Розділ ««Всеобіймаюче око України» Післямова О. Мишанича»

Післямова О. Мишанича

Українська міфологія — одна з ланок загальнослов'янської і світової міфології. Корінням своїм вона сягає у сиву давнину, в далекі доісторичні і дохристиянські часи. Ще до прийняття християнства східні слов'янські племена витворили свою багату міфологію, що базувалася на народних віруваннях, які носили анімістично-магічний характер. Давні українці мали свій язичницький Олімп, обожествляли і одухотворяли природу, вірили в її чарівну силу. Крім головних божеств Давньої Русі — Сварога, Хорса, Дажбога, Перуна, Белеса, Стрибога, Мокоша, Ярила, Купайла та ін., вони персоніфікували майже всі сили і явища природи — сонце, місяць, зірки, грім і блискавку, мороз, вітер, вогонь, воду, створили поетичні образи долі, різних духів — лісовиків, водяників, домовиків, чортів, упирів та інших злих сил.

Після прийняття християнства церква почала боротьбу з давніми віруваннями, забороняючи їх і пристосовуючи до язичницьких традицій свої, християнські вірування, обряди і звичаї. Боротьба ця тривала цілі століття, проте старі традиції <134> практично викорінити ніколи не вдавалося. Так на Русі запанувало двоєвір'я, співіснування двох релігійних світоглядів народу — язичницького і християнського. Давні поганські божества одержують своїх християнських двійників, християнські свята пристосовуються до поганських. Давня українська язичницька міфологія у своєму християнізованому вигляді — один із яскравих феноменів українського національного і культурного буття.

Сучасна духовна культура українського народу може бути повною і зрозумілою тільки після з'ясування тих першопочатків, шо сформувалися і утвердилися в християнський період, а після прийняття християнства дали нову якість, яка ось уже століттями є душею народної культури, не дає їй загинути навіть у найжорстокіших катаклізмах нових часів.

Наукове дослідження української міфології як сектора міфології загальнослов'янської розпочалося з середини XIX століття. Цій темі приділяли увагу М. Костомаров, М. Максимович, О. Потебня, М. Сумцов, торкалися її і російські дослідники — Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв, О. Веселовський. У 70-х pp. XIX століття до неї звернувся Іван Нечуй-Левицький (1838–1918).

Про Нечуя-Левицького з шкільної лави пам'ятаємо як про видатного письменника, автора «Миколи Джері», «Кайдашевої сім'ї» та інших популярних прозових творів. Та майже нічого не знаємо про нього як про письменника історичної теми, <135> автора романів «Єремія Вишневенький» та «Іван Виговський». І вже зовсім невідомий він як історик і етнограф, літературознавець і мовознавець.

Письменник багато зробив для популяризації історичних знань серед народу, залишив цілу низку наукових розвідок, які сьогодні, в добу відродження національної свідомості і посиленого інтересу до свого історичного минулого, повертаються до нас як цікава лектура, що у популярній формі відтворює історичну правду про життя і боротьбу нашого народу в давноминулі часи за своє виживання й утвердження.

З історичних праць Нечуя-Левицького слід згадати такі: «Унія і Петро Могила, київський митрополит» (Київ, 1875), «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки» (Київ, 1876), «Татари і Литва на Україні» (Київ, 1876), «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина» (Львів, 1878), «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький» (Львів, 1879), «Руїна на Україні. Українські гетьмани Дорошенко, Многогрішний та Самойлович». У 1878 і 1884 pp. у львівській «Правді» друкувалася його відома стаття «Сьогочасне літературне прямування», що викликала полемічну відповідь молодого Івана Франка, хоч це не завадило йому пізніше назвати Нечуя-Левицького «артистом зору», «всеобіймаючим оком України».

Проте над усіма цими працями тривалий час тяжіла сувора й несправедлива оцінка — у кращому <136> разі як такими, що позначені буржуазно-націоналістичною обмеженістю автора, їх замовчували, вони не видавалися.

У річищі історичних і філологічних зацікавлень письменника з'явилася і його етнографічно-фольклористична розвідка «Світогляд українського народу», що протягом 1876 року друкувалася у львівському журналі «Правда» (№№ 1–9, 13–17, 20, 22, 23) і цього ж року вийшла окремим відбитком як «передрук з «Правди»: Світогляд українського народа. Ескіз української міфології. Написав Іван Левіцький. У Львові, 1876, 80 с.

Праці Нечуя-Левицького не поталанило: вона залишилася непоміченою, більше не передруковувалася, навіть не потрапила до бібліографічного покажчика творів письменника, вміщеного у третьому томі біо-бібліографічного словника «Українські письменники» (Київ, 1963). Над нею навис привид українського буржуазного націоналізму, бо ж автор виводив українську міфологію ще з дохристиянських часів, розглядав українську культуру в її історичному розвитку серед інших слов'янських і неслов'янських культур від її найдавніших витоків як питомо національну. Нечуєві-Левицькому безпідставно закидали неоригінальність його праці, її залежність від відомого тритомового дослідження російського етнографа і фольклориста Афанасьєва «Поэтические воззрения славян на природу» (М., 1865–1869), приписували «упереджений підхід» до народної творчості, <137> перебільшення «релігійного світогляду» українського народу.

Справді, Нечуй-Левицький користувався дослідженням Афанасьева, але ж він вивчав міфологію не всього слов'янства, а тільки українського народу, спираючись при цьому на видання українського фольклору XIX століття — збірники пісень, колядок, легенд, казок, прислів'їв, приказок, переказів та інших етнографічних матеріалів А. Метлинського, П. Куліша, Д. Мордовцева, П. Чубинського, Я. Головацького, М. Драгоманова, М. Номиса, І. Рудченка, М. Закревського, В. Вислоцького та ін. Використав він також і власні записи та спостереження з рідної Канівщини.

Про залежність праці Нечуя-Левицького від Афанасьева говорити не доводиться: її автор добре знав досягнення міфологічної школи в європейській і російській фольклористиці. У нього не було ніякого сумніву в тому, що український народ належить до сім'ї індоєвропейських народів, і основа його міфології та сама, що й в інших арійських народів, тому давні дохристиянські її джерела треба шукати почасти в старих книгах східних народів. Така постановка проблеми може одразу викликати заперечення, проте цим вона не знімається, новіша література підтверджує її і дає прецікаві дані про східні корені української дохристиянської міфології, зокрема індійські. Не менш важливим є проведення паралелей між українською і античною міфологією, звичайно, з дотриманням міри й історичного підходу. <138>

Аналізуючи українську міфологію, Нечуй-Левицький виходив із засад, що її основою були небесні явища, і людська фантазія уособлювала їх у геоморфній і зооморфній формі, пристосовуючи їх до своїх щоденних потреб. Народ творив образи богів відповідно до свого смаку і психологічного характеру, переніс із землі на небо форми свого побуту і соціальної ієрархії. Він звернув увагу на естетичний бік народної міфології, дотримування нею натуральних форм і уявлень.

Для свого часу праця Нечуя-Левицького відзначалася повнотою матеріалу, сказати б, комплексним підходом до предмета дослідження. Спочатку автор показав «світлих богів» — бога Господаря, богинь Сонце, Зорю, Хмару, Весну, Громовика у вигляді воїна, пастуха, хлібороба, ловчого, далі — Купайла і Коляду. Після цього, вищого ешелону влади, йдуть нижчі духи і півдухи, що ними людська фантазія заселила землю: русалки, мавки, полісуни, польовики, домовики, чорти, відьми й відьмаки, упирі й вовкулаки, Доля й Злидні. І завершується книжка розділом про пантеїзм в українській міфології: метаморфози (перетворення людини в дерево, траву, росу, квітку, птаха, тварину та ін.), створення світу і мирове дерево, створення людини. Автор оперував тим матеріалом, який на той час був зібраний і піддавався науковому узагальненню. Багато положень книжки не витримують нині строгої наукової критики, але її фактичний матеріал, його систематизація, влучні спостереження письменника-вченого, прозорий виклад приваблюють <139> читача, розкривають перед ним широку панораму давньої української народної культури.

Нечуй-Левицький був першим, хто подав системний огляд української міфології. Після нього з'явилося ще кілька робіт, які поглибили окремі аспекти цієї наукової проблеми на матеріалі як української, так і всієї східнослов'янської міфології (Булашов Г. О. Украинский народ в своих легендах и религиозных воззрениях и верованиях. Киев, 1908; Аничков Е. В. Язычество и древняя Русь, тт. І—II. СПб., 1914; Гальковский Н. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси, тт. І—II. Москва, 1913; Грушевський М. Історія України-Руси, т. І (окремі розділи), Історія української літератури, т. І (окремі розділи)). У 50—60-х pp. в Канаді вийшли дві фундаментальні праці на тему українських вірувань і звичаїв: Килимник Степан. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні, тт. І—V. Вінніпег, 1957–1964; Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. Історично-релігійна монографія. Вінніпег, 1965. У цих працях дано досить повну картину української міфології, вірувань і звичаїв українського народу впродовж віків, починаючи з дохристиянської доби.

На тлі цих наукових досліджень краще видно сильні і слабкі сторони книжки Нечуя-Левицького. Вона не втратила свого ідейно-естетичного, наукового і пізнавального значення. Як перша спроба нарису української міфології вона є цінним першоджерелом, першопочатком серйозної розмови про <140> духовність українського народу, багатовікові традиції його самобутньої культури.

9 липня 1991 р.

Олекса МИШАНИЧ,