Розділ «VI»

Конотопська відьма

Смутна і невесела ходила по своїй хаті, проводивши когось від себе і зачинивши двері, конотопська відьма Явдоха Зубиха після прочуханки, що їй дали край ставка при усій громаді за чаклування. Хто ж то був у неї тогді, як усяк її цурався, бачивши, що вона є природжена відьма, що і у воді з каменюками не тоне, і дощі з неба краде, і мару на людей насила? Але! хто? Не хто, як наш Прокіп Ригорович Пістряк, конотопський пан писар. Він-то, почувши від пана сотника Уласовича, що йому було у Безверхім хуторі від панночки Олени, він зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсім з’їсти. От від обід прийшов до Явдохи, приніс їй усяких гостинців і помиривсь з нею, що буцім се не сам він звелів її і топити, і парити, а що се пан сотник вигадав і що буцімто хотів він її до вечора парити, а він же взяв на свою голову; і став її пильно прохати, щоб як би того пана Микиту зовсім у дурні пошити: що він отсе увечері прийде її прохати, щоб Явдоха так зробила, щоб Йосиповна його полюбила і за нього заміж пішла; а він як піддасться у чаклування, так тут його і начинити дурнем, щоб і сотенства відцурався; а намість його та настановити сотником його – Пістряка; і обіщавсь, що тогді Явдосі своя воля буде чаклувати, як і скільки хоче.

Хитра Явдоха неначе і піддалася. Подарунки забрала і обіцяла все зробити, чого Ригорович бажав, і проводила його отсе з хати. Довго вона після нього ходила по хаті та щось думала; вже б то їй і сісти хочеться, так не зможе притулитись… так-то щиро її повчили! Вона лежала і на печі, і на лаві; так не влежить довго, бо тільки і можна животом лежати, а горічерева або боком і не думай: так її усюди списали.

Ходить по хаті, ходить та й погляда на свої глечики, горщики, кухлики, де з усякого звіра і з усякої гадини є молоко, що вона з них понадоювала, перевертаючись до кожної матки усе різно, щоб не жахались і давались доїтись. А усі тії глечики, горщики, водянчики, кухлики стояли деяке на полиці, інше на миснику, було й на припічку, було й на самій печі; яке вже поставлене на сметану, а яке ще стояло під лавкою та край помийниці. Під полом лежали усякі трави і коріння: мнята, любисток, терлич, папороть, собаче мило, дурман, усякі реп’яхи, куряча сліпота та й багато дечого. На полу на подушках лежав кіт муруговатий та усатий, і тільки йому й діла, що їв та спав та коли що було надума, то зараз до своєї хазяйки і озветься: «Няв, няв!», а вона усміхнеться та й каже: «Так-таки, котусю, так!» А коли вона що надума, то й питається його: «Чи так, котусю?», то він до неї: «Няв, няв!» Еге! і знали один одного, що говорють. Більш у неї не було ніякого хазяйства, та й нащо їй? Чого забажала, то уночі перекинулась чи собакою, чи мишею, чи жабою, чи рибою, і чого їй треба, усього достала, і є у неї.

Так вона-то, сумуючи, ходила по своїй хаті і, поглядаючи на своє зібрання, казала собі на думці: «Є усяке; не піду до людей позичати». Далі зирнула на двері, що – я ж кажу – тільки що зачинила, проводивши когось-то з хати, і каже: «Приводь тільки швидше проклятого сотника, і я йому віддячу. Я б тобі, Ригоровичу, хука усучила, та нехай лишень опісля; тепер ти мені прислуговуй, а як з’їм гаспидського Забрьоху, тоді приймусь і за тебе, сучий Пістряче! Хороше, що отсе ти мені розказав про Забрьоху та про Олену: ось я його оженю… достанеться і тобі, що мене так занапастили, що і сісти не можу, і згнущались надо мною, що при парубках порвали на мені і плахту, і сорочку, і пазуху розірвали, і очіпок збили, що я волосом освітила, та били мене… о, та й били ж мене! ох, били ж мене; били, били, били! що ні сісти, ні лягти не можна; а усе оттой Швандюра, що зняв з них мару».

Оттак вона і довго сама собі розмовляла, аж поки у хаті зовсім стало темно, що хоч око виколи… Аж ось на вулиці загавкали собаки, вона й каже: «Ану, котусю, відкрий свої очиці і посвіти, чи не вони се йдуть?» Кіт як розплющиться, як гляне своїми очима, так так як жар засяли, а Явдоха і бачить, що йде Микита Уласович Забрьоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокіп Ригорович пан Пістряк, і щось у руках і під плечем щось несуть; от вона зараз шатнулась, достала каганець, піднесла до кота, тернула його проти шерсті, так іскри з нього і посипали, і вона засвітила каганець, поставила на стіл, а сама полізла під стіл чогось-то доставати.

Аж ось – рип у двері, і ввійшли пан сотник з писарем, шапки з паличками постановили, біля двері, а самі і стали озиратись, і пан Забрьоха і каже: «Світло горить, а її, бачу, і дома нема».

– Де то вже нема! – обізвалася Зубиха, лізучи з-під покутя і таскаючи превеликий горщик, ганчіркою зав’язаний. – Ось де я була; отсе доставала горщик з хмарами, що було заховала їх на тридев’ять рік, так отже пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари і дощ пустити.

– Та вже, тітусю, годі об сім, – поклонивсь пан Забрьоха і став гостинець доставати. – От тобі хусточка, що мені попівна вишивала та подарувала, так отсе покланяюсь нею вам, та от ще аж цілісінька копа грошей, тільки, будь ласкава, тітко, не сердься на мене і вибачай, що так з тобою прийшлося… Се так… теє-то… якось-то не хотячи…

– Як не хотячи? – аж запищала, крикнувши, Явдоха, – як не хотячи? Коли б тобі хто так пику списав… то ти б не те сказав… Не хочу твоїх подарунків, цур тобі! Пек тобі! Війся з ними! Не мішай: іду дощі випускати, а то вп’ять пеня буде, і завтра так мене знову випарять, що сьогодні не зможу сидіти, а завтра вже і не стоятиму. Пустіть мене, піду дощ випускати.

– Тіточко, матіночко! – аж в ноги упав сердешний Микита Уласович та кістляві руки відьомські цілує та просить. – Не буду вже тебе турбувати, та й що мені за діло, що нема дощу? От так пак! Я тут є сотник, голодувати не буду: той прийде з хлібом, той з паляницею, той з буханцем, а інший і мішечок борошна привезе; аби б тільки позивались, то нам, старшині, і дощі не під час, хоч би ти їх, тітусю, і повік держала у себе під покутем. От моїй біді поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулівки, от півсотні тарані, ще свіжа була по весні: осьде ж і серпаночок… тільки зділайте милость, пособіть моїй біді, ось що я вам розкажу…

– Знаю, знаю про твою біду, якого тобі мудрого печеного гарбуза піднесла Йосиповна Олена, що з Безверхого хутора, і як ти після нього насилу на другий день очуняв! Знаю, знаю усе.

Аж і здивувавсь пан Забрьоха, що відкіля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став її пуще прохати, щоб вона вже не сердилась і заступилась за нього.

– А що я тобі робитиму? – пита Явдоха. – Не йде за тебе хорунжівна, так мені яке тут діло? Не йде, так ськай другої.

– Та де її у гаспида ськати! – здихнувши, каже Уласович, – одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що далебі не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч би мені і суддівна або хоч і полковниківна, так я і не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усім тілом і душею, і серцем, і усім животом, і бачу сам, що коли її не достану, то або утоплюсь, або удавлюсь, або світ за очима піду… Поможи, паньматіночко! – та беркиць їй у ноги, та аж плаче та просить, щоб не дала йому не своєю смертю пропасти та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотіла йти.

– Та як за тебе і йти такій дівчині? – вп’ять каже Явдоха. – Вона дівка-козир, чи одежею, чи на виду собі, так зовсім дівка, а худоби і грошей до ката, а ти що? Куди ти годишся?

– Та дарма, тіточко, матіночко, дарма! Нехай я і стидкий, і бридкий, і усякий; а ти таки зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене заміж пішла. Що копа, то копа отсе на столі лежить, а то сорок алтин, та ще…

– Ні, – каже Явдоха та відсунула від себе гроші. – Мені сих креймахів не треба, нащо вони мені? У мене усе є, і, чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже і змилосердюсь над тобою, тільки зроби мені от що…

– Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, так разом з чотирьох кінців і запалю; чи звелиш усю конотопську дітвору – що ви, відьми, не любите – так за один день усіх до єдиного і потрощу… І то гаразд, та мені тепер от що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я було наслала, як мені сікуцію давали, так озьми його під арешт, буцім він або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши і зведи пеню, та одбери у нього всю худобу, – бо він собі заможненький, – та щоб на тебе родичі його не гримали, так ти віддай теє усеє пану писарю Ригоровичу…

– Благоє діло і мудроє рішеніє, пані Зубихо, єй! істинно! – так обізвавсь пан Пістряк, сидячи собі на лавці край вікна. А Явдоха й каже:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Конотопська відьма» автора Квітка-Основ'яненко Григорій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VI“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи