Хто такі совки, або Антологія совка

В русском большевизме есть запредельность и потусторонность, есть жуткое касание чего-то последнего. Трагедия русского большевизма разыгрывается не в дневной атмосфере новой истории, а в ночной стихии нового средневековья. Ориентироваться в русском коммунизме можно лишь по звездам. Чтобы понять смысл русской революции, мы должны перейти от астрономии новой истории к астрологии Средневековья.

Россия – в этом своеобразие ее судьбы – никогда не могла целиком принять гуманистической культуры нового времени, его формальной логики и формального права, его религиозной нейтральности, его секулярной серединности. Россия никогда не выходила окончательно из Средневековья, от из сакральной эпохи, и она как-то почти непосредственно перешла от остатков старого Средневековья, от старой теократии к новому Средневековью, к новой сатанократии.

Она (Россия – А. Т.) скорее родит антихриста, чем гуманистическую демократию и нейтральную гуманистическую культуру».

Слід думати, що Михайло Булгаков (Михаил Булгаков) був добре ознайомлений і натхненний творчістю Бердяєва, траєкторії думки якого бачимо і в корінного киянина, сина професора Київської духовної академії. Неперевершеним пародіюванням спроб більшовиків створити нову людину – будівника комуністичного суспільства – дихає булгаковська повість «Собаче серце» (за життя автора не публікувалась. Перші публікації: Студент, Лондон, 1968, № 9, 10; Грани, Франкфурт, 1968, № 69; Булгаков М. Собачье сердце. Лондон, Flegon Press, 1968. Авторська дата на машинописі повісті – «январь – март 1925 года»).

Операцію над Шариком професор зі священичим прізвищем Преображенський здійснює у другій половині дня 23 грудня, а олюднення пса завершується у ніч на 7 січня, оскільки остання згадка про його тваринне обличчя у щоденнику спостережень, веденому асистентом Борменталем, датується 6 січня. Процес перетворення собаки в людину охоплює період із 24 грудня до 6 січня, від католицького до православного Надвечір'я Різдва. Нова людина Шариков з'являється на світ у ніч із 6-го на 7-е грудня – на православне Різдво. Але Поліграф Поліграфович – втілення не Христа, а диявола, названого іменем «святого» у нових совєтських «святцях», що передбачають святкування Дня поліграфіста (саме поліграфічна продукція була в ту пору головним засобом одурманювання 170-мільйонного населення Країни Рад).

Озброєний револьвером Поліграф Поліграфович – своєрідна ілюстрація знаменитого вислову італійського мислителя Нікколо Макіавеллі: «Всі озброєні пророки перемогли, а беззбройні загинули». Із цього погляду Шариков – пародія на більшовиків, які воєнною силою забезпечили торжество свого вчення на теренах колишньої Російської імперії.

Шариков якоюсь мірою є жертвою поліграфічної продукції – книг із викладом марксистських догм, які йому дав Швондер. Звідти нова людина лише винесла тезис про примітивну зрівнялівку – «взять все да и поделить».

На цю мало не генетичну легкість засвоєння і вражаючу некритичність сприйняття догм західних учень (задовго до ХХ століття) чи не першим звернув увагу Бердяєв: «Русские обладают исключительной способностью к усвоению западных идей и учений и к их своеобразной переработке. Но усвоение западных идей и учений русской интеллигенцией было в большинстве случаев догматическим. То, что на Западе было научной теорией, подлежащей критике, гипотезой или во всяком случае истиной относительной, частичной, не претендующей на всеобщность, у русских интеллигентов превращалось в догматику, во что-то вроде религиозного откровения. Русские все склонны воспринимать тоталитарно, им чужд скептический критицизм западных людей… Когда русский интеллигент делался дарвинистом, то дарвинизм был для него не биологической теорией, подлежащей спору, а догматом, и ко всякому не принимавшему этого догмата, например, к стороннику ламаркизма, возникало морально подозрительное отношение. Тоталитарно и догматически были восприняты и пережиты русской интеллигенцией сен-симонизм, фурьеризм, гегелианство, материализм, марксизм, марксизм в особенности».

«Ну так вот, – каже Преображенський у розмові з Борменталем, – Швондер и есть самый главный дурак. Он не понимает, что Шариков для него еще более грозная опасность, чем для меня. Ну, сейчас он всячески старается натравить его на меня, не соображая, что если кто-нибудь, в свою очередь, натравит Шарикова на самого Швондера, то от него останутся только рожки да ножки!… Сообразите, что весь ужас в том, что у него (Шарикова – А. Т.) уже не собачье, а именно человеческое сердце. И самое паршивое из всех, которое существует в природе».

Чи не стала булгаковська «фантастика, корнями врастающая в быт» (Евгений Замятин) реальністю? Чи не нагадує милий пес Шарик, перетворений під скальпелем професора Преображенського в злобного Поліграфа Поліграфовича Шарикова, майбутню людину-клона, до створення якого впритул наблизилася генна інженерія? Тут не лише пародія на крах спроб більшовиків вивести нового homo soveticus’а, а глибша думка про нахабну лицемірність (різко протилежну християнській концепції людини як довершеного [завершеного] творіння «на образ і подобу Божу», вінця усього сущого) усіх спроб неприродним (штучним) шляхом змінити природу людини, зокрема силою друкованого слова.

«- Вот, доктор, что получается, когда исследователь, вместо того чтобы идти ощупью и параллельно с природой, форсирует вопрос и приподымает завесу! На, получай Шарикова и ешь его с кашей!

– Филипп Филиппович, а если бы мозг Спинозы?

– Да! – рявкнул Филипп Филиппович. – Да! Если только злосчастная собака не помрет у меня под ножом, а вы видели, какого сорта эта операция. Одним словом, я, Филипп Преображенский, ничего труднее не делал в своей жизни. Можно привить гипофиз Спинозы или еще какого-нибудь такого лешего и соорудить из собаки чрезвычайно высоко стоящее, но на какого дьявола, спрашивается? Объясните мне, пожалуйста, зачем нужно искусственно фабриковать Спиноз, когда любая баба может его родить когда угодно!… Ведь родила же в Холмогорах мадам Ломоносова этого своего знаменитого. Доктор, человечество само заботится об этом и, в эволюционном порядке каждый год упорно выделяя из массы всякой мрази, создает десятками выдающихся гениев, украшающих земной шар. Теперь вам понятно, доктор, почему я опорочил ваш вывод в истории шариковской болезни. Мое открытие, черти бы его съели, с которым вы носитесь, стоит ровно один ломаный грош… Да не спорьте, Иван Арнольдович, я все ведь уже понял. Я же никогда не говорю на ветер, вы это отлично знаете. Теоретически это интересно, ну, ладно. Физиологи будут в восторге… Москва беснуется… Ну, а практически что? Кто теперь перед вами? – Преображенский указал пальцем в сторону смотровой, где почивал Шариков.

– Исключительный прохвост.

– Но кто он? Клим! Клим! – крикнул профессор. – Клим Чугункин! (Борменталь открыл рот). Вот что-с: две судимости, алкоголизм, «все поделить», шапка и два червонцы пропали (тут Филипп Филиппович вспомнил юбилейную палку и побагровел), хам и свинья…».

«- Когда наступит коммунизм?/ – Об этом будет сообщено в закрытом письме ЦК» (совєтський політичний анекдот)

Для історичного досвіду України характерна постійна розмитість і плинність ідентичностей. Її дуже добре передав навесні 1994 року анонімний київський таксист, слова якого наведено в одній із рецензованих Миколою Рябчуком книг: «Я хочу, щоб усе було, як колись. Я хочу самостійності і хочу Радянського Союзу, але без комуністів. У будь-якому випадку, я голосуватиму за Хмару, бо він настоящий мужик».

Ця амбівалентність є результатом не лише комуністичної спадщини: учасники українських селянських повстань «на зорі» совєтської влади висували гасла: «Ми за владу рад, але проти жидів і кацапів», «Хай живе радянська влада! Геть більшовиків і євреїв», «За самостійну вільну Радянську Україну», «За самостійну Радянську владу».

З іншого боку, навіть така розхристаність світоглядних позицій є незрівнянно кращим, аніж тоталітарне «однодумство», яке, як не дивно, зростає разом зі становленням масового суспільства («масовизацією» суспільства).

Саме після смерті Сталіна в СРСР відбувається становлення (хоч і в досить обмежених масштабах) суспільства масового споживання, що було обумовлено серед іншого характерним для «холодної війни» змаганням совєтського керівництва із країнами капіталізму, в тому числі щодо матеріального рівня життя. Адже низький рівень особистого споживання в СРСР перетворився на один із основних аргументів проти «соціалізму» в його совєтському варіанті. Від часів Хрущова зростання добробуту населення було вперше проголошене за основну мету соціалізму. Теоретики-економісти почали розробляти тезу про «неухильне зростання особистих і суспільних невиробничих матеріальних та культурних потреб членів соціалістичного суспільства» і навіть піднесли цю тезу до статусу наукового «закону».