Розділ «III»

Хутенько казка кажеться, та не так-то хутко дiло робиться. Багато минуло днiв, тижнiв, мiсяцiв та й лiт проминуло чимало, що удова з Галею ще прожила та прогорювала в убогенькiй хатцi на луцi, усе дожидаючи, що повернуться любiї сини, що повернуться брати милi. То усе чувся їм гомiн якийсь, нiби йшли по луцi м’якенькiй ввечерi, а на свiтаннi пробуждав їх гомiн коло дверей – i поспiшалися вони, й трепеталися вони. Та на луцi округи все пусто ввечерi й на свiтаннi коло дверей нема нiкого. Пусто! Нiкого! Дарма Галя лiтала тудою й сюдою, як тая ластiвка, i удова вибивалася з сили своєї, поспiшаючи за нею – пусто! Нiкого!

Еге ж! Еге ж! – пусто й нiкого! I на якийсь часок переставали вони пориватися, наче заспокоювалися, трохи набиралися терпливостi.

– Галю, – говорить знов удова, – чуєш, гомонить?

– Се Днiпро шумить, мамо!

– Нi, нi, Галю! Слухай-бо!

– Дерева шелестять, мамо!

– Усе Днiпро шумить! Усе дерева шелестять! – мовить удова i зiтхне й прошепоче: – Боже мiй, боже мiй! А трохи згодом удова знов почина:

– Галю! Галочко! Вийди! Подивися, прислухай! I Галя виходить, дивиться i прислухає. Не чутно нiчого, не видно нiкого, тiльки Днiпро шумить та дерева шелестять.

Галя що виростала, то усе вона розумніш робилась. Вже вона кави не боялася анi вовка, щиро робила i коли вже теперки вона плакала гiрко, де-небудь приховавшися, нiхто б її не знайшов по плачу – вона тихенько-тихесенько вже вмiла тепер плакати.

Жили вони так само вбого, як i перш. Усе так само ходила удова на поденщину, та усе менша їй плата була, затим, що вона усе старiла, слабiла, все тратила бiльш мiць i прудкiсть. Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла, затим що Галя була ще дуже молоденька, невмiла, недосвiдчена. Рано-ранесенько прокидалися вони й iшли у мiсто на роботу. I кажу вам, нiколи вони не йшли, не поглянувши на шлях той, що звивавсь по горi гаєм, не постоявши на луцi, дурно не пождавши. Не дiждавшися нiкого, хiба часом пташка пурхне мимо, не побачивши нiчого, окрiм тих знакомих тихих гiр та дерев високих, вони йшли, приходили у мiсто i наймалися робити, де траплялось i що бог насилав: воду носити, городи полоть, сiкти капусту, хати бiлити – усе, що, кажу, господь їм насилав. Цiлий день вони робили – зрiдка укупi, в однiй господi, сливе завсiди рiзно, по рiзних господах, а ввечерi сходилися на дорозi додому. Тодi ж бо Галин голосочок свiженький дзвенить – Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке їй здалося.

Удова слуха, часочком сама що-небудь промовить про бачене, про чуте. Приходили до своєї хатки додому. Свiтла вони нiколи не свiтили – мiсяць та зорi сяли їм замiсть свiтла. По трудах дневних не гаразд частенько сон покоїв їх. Найгiрш удову мучило безсоння – вона бралася плакати якимись скудними, старечими слiзьми, що вiд них, здавалося, розiрветься її покрушене старе серце. Галя обнiмала її, й обойко вони говорили й балакали, й обойко смутилися, й обойко сподiвалися на кращiї часи, поки аж удова була втiшена й починала засипати, а Галин сон розгулювавсь i мислоньки починали блукати i роїтися коло всього доброго та одрадiсного вперед себе далеко-далеко… Брати вбачилися з якимись сяющими обличчями, у якомусь виблиску, й усе округи теж сяло й блищало. Жили вони, жили, поки дожили до того часу, що удова занедужала й звалилася.

Отодi ж бо пригодонька сталася: i робити треба, i нездужую не можна саму покинути. Тодi ж бо Галя показала, що за прудкi в неї нiжечки. Вона наймалася за наймалiшу плату з такою умовою, щоб одвiдувати нездужую матiр, та тричi або й бiльш на день прибiгала до хатки й поверталася знов у мiсто. Та що далi, то удова робилася кволiй, слабiй, i Галя вже не вiдходила вiд неї.

Нездужа лежала тихенько, безмовненько, усе сливе затуливши вiчi, i походило, наче вона одпочивала по тяжкiй тяжкiй утомi й працi.

Одного разу вона питає:

– Галю! Що теє – чи Днiпро шумить?

– Нi, мамо, Днiпро не шумить: зима —Днiпро пiд льодом.

– Галю, дерева шелестять?

– Нi, мамо, зима – дерева в iнеї.

А тодi саме зима була, бiла, люта, крiпка зима.