Розділ «Першого мая»

Е. де Амічіс(З книжки E. de Amicisa «Карета для всіх»)

1 мая 1899 р. в Туріні

Чудовий ранок… і безглузда розмова «добромисльних» в трамваї з поводу числа місяця. Напевне оці самі люди, як Перше мая бувало у них бурхливе, говорили: «Нехай би вони святкували спокійно, коли хотять, щоб їх свято всі поважали! Отже тепер, коли свято вже стало спокійним, сі люди кепкують з хатніх зборів та з мирних маївок розсудливих робітників, накидаючи тій розсудливості нечисті причини. Нема бридкіших людей, як отакі боягузи, що ледве самі позбудуться страху, як уже пащикують і наклепують всякий бруд на того, кого ще так недавно боялись. Довго вони базікали, доказуючи один одному те, в чому вже й так всі вони були певні, а власне: – що ідея свята Першого мая безглузда. Але мені навіть аж мило було слухати їх, бо я собі думав про той час, коли такі розумування здаватимуться так само чудними, як тепер декому здаються думки супротивні. Дивна річ, справді, здатна до байки: одна хвиля морська дивується, що на неї друга наступає, і вона гукає тій: – відступись назад! – Але сей слабкий гомін сусідських прикрих голосів хутко згубився для мене в великому гомоні, що я чув в своїй думці, в гомоні незчисленних голосів інших таких самих «добромисльних», як і сі, промовляючих такі самісінькі речі на трамваях в тисячах міст, найближчих і найдальших, за горами, за морями, в різних країнах, тим часом навколо їх, як от навколо сих їх турінських товаришів, готуються тисячі зборів і маївок, де знов мільйони людей різними мовами висловлять ті самі думки, ті самі надії, що здаються безглуздими моїм сусідам. І здалось мені, ніби майовий вітрець, що повівав мені в обличчя, приніс мені невиразну луну безлічі тих голосів, змішаних в урочистий і лагідний гомін, мов зітхання світу, збудженого почуттям весни.

А все ж я був сумний. Се число місяця все нагадувало мені ту будову, що коштувала мені п’ять років праці, щирих заходів, палких поривів, а потім, одного дня за одну хвилину критичної яснозорості, я раптом побачив, як моя будова, мов від землетрясения, позбулася цементу, репнула від стелі до підмурівку і розсипалась вдрузк. Сей день, се число все приводили думку мою на ту смутну руїну, що я міг би відбудувати хіба за інших багато літ тяжкої праці, якби мені знов прояснився розум, щоб утворити новий план; і сей спогад про марні пориви, розбиті надії, даремні безсонні ночі, і сумнів, чи не спостигне такий самий смутний кінець мої нові проби відбудування, мучили мене думкою, що я засуджений на вічну муку…

Раптом я здригнувся – веселий голос гукнув мені: «Першого мая!» Я оглянувся і побачив на платформі знайоме обличчя молодого білявого хлопця, убраного про свято, з гвоздичкою в петельці, червоною, як уста самого молодика. Всі мої сумні думки відлетіли геть, їх прогнала ся молодість, іскриста, радісна. Се був мій знайомий друкар, вірою палкий і душею ясний, щирої і нелукавої натури, завзятий вояк партії, найзручніший і найупертіший агітатор-виборець, невтомний бігун по вулицях та сходах, завжди готовий до всякої послуги для справи, радий мирити, загоджувати, ширити згоду серед товаришів; він не сподівався для себе жадної користі, ні близької, ні далекої, він був радий служити хоч останнім вояком у великому війську; він такий був гордий своєю вірою, так глибоко пройнятий почуттям гідності класової, що паленів від сорому і терпів тяжку муку, коли бачив де п’яного робітника; ревний, як місіонер, він первий прибігав на кожді збори і там білявою головою поблискував поміж тисячами, як золотий місяць, а вигуки його і сміх передавались сусідам, як громовина. Сьогодні він був щасливий; він не тямився, радіючи наперед з побідної маївки; він вже з’їздив хтозна-скільки колій трамваєм, закликаючи нерішучих товаришів; знав усе, що мало відбутись по головних містах на чужині, зарані тішився, що буде читати про те звістки, вимовляв: товариші з Брюсселя, з Берліна, з Відня, з Парижа – і всміхався втішно, прислухаючись сам до сих слів, так наче то були імення його любок; і щохвилі сам себе перебивав, показуючи мені червону гвоздичку, сказав мені, що се йому несподіваний дарунок від його старенької мами, – вона йому принесла сю квітку до ліжка сьогодні рано, – то не значить, що мамуня нарешті «переконалась», але де там! вона тільки хотіла зробити йому втіху, та ще перше, ніж віддала квітку, наговорила йому безліч добрих порад, щоб він мав розум «принаймні» хоч сьогодні. Бідна бабусенька! так наче виряджала сина на війну!

Раптом мій друкар скочив з платформи, сказавши мені, що йде купити шість єдиних чисел, щоб роздати невільним приятелям, потім швиденько повітав мене рукою і зник, лишивши мені в душі промінь своєї молодості і щастя.