Розділ «LA TERRE CLASSIQUE DES PERSECUTIONS ANTISEMITES,»

2) Вербальні політики (переделіта) – 1992 р.

3) Цехові політики (корпоративна еліта) – 1993-94 pp.

4) Інтегральні політики (власне еліта) -?

Обговорюючи різні типи політиків, які виявились у ході передвиборчої кампанії 1994 року, Д. Видрін і Д. Табачник характеризують Л. Кравчука як ідеолога, покликання якого – творення нових ідеологем-пояснень, нової політичної мови для молодої держави після розпаду СССР. Натомість Л. Кучма характеризується як «політик-керуючий, президент-менеджер, основна місія якого – брати участь у безпосередньому управлінні справами країни». Йому приписується схильність до конкретних дій, прийняття рішень та особистої відповідальності і, відповідно, нехіть до ідеології.

З-поміж інших політиків чи не найвищу оцінку отримує лідер соціалістів Олександр Мороз, котрий, як не парадоксально, наближається до західного типу партійного професійного інтегрального політика. Він хоч і не завжди успішно, але намагається інтегрувати ідеологічні функції Кравчука і менеджерські Кучми. Однак йому поки що не вистачає західного досвіду не прямого, а побічного управління країною через закони, а не декларації та укази. З іншого боку, наше суспільство ще не затребувало типу політика-законника, політика-казуїста, який здатний умілим законодавчим маніпулюванням впливати на соціальну реальність. Крім того, донині в суспільстві панує несприйняття партійних функціонерів-професіоналів будь-якої орієнтації.

На час парламентських і президентських виборів 1994 року помітно змінилися суспільні пріоритети – на перший план вийшли проблеми поновлення зв'язків із Росією, боротьби зі злочинністю та соціального забезпечення. На Сході всі ці проблеми виявилися набагато важливішими від проблем націє- та державотворення і призвели до перемоги Кучми та ширшої репрезентації східноукраїнських еліт у Києві. Відтак перед Україною з новою гостротою постали питання, які перед тим багато кому видавалися самозрозумілими, – що ми будуємо і куди йдемо? Попередній режим, на думку Д. Видріна і Д. Табачника, «опинився в глибокій інтелектуальній та ідейній кризі». Колишні ідеологеми («національна держава», «відродження нації», «розбудова держави» і т.ін., та які претендували на роль загальнонаціональних, повністю вичерпали і дискредитували себе. Ці ідеологеми базували на ґрунті локалізованого західноукраїнського політичного й соціального середовища і лише силою владної національної номенклатури утримувались як «загальнонаціональні».

Але й ідеологеми «відновлення Союзу», запропоновані лівими силами, так само не тягнуть на роль загальнонаціональних. Д. Видрін і Д. Табачник доволі скептично ставляться до комуністично-радянської «альтернативи», – і під цим оглядом їхня позиція мало чим відрізняється від антикомуністичної й антинаціоналістичної позиції В. Гриньова. Цю позицію можна було б вважати щиро-ліберальною, коли б вона з такою самою послідовністю й інтелектуальною чесністю поширювалась і на націоналізм (власне, шовінізм) російський – зокрема в Україні.

А тим часом українські ліберали чи, пак, «ліберали України» виявляють не більше послідовності, ніж їхні опоненти – націонал-демократи чи імпер-комуністи. Саме між цих трьох сил, власне, й доводиться маневрувати від самого початку Леонідові Кучмі, намагаючись поєднати «зміцнення національного суверенітету» зі «зближенням з Росією», «радикальні економічні реформи» з «соціальним захистом населення», «розбудову» авторитарної держави з толеруванням громадянського суспільства тощо. Попри еклектичність, щоб не сказати плутаність офіційної ідеології, а тим більше політики, ліберальна складова цієї ідеології, артикульована згаданими тут авторами, залишається досі відчутною.

Головний аргумент довколокучмівських лібералів поля гав у тому, що «національна ідея» в її романтично-державницькому варіанті «не спрацювала», і тому її місце на загальнонаціональному рівні мала би посісти зрозуміліша й близька кожному ідея господарчих реформ, подолання системної кризи, утвердження порядку й законності. Ставка робиться на лівоцентристського політика, господарника-прагматика, який би тверезо оцінював стабілізаційну роль на постсовєтському просторі та її об'єктивні вигоди від макроекономічної євразійської інтеграції.

Таким політиком мав бути Кучма, на якого покладалося "входження України в світовий ринок на правах рівноправного партнера» та «інтеграційний розвиток постсоюзного економічного простору, який є пріоритетним геоекономічним інтересом для України як держави Євразійського регіону». Саме реформи мали створити належні умови для економічної й політичної безпеки України, духовно-культурного розвитку та підтримки соціальної сфери. Цим якраз, на думку Д. Видріна й Д. Табачника, стратегія Кучми принципово відрізняється від стратегії його попередника, Л. Кравчука, артикульованої націонал-демократами. Згоджуючись із необхідністю радикальних ринкових реформ, націонал-демократи виступають проти економічної інтеграції в СНД та нормалізації відносин з Росією.

Д. Видрін і Д. Табачник переконані, що українсько-російські взаємини вже давно поліпшилися б самі собою, коли б цьому не заважали політики. Відтак вони гостро критикували закордонну політику Кравчука як «ізоляціоністську», «автаркічну», «наївно-романтичну» (це, зокрема, стосується пропозиції створити Центральноєвропейську зону безпеки та співробітництва чи, скажімо, перетворити Україну на «буфер», у якому начебто зацікавлені Німеччина й США); назагал ця політика оцінюється як рожево-оптимістична, зокрема щодо сподіваної підтримки з боку Заходу. Натомість ігнорування східних («євразійських») пріоритетів призвело, на думку авторів, до поглиблення економічної кризи, зростання соціальної напруженості та дедалі гучніших вимог совєтської реінтеграції. Особливо це стосується Східної України, де відсутність громадянського суспільства і впливових політичних партій робить її мешканців значно піддатливими щодо всілякої популістської демагогії.

Обидва автори вірять, що Україна може здобути собі рівноправний статус в СНД, блокуючись із країнами, на зразок Молдови чи Казахстану, які відстоюють подібні позиції. Хоч обидва розуміють, що це не буде легкою справою, бо Росія успадкувала «психологічну модель міждержавних відносин, яку використовував колишній Радянський Союз у взаєминах із залежними державами. Стрижнем цієї моделі стали мимовільна (а через це особливо образлива неделікатність, погордливість і латентна агресивність».

Зростання антиросійських настроїв в Україні Д. Видрін і Д. Табачник пояснюють процесом самоідентифікації молодої нації й потребою її психологічного відокремлення від «інших», «чужих», – причому поняття «чужого» нерідко ототожнюється з поняттям «ворожого». Росія як найменш «інший» з-поміж сусідів України становить найбільшу загрозу для української ідентичності, а отже й провокує найбільше відторгнення в процесі національної самоідентифікації. При цьому Д. Видрін і Д. Табачник вважають, що найжорсткішу позицію щодо Росії у найближчому оточенні Президента займали і займають етнічні росіяни. Вони складають понад 20% у вищих ешелонах влади – приблизно повторюючи загальне співвідношення етносів в Україні. Багато хто з них походить зі старої комуністичної номенклатури, що в поєднанні з «непевним» етнічним походженням робить їхню позицію досить хиткою і штовхає на шлях «суперкомпенсації» – «примушує їх бути щодо Росії більш непримиренними». «Таку ж тенденцію, – зазначають Д. Видрін і Д. Табачник, – можна простежити і в апараті російського президента, де етнічні українці також іноді виділялися із загальної маси функціонерів особливо жорсткою лінією у ставленні до України».

Нормалізація взаємин з Росією ускладнюється також тим, що всяка «проросійська» політика в Україні однозначно асоціюється з наступом лівих, прокомуністичних сил, зацікавлених не лише в економічній, а й у військовій та політичній інтеграції України з Росією в рамках СССР, СНД чи якогось іншого «союзу». Тим часом, вважають Д. Видрін і Д. Табачник, Україна не повинна боятися євразійської інтеграції, оскільки це відповідає її національним геополітичним інтересам, ба більше, на цьому шляху вона може стати активним конкурентом Росії в межах СНД, впливаючи на різноманітні процеси в євразійському просторі. Яким чином Україна може це зробити – автори не пояснюють, хоча добре усвідомлюють, що інтеграція по-єльцинськи означає щось цілком інше. Російські еліти, – пишуть вони, – все ще дивляться на Україну як на блудну доньку, котра рано чи пізно повернеться. Вони не сприймають серйозно української незалежності і не уявляють собі рівноправних взаємин між двома державами, ставлячись до України як до васальної, неповноцінної нації.

Таким чином, визнають Д. Видрін і Д. Табачник, «ведучи мову про найближчі перспективи українсько-російського партнерства, поки що важко бути оптимістом». Інтеграція двох країн можлива лише в економічній, але не військово-політичній сфері. Тобто вона можлива передусім там, де йдеться не про міждержавні відносини, а про контакти між регіонами та конкретними підприємствами, банками, фінансово-промисловими групами, поведінка яких є прагматичнішою і менш ідеологізованою. Саме ці горизонтальні зв'язки, власне, й роблять дальше погіршення українсько-російських взаємин малоймовірним, а збройні конфлікти між двома державами – практично неможливими.

Окремий підрозділ книги Д. Видрін і Д. Табачник присвячують відповіді на цікаве питання про те, чому, всупереч численним прогнозам (особливо зарубіжних аналітиків), в Україні не дійшло до жодних серйозних міжетнічних зіткнень, – незважаючи на непрості взаємини двох найчисленніших етносів, українського і російського (колоніального та імперського), у молодій державі. Передусім, вважають вони, це сталось тому, що психологічний тиск на російську меншину в Україні не був надто сильним: соціологічні опитування показують, що майже три четверті опитаних російськомовних жителів України не відчувають дискримінації на мовно-національному ґрунті. Важливою в даному випадку є й мовно-культурна спорідненість обох етносів, їхня релігійна єдність, а також значна історична закоріненість багатьох росіян в Україні, яка полегшує формування громадянського патріотизму на основі патріотизму регіонального. З цих та причин росіяни в Україні не створили міцних політичних об'єднань на зразок «інтерфронтів» у Прибалтиці, частково віддавши справу захисту своїх інтересів місцевим комуністам, а частково – в абсолютній більшості – зайняли пасивно-споглядальну позицію щодо довколишніх політичних процесів.

Цьому посприяла, на думку Д. Видріна й Д. Табачника, успішна націоналізація Україною колишньої совєтської армії на своїй території, інкорпорація російських еліт в українські структури, ліберальний закон України про громадянство (і, додамо, про мови), зрештою – виважена позиція щодо російського питання українських націонал-демократів, яка, щоправда, за натяками авторів, є радше тактичною хитрістю, ніж щирим переконанням. А найцікавіше, що «чимало російськомовних українців, – за спостереженням Д. Видріна й Д. Табачника, – справді відчували прихований комплекс провини перед Україною і за свою "велику й могутню російську мову", якою дуже часто говорили антидемократичні й імперські сили і яка часто мовчала, коли необхідно було кликати до свободи, і за позицію шовіністичних сил у Росії».

Втім, росіяни й далі здебільшого негативно сприймають національні символи нової держави, вважаючи їх «націоналістичними», як і нові історичні постаті національного пантеону. Ця «антинаціоналістична» міфологія не чужа, зрештою, й авторам рецензованої тут книги, котрі, наприклад, на повному серйозі повторюють сумнівної вартості пропагандистське кліше про необхідність «послабити вплив домінуючих у політиці представників західних областей» або – не менш серйозно – нарікають на погіршення «статусу, прав і можливостей російської мови у політичному й суспільному житті» та, як завжди, на примусову «українізацію», котра, на їхню думку, мало чим відрізняється від русифікації попередніх десятиліть. Хоч загалом автори чесно визнають, що «процес асиміляції росіян», який «певною мірою» вже розпочався в Україні, «охоплює поки що незначну частину російського етносу» і триватиме, скоріш за все, «роками і десятиліттями».

Найслабшим розділом книги є третій, заключний, під назвою «Нова Україна в новому світоустрої». Фактично весь розділ присвячено обґрунтуванню невибагливої тези про те, що «американці зацікавлені в тому, щоб Росія зникла з географічної карти, як свого часу зник Радянський Союз. Наявність держави-гіганта на Євразійському континенті, – переконані автори, – це завжди і за всіх умов альтернатива американській монополії». Відповідно, підступний Захід, на думку Д. Видріна й Д. Табачника, всіляко поглиблює українсько-російські антагонізми та підтримує українських націонал-лібералів, інтереси яких «найбільш адекватні інтересам атлантичного Заходу з причини явних прозахідних настроїв націонал-лібералів та їхньої прихильності до моделей «націонал-ізоляціонізму" (sic!)». Виявляється, цьому сприяє навіть «розгалужена мережа гуманітарних інституцій, фінансованих США», насамперед фондів «Відродження», «Євразія», а також аналітичних підрозділів МВФ, МБРР та ін. «Основна мета діяльності цих організацій – створення умов для жорсткої ідеологічної орієнтації політичного істеблішменту України в бік суто прозахідного напряму зовнішньої та економічної політики, створення "власних" геоекономічних та геополітичних моделей, які заперечують можливості інтеграції в постсоюзному просторі».

Від цих аргументів відгонить добре знайомим нам із російської пропаганди душком «всесвітньої змови» («жидо-масонської», «євроатлантичної», «марсіанської») – полемізувати з подібними аргументами досить важко, оскільки ґрунтуються вони на міфічних уявленнях про чиїсь потаємні, добре скоординовані зловорожі наміри, яких неможливо ані спростувати, ані підтвердити. Втім, українські автори, схоже, цілком щиро вірять у Росію як «одного із світових гігантів», котрий комусь-там на Заході справді заважає. Тим часом, з економічного погляду, Росія є не більшим «гігантом», ніж Індонезія, Мексика чи Бразилія, і єдина її перевага над цими та іншими «гігантами» третього світу полягає лише в застарілих глобальних амбіціях, підкріплених, щоправда, ядерною зброєю. Проте й під цим оглядом значно більшою світовою потугою є Китай, що, однак, не заважає прагматичному Заходові об'єктивно сприяти його зростанню, а не міфічному «зникненню з географічної карти».