Розділ «VII»

Смутна і невесела сиділа на призьбі біля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжівна, на своєму Безверхому хуторі, що на Сухій Балці, а білими рученятами копирсала у голові братику свому, пану хорунженку. Він, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другім хуторі, та за обідом, поївши добре вареників та карасів, у сметані жарених, та запивши сколотинами (бо се вже діялось після Петра), витягли самотужки по носатці тернівки, а вишнівкою на дорогу запили; а підвечіркуючи, панич убрав аж п’ять мандрик[11] та горщечок масляків, у маслечку та у сметані пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна і від чого, і завадило; от він і приліг до сестриці на коліна, та як та йому ськала, а він і заснув. Тут прийшли з поля і корови, і овечата; от їх тут біля панночки і доють, і молоко в глечики зливають… а вона й байдуже! їй неначе ні до чого й діла нема! Забула дивитись і на дійво, забула братику і у головці ськати, тільки у неї і на думці, що…

Тільки що хотів був розказати, об чім наша хорунжівна думала і чого була смутна і невесела, аж ось і прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от підійшла до неї та й каже:

– Дай, боже, вам, панночко, вечір добрий! Нехай вам бог помага!

Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, відкіля вона і узялась і як перед нею стала; а далі, трохи схаменувшись, і каже:

– Здорова, бабусю! А відкіля тебе бог приніс?

– Та я так собі… Я і здалеку і не здалеку, я і тутешня, я й зовсім не відсіль; я і нічого не знаю і усе знаю; і хто і по чому журиться, я і знаю і не знаю; і що подіяти, і вмію і не вмію…

– Ох, бабусю, та ти не проста? – питається Олена.

– Та простісінька, бач! Не вашого, панського роду, а проста собі стара баба, не знаю нічиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбі, журиться об Дем’янові, що пішов в поход з козаками; я таки і того не знаю, хто біля колодязя усю ніченьку з ним просиділа і на прощання зняла з руки срібний перстень і віддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала…

– Ох, мені лихо, бабусю! Та ти усе знаєш?… Не гомони, будь ласка, братик прокинеться та почує, та мені сміятиметься… Нехай після вечері я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!

– Під повен місяць тепер-то і робити що треба. Нехай братик іде до себе у хату, збуди його; а я тобі скажу, що треба робити, та ділом спішити. Я знарошно до тебе сьогодні після вечерні з Києва пішла…

– Як се можна? З самісінького Києва? Після вечерні? Та сьому не можна статись! – пита Олена, дивуючись. – Як-таки можна від Києва та скоро дійти? І близенький світ?

– Пожалуй, дійти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидше, нехай іде до свого діла, мені треба швидш поспішати.

– Та братику щось завадило, трохи не з очей. І був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усміхнулась, я сама бачила, та після того так його за живіт і узяло; чи соняшниці, нехай бог боронить! чи що?

– Се все очі, усе очі наробили; та не журись, я відведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Від неї сталося, вона нехай і зніма.

Олена стала братика будити, що хріп на весь двір, а бабуся підійшла до молодиці… а та зразу і крикнула:

– Ох, тітусю! І ви до нас прийшли?…

– Але! не кричи лишець, – каже бабуся, – а от що зроби: озьми… шупу-шупу-шупу… – Нічого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала, тільки опісля молодиця і каже:

– Та добре, добре; забавте тільки панночку.

– А вже, – каже бабуся, – се вже моє діло. Ходи ж сюди за мною. – Та й привела молодицю до панночки, та й каже: – Ось я навчила молодицю, як з панича соняшниці зняти; іди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобі, що я звеліла; та швидш робіть, а то тебе так розбере, що й на стіну полізеш.