Розділ «3»

В той час, як Балабуха їздив до Олесі та увивався коло неї, по селах пішла чутка, що Онися Прокоповичівна заручилась з Харитоном Моссаковським. Балабушина мати була на ярмарку в Богуславі й привезла ту чутку в Хильки.

– Чи ти знаєш, сину, за кого подавала рушники Ониська Прокоповичівна? – сказала стара Балабушиха, приїхавши з ярмарку.

– За кого, мамо? – спитав син.

– За Харитона Моссаковського, карапишанського дяка, – сказала мати.

– За Харитона Моссаковського? За того худого, поганого? За ту руду чехоню? – крикнув син.

– За ту чехоню, за ту погану тараню, – сказала мати.

– За дякуса? І вона дала мені гарбуза через ту іржаву, суху чехоню? 3а того дурня? За того дякуса? – крикнув син.

– Не за дяка-бо! Він сьогодні дяк, а може, завтра буде попом на батьковому місці, бо його громада обрала за священика на вільшаницьку парафію, – сказала мати.

– Одкаснулась од мене, студента, академіста, для того рудого дурня, которий навіть не був в граматиці, не тільки що в філософії? – репетував Балабуха, піднявши руки вгору вище од своєї голови.

– Потривай, сину! Ти не кричи й не сердься, – сказала мати. – Поїдь ти в Київ та попроси собі в митрополита Вільшаницю, – парафія велика, поля багато, сіно-косу й оком не скинути, сінокіс над самою Россю, ще й левада така здорова, що можна півсотні возів картоплі та капусти вивезти в Богуслав на ярмарок. Їй-богу, сину, не гай часу, їдь до Києва! Нехай тоді Ониська потанцює з своєю чехонею циганської халяндри. Нехай старий Прокопович дає Харитонові свої Чайки, котрі можна в мішок убгати.

– Поїду в Київ! Зараз поїду! Владика дає академістам парафії на вибір, – яку хоч вибирай! Оце тобі, Онисько, гарбузи! Дам і тобі гарбуза, що будеш пам’ятати до смерті.

Не довго думавши, таки другого дня Балабуха поїхав в Київ, пішов до митрополита й подав прошення на Вільшаницю. Тільки що Балабуха вийшов од митрополита, проти його йшов Харитін Моссаковський з вільшаницьким титарем та з двома старими парафіянами. Моссаковський скинув шапку, поздоровкався з Балабухою й низенько йому поклонивсь, Балабуха навіть не глянув на його.

– Чи парафії шукаєте, Марку Павловичу? Боже поможи на все добре! – сказав Моссаковський до Балабухи.

– Нехай уже вам бог помагає, а мені вже поміг: я зайняв вашу Вільшаницю, – сказав гордо Балабуха й пішов собі тихою ходою в консисторію кінчати діло.

В Моссаковського та в вільшаницьких дідів неначе вдарив грім. Вони стояли й дивились слідком за Балабухою.

– Чи цей панич правду каже, чи жартує? – промовив титар.

– Мабуть, бреше на свою обихідку, – промовив один дід. – А хто ж його обирав в Вільшаниці за священика?

– Чи подався, чи не подався він на Вільшаницю, а ми таки ходім до владики. Що то нам владика скаже! – промовив Моссаковський.

Вони пішли в покої до владики. Моссаковський подав од себе прошення, а титар друге од громади. Владика прочитав, подумав та й каже: