, який відбувся у 1989 році, розроблена програма діяльності у сфері екології, визначено основні напрямки її здійснення у різних країнах. Раніше, у грудні 1988 року, в зв’язку з тим, що рух за екологічну безпеку став міжнародним, на сесії Генеральної Асамблеї ООН висунута пропозиція про створення міжнародного органу з координації екологічного руху в межах планети. Перша така координаційна рада створена у Західній Європі. До складу координаційної Ради ввійшли представники семи партій «зелених» західноєвропейських країн. «Зелені» були першими, хто поєднали екологію з масовою свідомістю, розгорнули боротьбу за визнання пріоритету загальнолюдських інтересів, особливо проблем виживання. «Зелені» піддали критиці колишнє поняття прогресу, що зводилося до тріумфального, нічим не стриманого розвитку науки і техніки. Зелені підкреслювали, що на практиці такий розвиток веде до змарнування невідновлюваних природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, нагромадження засобів масового знищення. У зв’язку з тим, що проблема виживання гостро стоїть перед всім людством, до розвитку прогресу потрібно підходити з нових позицій, що передбачають розв’язання екологічних проблем, захист інтересів всього суспільства та окремої особи.

Альтернативою капіталізму, соціалізму, лідери міжнародного екологічного руху та партії «зелених» у Німеччині, Томас Еберман та Річард Трамперт, висунули свою модель суспільства, розробили концепцію «екологічного соціалізму». Ця концепція викладена у їх праці «Майбутнє зелених. Реалістична концепція для радикальної партії». Основні її положення зводяться до того, що капіталізм та соціалізм становлять дві різновидності «індустріалізму», що розвиваються. Індустріалізм визнається головною причиною екологічних та інших глобальних проблем тому, що розвиток виробництва в умовах науково-технічної революції веде до деградації суспільства, загострення екологічної кризи. Альтернативою «індустріалізму» проголошується «екологічний соціалізм», при якому припиняється зростання економіки, скорочуються виробництво та споживання, змінюються спосіб життя та мислення людей. Ідеологи концепції «екологічного соціалізму» не відмовляються від науково-технічного прогресу взагалі, а виступають лише проти тих моделей економічного розвитку, що ставлять під загрозу екологічне майбутнє планети. Заслуговує на схвалення їх вимога, щоб кожне наукове відкриття та технічне нововведення, перш ніж бути реалізованим, пройшло випробування на свою соціальну доцільність та екологічну безпеку, нешкідливість. Зелені вірять, що людство прийде до такої розумної політики, що відмовиться від надмірного розвитку виробництва товарів, від споживацької психології. Важливе місце у концепції «екологічного соціалізму» займають людина та спосіб її життя, проблеми духовного та морального розвитку особистості. Передбачається зробити особу незалежною від державних органів шляхом суттєвого обмеження їх влади та поступового перетворення у органи самоврядування. Іншими словами, перейти до безпосередніх, позадержавних зв’язків між колективами людей, що формуються добровільно. Серед проблем соціального та духовного життя людини особлива увага приділяється становищу молоді та жінок, дегуманізації праці, соціальній справедливості та захищеності, становищу сім’ї. Широке коло проблем, що порушується в концепції, певно, сприяє зростанню популярності концепції серед різних соціальних верств населення, розвитку масового екологічного руху.

Маоїзм

У 30-х роках ХХ ст. один з лідерів комуністичного руху у Китаї Мао Цзе-дун проголосив, що Комуністична партія Китаю у боротьбі за владу повинна спиратися на найбідніше селянство та партизанські методи ведення революційної війни. Такою теорією позначилася суть розходжень китайського варіанту соціалізму від радянської моделі соціалізму. В кінці 40-х років Комуністична партія Китаю встановила владу над материковою частиною Китаю. Мао Цзе-дун запропонував радикальний курс прискорення модернізації та індустріалізації економіки («Великий стрибок», 1958) та руйнування традицій у духовній сфері («Культурна революція», 1966). Спроба побудови соціалізму у Китаї форсованими методами обернулася невдачею та глибокою соціально-економічною кризою. У 60—80-ті роки декілька ультрарадикальних угруповувань — «Червоні бригади» у Італії, фракція Червоної Армії у Японії, Баадермайнгоффер у Німеччині, Світлий шлях у Перу та ін. дотримувались ідеології маоїзму, використовуючи екстремістські методи політичної боротьби та насильницького завоювання влади.

Тітоїзм

У 40—50-х роках, після розгрому фашистської Німеччини та визволення Югославії, встановлення народної влади, більш помірну ліберальну форму соціалізму розвиває лідер югославських комуністів Йосиф Броз Тіто. Відмовившись від сліпого копіювання радянської теорії побудови соціалізму, югославські комуністи здійснювали концепцію, засновану на децентралізації управління, дебюрократизації та введенні робітничого самоврядування. Хоча промислові підприємства — заводи та фабрики функціонували на ринкових принципах, це не вважалося поверненням до капіталізму, тому що підприємства знаходились у власності трудових колективів (але, разом з тим, не держави, як у СРСР, — звідси корінь розбіжностей з радянською моделлю соціалізму). Альтернативний шлях до соціалізму робив політичну систему в Югославії більш демократичною, аніж в інших країнах.

Націоналізм

Націоналізм — ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд та політика підкорення одних націй іншим, проповідь національної винятковості та переваги, розпалювання національної ворожнечі, недовір’я та конфліктів. За походженням націоналізм — політика, ідеологія та соціальна практика буржуазії у національному питанні та первісно спрямований на консолідацію нації, на перемогу національних рухів у боротьбі з феодалізмом. Націоналізм широко розповсюджений у всьому світі, проявляється у суспільному житті практично в усіх країнах, але набуває особливої небезпеки у багатонаціональних, багатоетнічних країнах. Потужний імпульс націоналізм одержує в епоху краху колоніальної системи та боротьби народів колишніх колоній та напівколоній за рівноправність та рівність у світових, політичних та господарських відносинах. Національні рухи в останніх імперіях та розпад Радянського Союзу, Югославії значно зміцнили позиції націоналізму у суспільному житті країн. Націоналізм багатоликий та різноманітний, з конкретною своєрідністю змісту і завдань, що вирішуються, і за формами прояву. Націоналізм може виступати у вигляді фашизму, расизму та під маскою витонченої науковості, з позицій марксизму, лібералізму, демократизму. Націоналізм проявляється і як великодержавний шовінізм, як націоналізм малих народів, як носій насильницької асиміляції, і як національна обмеженість, замкненість, відокремленість тощо. Носіями ідеології та психології націоналізму виступають не тільки буржуазні та дрібнобуржуазні верстви, але й селянство, інтелігенція, широкі маси робітників. Націоналізм — серйозна ідейно-політична сила у високорозвинених країнах, в країнах середнього рівня розвитку, в країнах, відсталих економічно.

У сучасних умовах націоналізм прагне до мімікрії, перетворення під демократичні своїх егоїстичних дій, а антинаціональну спрямованість намагається прикривати псевдопатріотичними лозунгами, національними інтересами, цінностями. Оперуючи національними символами, гаслами загальнонаціонального характеру та експлуатуючи національні почуття людей, націоналізм особливо прагне ідентифікувати себе з національною самосвідомістю народів, що виконує справді прогресивну історичну місію у житті нації. Націоналізм веде до національної ворожнечі та відчуження, національна самосвідомість шукає і знаходить шляхи зближення та співробітництва тому, що національна свідомість підноситься над індивідуальними та груповими інтересами, формується з потреб національного прогресу. Виявлення та узагальнення докорінних, довготривалих інтересів національного відродження і прогресу, умов та факторів їх реалізації є функцією національної самосвідомості. Саме самосвідомість доходить до розуміння того, що джерелом національного прогресу є не лише статичні національні цінності, внутрішні потенції саморозвитку, але ще більшого значення набувають інтернаціоналізація та обумовлені нею інтеграційні процеси та співробітництво націй. Національний фактор у політичній практиці у тому або іншому ступені враховують всі прагматичні ідеології. Основний прийом «включення» національного фактора до політики — апеляція до патріотизму. Класичний лібералізм американського зразка успішно поєднується із почуттям американського патріотизму. В Україні, незважаючи на офіційний інтернаціоналізм, у суспільному підтексті та політичному житті завжди залишалося місце для традиційного національного почуття.

Нації склалися лише до XIX століття, а у ряді випадків процес національної інтеграції розтягнувся і на більш пізній період. До середини XIX ст. європейські мислителі, особливо у Німеччині та

Італії, де проблема національного об’єднання особливо актуальна, ґрунтовно романтизували почуття причетності особистості до своєї нації, визначивши її як головну людську цінність та доброчесність, поклонялись нації, вбачаючи в ній запоруку суспільного добробуту. Італійський письменник Джованні Маццині оспівав у творах свободу не для особистості як головного елементу суспільства, що зробило б його звичайним лібералом, а для націй. Тільки до кінця XIX ст. Німеччина та Італія досягли повного об’єднання в межах єдиних національних держав. Порівняно пізно, у порівнянні з іншими націями, вони консолідувались у більші етнічні співтовариства. І ця особливість сприяла підсиленню їх націоналістичних упереджень. Ілюзія мирного співіснування романтичного націоналізму допускала, що всі нації стануть задоволені та щасливі, варто тільки всім французам почати жити у Франції, італійцям — в Італії, німцям — у Німеччині та ін. Але хто встановив раз і назавжди кордони для проживання? Хто сказав, що саме за Сіверським Дінцем кінчається Україна та починається Росія? Чи існує територія, де населення змішане, але якась нація у односторонньому порядку має на неї право? Все це досить швидко вилилось у агресивний націоналізм як ідеологію, що породила конфронтаційну зовнішню політику. Основною проблемою будь-якої націоналістичної ідеології є відсутність раціонального змісту. Практика показує, що націоналізм не володіє механізмом вирішення соціальних та політичних проблем суспільства.

Фашизм

Фашизм — правоекстремістський політичний рух, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після першої світової війни. Батьківщина фашизму — Італія та Німеччина, де виникли перші фашистські організації та партії. Пізніше аналогічні рухи склалися в багатьох країнах світу. При всіх своїх національних особливостях класова суть фашизму скрізь однакова: фашизм відображав інтереси найбільш реакційних кіл капіталістичного суспільства, що здійснювали фашистським рухам фінансову та політичну підтримку, використовуючи їх для придушення революційних виступів трудящих, збереження існуючого ладу.