Розділ «LA TERRE CLASSIQUE DES PERSECUTIONS ANTISEMITES,»

Книжка складається з двох нерівних частин, поділених відповідно на три й чотири розділи. Перша, менша частина має назву «Спадщина совєтської культури», друга – «Ділянки націоналізації» (в оригіналі вжито «комп'ютерний» термін site – на позначення місць, чи галузей, чи, краще сказати, суспільних ареалів, у яких відбувається «націоналізаційний» процес).

У першій частині Кетрін Ваннер з'ясовує, як совєтська система трактувала поняття національності, підпорядковуючи його вищій, «наднаціональній», совєтській ідентичності; чому ідея державної незалежності здобула собі стільки прихильників у сильно зрусифікованій Україні та яку роль у цьому відіграв історичний ревізіонізм; як і чому старі совєтські моделі мовлення й поведінки зберігають донині свою живучість, репродукуючи совєтські суспільні цінності та орієнтації.

У другій частині авторка досліджує «ареали націоналізації», тобто місця, чи події, чи галузі, у яких відбувається «артикуляція, обговорення і, по змозі, інституалізація національної культури». Чотири розділи другої частини присвячено відповідно чотирьом таким «ареалам» – школам, фестивалям (власне, одному з них, найбільш «націоналістичному» – «Червоній руті»), офіційним святам у державному календарі та організації міського простору (старим і новим пам'ятникам, назвам вулиць тощо). Йдеться, як пише Кетрін Ваннер, про ті місця, де «постсовєтська національна культура артикулюється і, відповідно, оспорюється – в рамках ширшого проекту утвердження чи, навпаки, заперечення нової держави». Кожен із цих чотирьох ареалів справді відіграє важливу роль у зусиллях держави «перевести значення історичних подій в особистий досвід, зробити національну ідентичність – особистою»; хоча деякі інші галузі відіграють не меншу (або й більшу) роль – наприклад, засоби масової інформації або, скажімо, спорт (у вересні 1998 року під час матчу футбольної збірної України з росіянами 90 відсотків опитаних мешканців Криму заявили, що вболівають за збірну України). Можливо, ці галузі ще привернуть увагу майбутніх дослідників. У кожнім разі, Кетрін Ваннер встановила для них добрі методологічні рамки й отримала загалом непогані, як для початку, результати.

На відміну від багатьох своїх американських колег, вона цілком слушно вважає, що кожна держава є на свій лад «націоналізатором», оскільки не може в принципі існувати без певної загальнодержавної мови (навіть у формально двомовних державах завжди одна з мов є фактично панівною), без певних загальнонаціональних символів, інституцій, історичних міфів тощо. І кожна держава по-своєму зацікавлена в успіху націоналізаційних процесів, оскільки від цього великою мірою залежить її легітимність і функціональність. Тим більше в цьому зацікавлена Україна – глибоко занурена в економічну кризу й ослаблена нелегким мовно-культурним протистоянням із могутньою колишньою метрополією. А проте, як показує Кетрін Ваннер на численних прикладах, «націоналізаційні» процеси відбуваються в Україні з мінімальним успіхом. Століття бездержавного існування в поєднанні з колонізацією та асиміляцією спричинили в українському суспільстві суттєві демографічні, ментальні та цивілізаційні зміни. Населення України складається не лише з величезної 11-мільйонної російської меншини, а й із приблизно 15-мільйонної «більшини» зрусифікованих українців. І будь-які спроби перетворити «народ України» на «український народ» спричиняють, за проникливим спостереженням авторки, тертя не лише міжетнічне, а, так би мовити, внутрішньоетнічне: зденаціоналізовані українці не мають особливого бажання реукраїнізуватися, вважаючи свій сьогоднішній стан цілком нормальним; те, що їхнім україномовним співгромадянам видається наслідком брутальної русифікації, вони самі вважають цілком добровільним засвоєнням «вищих», «цивілізованіших» мови та культури.

Американська дослідниця, схоже, сама зупиняється в певній нерішучості між «націоналістичним» українським і, сказати б, малоросійським «креольським» поглядами па взаємини українців із російською та естетською державами. Історичні факти начебто схиляють її до «націоналістичного», але й «креольський» погляд залишається теж начебто паритетним, неопротестованим і нездеконструйованим.

Подеколи Ваннер підходить до суті справи напрочуд близько, але так її і не з'ясовує. Наприклад, кілька разів вона відзначає «розгубленість і апатію громадян постсовєтської України щодо національної реідентифікації», говорить про «культурну та історичну амнезію, колективно притаманну українцям» і, врешті, ретельно фіксує твердження пересічних громадян про те, що «раніше (в СССР) ми не мали жодних проблем із національністю» і що «наша національність ніколи не мала для нас жодного значення». Вона помічає, що задля творення homo sovieticus громадян позбавляли гідності і, взагалі, індивідуальності; й так само зауважує, що задля творення «совєтського народу» народи СССР позбавлялися власних історій та культур.

Зайве, мабуть, пояснювати, що це «позбавляння» здійснювалося не лише пропагандистськими засобами, а й щонайнещаднішим фізичним терором. Пишучи про штучний голодомор 1932-33 років, що виморив приблизно четвертину українського населення, Ваннер цілком слушно зауважує, що «для переважно селянської нації це означало, по суті, її знищення – хребет народові було зламано». А проте вона так і не робить наступного кроку – не узагальнює всіх цих спостережень цілком очевидним й закономірним висновком: масовий перехід мільйонів українців до «вищої» мови та культури – аж ніяк не результат їхнього «добровільного» вибору, а наслідок брутального насильства, своєрідного ґвалту, здійснюваного колонізаторами протягом багатьох десятиліть. Жертви насильства боронять свою свідомість від травматичного досвіду щонайтиповішим способом – за допомогою «культурної амнезії», «розгубленості й апатії», – переконуючи всіх і самих себе, що їх не було зґвалтовано, навпаки – вони цілком добровільно, з «любові», вийшли заміж за власних ґвалтівників.

«Нас не цікавить, хто якої національності, – каже один зі співрозмовників Кетрін Ваннер. – Саме це поняття нам абсолютно чуже». Дослідниця слушно вбачає в цих словах вияв совєтської ідентичності, сформованої певною ідеологічною системою, певним способом життя, що його совєтські громадяни сприймали як цілком унікальний і «найпередовіший», зрештою, самим поняттям спільного совєтського громадянства. Всі ці чинники формування «совєтського народу» й «совєтської людини», безумовно, важливі, але найважливішим було перманентне тотальне насильство. Більшовицький експеримент був не лише соціальним (політичним, культурним, економічним), а й, так би мовити, генетичним – своєрідною селекцією, що полягала у винищенні одних індивідів і лоботомізації інших.

Відтак усі ті щирі «інтернаціоналісти», стверджуючи, що національність для них узагалі «не мала жодного значення» і що раніше вони «не мали жодних проблем із національністю», кажуть лише напівправду. Особисто вони, вочевидь, і справді тих проблем не мали, тому що завчасу собі вибрали (або успадкували) «правильну» національність, «правильну» мову, «правильну», себто совєтську (якщо вже не російсько-совєтську) ідентичність. Але запитайте їх про тих громадян, які так чи так намагалися захистити свою мову, культуру, свою ідентичність від тотальної русифікації-совєтизації і через це таки мали поважні проблеми зі своєю національністю, і почуєте просту відповідь: а ті люди були націоналістами. Проста деконструкція цих висловлювань дає змогу побачити їхню другу, приховану частину: «нас не цікавить, хто якої національності» – бо всі ми совєти і слава Богу; «національність не має для нас жодного значення» – бо коли б мала, то ми б давно вже були на Колимі, де, власне, й належить бути всім «націоналістам», які вважають свою українськість або литовськість важливішою від начебто «безнаціональної» (а насправді російськомовної і російськокультурної) совєтськості.

Кетрін Ваннер і тут підходить дуже близько до розуміння «совєтського інтернаціоналізму» як специфічної форми суто російської націоналістичної ідеології:

Хоч Совєтський Союз ніколи формально не був зорганізований як суто російська держава, росіяни завжди були в ньому панівною національністю. Вони контролювали майже всі ключові посади в партії та державі. Російська мова була lingua franca в державному апараті, освіті, засобах масової інформації, книговиданні – витворюючи відчутні спонуки до загальної русифікації.

Дослідниця помічає також специфічне використання терміна «буржуазний націоналізм» – як своєрідного молота в полюванні на відьом, себто на всіх, хто опирався «прогресивному» наступові русифікації-совєтизації. «Особливо це стосується України, – пише вона, – де різноманітні декрети утверджували "інтернаціоналістські" цінності, тимчасом як таємна поліція завзято викорінювала "буржуазний націоналізм" та "закордонні ворожі впливи" (суто совєтські ярлики на позначення національних і релігійних почуттів)». А що «український буржуазний націоналізм» був не просто ідеологічним ярликом, а й кримінальним звинуваченням, то сам термін фективно використовувався для знищення будь-яких «націоналістичних» сентиментів разом із їхніми носіями, а також для тотальної дискредитації ледь не всіх українських діячів.

Совєтська пропагандистська машина, наприклад, демонізувала Бандeру та його прибічників, забороняючи взагалі публічно згадувати його ім'я… На Українську повстанську армію було накладено офіційне прокляття як на «буржуазно-націоналістичну» організацію – разом із міфічною кількістю всіляких лиходійств.

Той факт, що жодне ідеологічне «промивання мозку» не спричинило б такої глибокої совєтизації українського суспільства, якби не постійна насильницька «психотерапія», стає очевиднішим, якщо зіставити ситуацію в Україні (як і в Білорусі, а до певної міри, і в Росії) із ситуацією в Польщі, Прибалтиці чи бодай у Західній Україні, котра не зазнала такої жорстокої і тривалої «соціальної інженерії», як решта краю. Кетрін Ваннер це відзначає: «Здатність екстерналізувати [озовнішнити] соціалізм і поставитися до совєтського ладу як до чогось суто зовнішнього, накинутого силоміць, принципово відрізняє західні регіони від решти України». На сході, можемо додати, одним із наслідків інтерналізації (овнутрішнення) совєтизму стало виникнення специфічної психологічної пов'язаності між жертвами та насильниками – такої собі мовчазної змови чи, краще сказати, збоченської солідарності між «зґвалтованими» й «ґвалтівниками», яка й досі є головною перешкодою для десовєтизації та українізації краю. «Тривкість совєтської, себто в основі своїй російської совєтизованої культури, – пише дослідниця, – суттєво обмежує будь-які зміни в українському суспільстві, гальмуючи реформи практично на всіх напрямках».

Здавалося б, невеликий крок залишається до того, щоб пояснити тривкість патологічних змін у суспільстві через «збоченість» засобів та обставин, які їх викликали. Проте авторка так і не робить цього кроку: методологія постколоніальних студій залишається поза її увагою, так само як і доволі обширна література на цю тему. Ні класичні праці Франца Фанона, ні новітні тексти Едварда Саїда, ані концептуально «проривна» розвідка Оксани Грабович, опублікована і по-англійськи (Oksana Grabowicz, «The Legacy of Colonialism and Communism», Perspectives on Contemporary Ukraine, No.2, 1995), і по-українськи, не згадуються в рецензованій монографії. Ба навіть слово «колоніалізм» не потрапляє до індексу основних термінів, хоча в книжці воно вживається щонайменше дванадцять разів.

За такого переважно позитивістського підходу русифікація-совєтизація України трактується передусім як соціально-культурне, а не соціально-психологічне явище; інтерналізація совєтизму українським населенням начебто визнається, а проте належно не аналізується, і відтак не зовсім зрозумілими залишаються шляхи десовєтизації. З формально-позитивістського погляду, досить змінити систему, встановити нові правила гри – і весь спосіб життя, мислення, поведінки поступово повернеться до норми. Проблема, по суті, розглядається в механістичних категоріях подолання інерції (мислення, поведінки тощо), а не в складніших психоаналітичних категоріях лікування глибокої (і часто неусвідомленої) травми.

Полишаючи осторонь політичний аспект проблеми, пов'язаний із тим, що глибоко совєтизоване українське населення та його не менш совєтизовані керівні еліти мають витягнути самі себе за чуприну з болота совєтизму, звернімо увагу на антропологічний аспект, пов'язаний з усебічною суспільною анемією та відсутністю будь-якого консенсусу щодо тієї «норми», до якої начебто слід повертатися. Маючи діаметрально протилежні уявлення про «нормальність» практично в усіх ділянках суспільного розвитку, українське населення перебуває фактично в стані «холодної громадянської війни», яка не стає «гарячою» лише тому, що населення надто втомлене, відчужене і «лоботомізоване». (Хвалена українська «стабільність» є під цим оглядом лише зворотним боком не менш уславленої української стагнації.) Люди справді живуть у міфічних світах «культурної та історичної амнезії» (за влучним спостереженням Кетрін Ваннер) і реагують на будь-яке проникнення у ці їхні світи «розгублено й апатично».

Яскравий приклад такої реакції навів нещодавно («День», 14.11.1998) професор Джеймс Мейс, один із найвизначніших дослідників голодомору 1932-33 років в Україні, вражений тим, що цю трагічну для всієї нації подію не лише не вшановують належним чином, а й майже не згадують, мовби її й не було – хоча доба комуністичного замовчування начебто вже давно закінчилася:

Враження таке, що паніть безсумнівні висновки, докази серйозних учених… цікавлять тільки тих, кому нічого доводити й так не треба. Інститут історії, літератури, філософії, Конгрес української інтелігенції, товариство «Україна», Рух, Спілка письменників, жіночі організації, «Меморіал», Асоціація незалежних дослідників голодомору-геноциду і т.д. проводять різноманітні заходи, мітинги, конференції, прес-конференції, презентації, а коло учасників, за невеликим зміщенням, практично одне й те ж. Мало молодих зацікавлених очей, мало свіжих парадоксальних ідей, броунівський рух відбувається в середовищі політиків, культурних діячів і науковців і не перетікає в загальнонаціональний контекст… Ті, хто не хоче вірити, що це було, просто не вірять, їх жодні факти, жодні документи не зможуть переконати.

Джеймс Мейс говорить, по суті, про те саме, що й Кетрін Ваннер, – відторгнення травмованою психікою будь-яких підозрілих, потенційно болісних спогадів – «непідступних і невигойних картин минулого», однаково дискомфортних і для «зґвалтованих», і для «ґвалтівників». Власне, тут криється причина масової «культурної та історичної амнезії», а заразом і відсутності «попадиартійних суспільних критеріїв, що дали б змогу об'єктивно оцінити і, відповідно, прийняти або відкинути ту чи ту інтерпретацію минулого».