Розділ ««Всеобіймаюче око України» Післямова О. Мишанича»

Світогляд українського народу. Ескіз української міфології

До русалок прилучаються й міфічні духи нічки. Нічки (німецькі nachtmar, великоруські кикимори) — то жіночі духи, живуть у хатах, пустують вночі по хаті і люблять прясти. Молодиці ховають од них на ніч гребені з прядивом, щоби вони не випряли личок.[66] <82>


Полісуни й польовики


Полісуни чи лісуни живуть у лісах, а польовики на полі. Полісуни сірого або попелястого кольору, обросли волоссям, ходять в одежі, а часом і без одежі. Полісуни показуються людям у звичайному людському зрості, але бувають і такі заввишки, як дерево в лісі. У траві полісуни бувають такі заввишки, як трава. Польовики живуть на полі, як хліб буває високий, то й вони бувають врівні з хлібом, а як хліб вижнуть, то вони стають такі завбільшки, як стерня. Полісуни мають жінок лісунок і навіть дітей. Розказують, як одна молодиця знайшла в лісі маленьку голу дитину і вкрила її свиткою. Прийшла лісунка і дала їй жменю жару; вона принесла жар додому і з того жару стали червінці. Полісуни часом помагають людям рубати дрова і просять у людей хліба, а часом їдять і людей. Раз лісуни, перекинувшись баранами, напали в лісі на ловчого, одняли у нього печену курку і з'їли, хотіли з'їсти і ловчого, а він ледве оборонився од них рушницею. Полісуни наводять у лісі на людей хворобу, люблять морочити й водити людей цілу ніч до півнів, перекидаються знайомими людьми, балакають з прохожими і заводять в нетрі, очерети та болота, а після регочуться. Найчастіше полісун показується людям дідом з довгою сивою бородою, з віскряками під носом. Зимою віскряки замерзають і висять аж до землі, як сопляки із стріхи. Такий дід дає людям щастя: кажуть, що того діда треба потягти за бороду або вдарити, то він розсиплеться червінцями. Одна дівчина пішла восени в ліс і побачила під деревом віскривого діда. Дід дрижав од <83> холоду. Дівчина втерла йому хвартухом носа, і він розсипався перед нею сріблом.[67]

Полісунів і польовиків не можна назвати лісовими духами: вони мало мають таких прикмет, по котрих було б видно, що вони образи тієї сили натури, котра виявляється в дереві та в звірах. У давні часи народ вважав на хмари як на небесні ліси й скелі. Полісуни були в давні часи духами хмар і навпісля перенесені у фантазії народу з хмар на землю, в ліси. їхній колір сірий і попелястий, як колір хмар, а не зелений колір лісу. Образ мохнатого діда з бородою, ті віскряки, все те нагадує більше сірі хмари з дощем і снігом. Як дід розсипається золотом, коли його хто ударить або смикне за бороду, так з хмар розсипається блискавка, як у неї вдарить грім. Ще ясніша форма сього міфу вдержалась на Поліссі, де народ вірить, що Дзіедко має огневі очі і огневу бороду. На тому місці, де закопані гроші, видно тільки його червону голову, а людям здається, що то горять гроші. Міф про полісунів гаразд не розвивається в українській міфології: їх народ змішує з чортами, котрі ховаються в дуплах або під деревом. Бог побиває їх громом і од того грім часто влучає в дерево, і люди бояться ставати під деревом, щоб під ними не сховався чорт. Як грім влучить у чорта, то він розливається смолою, так само як чорна хмара, розбита громом, розливається дощем. Тим-то на Україні є приказки: «закохався, як чорт в суху грушу; б'ється, як чорт коло сухої верби; пришов з лієсу, ідзі собіє к бієсу».[68] <84>


Домовики


Тепер, під впливом християнства, народ має домовиків за нечисту силу, трохи шкодливу в хаті. Часто трапляється чути на Україні, як домовики роблять капость у хатах: одчиняють уночі двері, вікна, одтикають каглу, кидаються в хаті камінням, печиною, часом котами, б'ють сонних людей ломакою; часом у запертій хаті знаходять ряд свіжих товарячих кізяків. На селах часто кличуть священика святити хату, як заведеться в хаті нечиста сила. У стайнях домовики люблять уночі їздити на конях, заплутують оригінальним способом гриви, що зветься чортовим гніздом, а часом заїжджують коней. Од домовиків держать у стайнях цапів, вішають ворон і сорок. Закладаючи нову хату, майстри закладають її на смерть хазяїна, або на смерть дітей, що натякає на давні жертви домовикові.

У давні часи домовик був богом хатнього огню й печі і був певно добрим богом, а не дідьком… У Галичині ще й тепер народ вірить, що ті дідьки, що живуть на припічку, вмішуються в господарство з доброю помічю.[69] На Україні про щасливих людей кажуть, що вони «у печурці родились».[70] і вірять, що багатим людям помагає домовик. Кажуть, що багачі добувають собі домовика таким способом: як вихор підвіє курку, то вона знесе зносок, малесеньке яйце. Хто хоче вилупити собі домовика, той повинен покласти зносок собі під пахву, носити дев'ять <85> день і з яйця вилупиться чорток-домовик.[71] Тим-то й каже приказка: «в старій печі дідько топить»; «багатому чорт дітей колише», тобто багачеві у всьому помагає домовик. Розказують, як один чоловік знайшов собі в пустці доброго домовика.

Була така хата, в котрій хто не жив, то все у нього вмирали діти. Хата стала пусткою. Один бідний чоловік прийшов у ту хату та й каже: «Добридень тому, хто в сьому дому! — Чого тобі треба? — питає дідько з печі. — Я чоловік убогий і хочу жити в сій пустці, — каже чоловік. — Живи, та тільки скажи своїй жінці, щоб вона мазала піч щосуботи і щоб діти не лазили на піч», — обізвався домовик. Вбогий чоловік перейшов у пустку і раз, як він жалівся на своє убожество, дідько дістав йому з печі казан грошей.[72] Кажуть, що домовик часом уночі будить хазяїна, як трапиться у дворі пожежа, або влізе злодій. Зостався слід віри в домовика, як покровителя подвір'я й господарства, коней і товару. На Білій Руси і тепер домовика звуть Возилою. Він має людську фігуру, кінські копита й вуха, живе в стайні, боронить коні од хвороби, а в полі — од звіра. Товару глядить домовик Баган (од багаття). Для Багана роблять в коровниках і кошарах маленькі ясла, кладуть туди свіже сіно, і з тих ясел дають сіно коровам, як вони теляться. В тих яслах живе Баган. Як покровителя хатнього добра, на Білій Руси звуть домовика клієцьником (од клѣть — хижка): «бардзей (боржій) до клѣцьника, колі <86> грошей нема», каже приказка. На Подолі звуть домовика скарбником. Скарбник живе в багачів і стереже їхнього добра, і часом злодій, простягнувши руку до хазяйського добра, стає стовпом, і скарбник держить його на одному місці, доки не прийде хазяїн, за що хазяїн мусить оддати свою душу чортам.[73]

Домовик то індійський бог Агні, грецька і римська Гестія і Веста, або пенат і лар давнього українського народу. В Індійців Агні був богом блискавки, або просто огню, так як давні народи дивились на земний огонь, як на украдений на небі і перенесений на землю. Індуси мали Агні за господаря в хаті і в сім'ї; він обороняв сім'ю від усякої напасті, дбав про господарське багатство, про харч, щастя й мир в сім'ї господаря. Греки й Римляни боготворили хатній огонь і піч в образі богині Гестії, Вести і звали її господинею в хаті і сім'ї. Піч була колись олтарем Гестії, а коло печі або на печі стояли пенати і лари, як хатні боги. І домовик, котрий любить жити в печі і в каглі, був богом печі і хатнього огню. І тепер народ на Україні дуже поважає огонь, як царя, як янгола, як святого і слугу божого: «огонь святий мститься, як його не шануєм; Господь на небо вознісся, за Господом і слуга його, святий огонь женеться».[74] Народ має за гріх гасити пожежу од грому, плювати на жар, щоб не поприщило губів, замітати жар на припічку нечистою ганчіркою або деркачем. Розказують, як <87> два огні розмовляли між собою, і один жалувався, що хазяйка не шанує його, замітає замазаним віником. Після того в тієї хазяйки згоріла хата. Піч поважають, бо кажуть в приказках: «сказав би, та піч у хаті; печ у хацѣ!» як хтось хоче розказувати щось стидне або негарне. Є багато народних обрядів, що стосуються до печі, як до центру господарства і до бога печі: на заслонці од печі загодовують кабанів, виносять шматок хліба купленій корові, на помелі й лопаті садовлять дітей, як виливають на голові переполох. Кума зав'язує в пелюшки, з хлібом і сіллю шматочок печини, несучи дитину до хресту. Молода при старостах повинна сидіти коло печі й колупати піч; а місцями молода сидить при старостах на печі і злазить з печі тоді, як тільки схоче вийти заміж, ніби покидаючи своїх пенатів і пристаючи до інших. Сюди ж стосуються і приказки: «ні Богові свічка, ні чортові кочерга; чужих богів шукає, а своїх дома має».

На Україні не знаходимо слідів віри в домовиків, як душ померлих предків, хазяїнів дому, як вірить великоруський народ. Одне тільки слово: цур тобі, пек тобі! По аналогії з великоруським чур, як там звуть домовика (од щур, як у слові пращур) трохи натякає на щось похоже, а синонім слова цур, слово пек може затвердити при тому гадку, що домовик то був давній бог печі, український пенат. Тепер народ зве домовиків просто нечистою силою, чортами і вірить, що домовики стали на світі тоді, як бог дозволив старшому чортові натворити собі слуг, вмочивши палець у воду і стріпнувши ним. Чорт натріпав багато чортів, і вони розлізлись <88> домовиками по хатах та по горницях.[75] Тут народ приточив міф про чортів до домовиків і перетасував їх між собою.


Дідьки


Український народ в своєму світогляді змішав давній поганський погляд на темну силу з християнськими образами чортів, а з тієї мішанини народився в народній фантазії новий тип темної демонської сили. Чорти тепер у народній фантазії щось середнє між русалками, полісунами і домовиками.

Дідьки більш од усього водяні духи. Давній народний переказ виводить їх із моря. Як Бог создав небо, як була тільки вода і не було ще землі, сатана сидів у піні і пищав. Бог взяв його з піни і звелів йому сіяти каміння, а сам почав сіяти землю. Сатана насіяв каміння і воно виросло аж до неба: з того часу стали на землі гори. Бог дозволив сатані создати собі помагача, раз тріпнути пальцем, помочивши його в воді. Чорт тріпнув раз і побачив позаду себе таке страховище як сам. Тоді він натріпав собі багато чортів, схотів стати на рівні з Богом і для того звелів чортам збудувати високу башту. Як тільки вони повилазили туди, Бог звалив стовпа, і чорти сорок день і сорок ночей летіли і попадали: хто в воду — став водяником, хто в ліс — став лісовиком, хто в болото — став болотяним, хто в очерет — став очеретяником, хто в поле — став польовиком, хто в хати — став домовиком.[76] <89>

У сій дуалістичній, безперечно персидській формі міфа про Ормузда й Арімани, що перейшла через маніхейську і богумілську єресь на Україну, ми бачимо, що Чорт стояв на рівні з Богом, як темні зимові сили натури стоять на рівні в боротьбі з світлими літніми силами. Дідьки взялися з води, бо вони образи грізних чорних хмар, котрі розбиває громовик і розливає по землі темними дощовими потоками по всіх усюдах. З тієї причини вода буває найлюбішим чортячим місцем і вода нечиста, темна: болота з багном, ковбані під греблями, повні гною й грязюки. Чорти вночі вилазять з води, сідають на греблях, під мостами й на мостах, гуляють у млинах і в фабриках, в очеретах, в лісах, часом сидять у старих руїнах хат і тим нагадують свого родича домовика. Чорт з'являється людям чоловіком, дуже поганим, мохнатим, з собачою мордою, з цапиними ріжками, з цапиною бородою й ногами. В нього куций хвіст, довгі руки з лазурями на пальцях, лице чорне, ніс довгий, зуби вискорені, очі червоні, огневі. Часом чорт показується людям паничем, німцем, ляшком, у куценькому фраці, з-під котрого теліпається невеликий хвіст; у німецькому брилі, з-під котрого стирчать ріжки. Чорт перекидається звіром, птицею, собакою, цапом, півнем, бараном, часом помершими людьми, навіть священиком, аби тільки піддурити чоловіка. Розказують, як один чоловік вертався з весілля і на греблі побачив священика. Він підійшов під благословення, а священик зареготався й щез. Раз чоловік продав вівцю на базарі і вертався ввечері додому, коли дивиться, аж його вівця ходить по дорозі. Чоловік піймав її та й <90> каже: «бідна моя овечка!», а вівця вирвалась з рук, зареготалась та й собі каже: «бідна моя овечка!». Другий чоловік, вертаючись з базару, знайшов на дорозі зв'язаного півня, привіз додому, посадив під піч і жде, поки він заспіває. Прийшов уже час співати, а півень не співа. Чоловік засвітив світло; коли гляне, аж перед півнем лежить золото та срібло. Він тоді одніс півня і кинув з мосту в воду. Захвилювала річка, схопився вітер і трохи не звалив чоловіка з мосту в воду. Вернувся він додому і знайшов тільки смолу, де лежало золото та срібло. Чорт з'являється часом і урядником. У такім образі, кажуть, він приходив уночі до одного слабого чоловіка, щоб написати йому духовну. Розказують, що чорти, перекинувшись панами, затягували до себе людей, а найбільше музик, приводили їх у розкішні палати, заставляли грати цілу ніч, давали їсти й пити, танцювали цілу ніч і щедро платили червінцями. Але як тільки заспівали півні, все щезало, і піддурений чоловік лежав у пущах, у нетрях, у болоті. Замість грошей в кишені були черепки. Розказують, що чорти показуються часом і в церкві, вишкіряють зуби з вікон уночі. Чорти женяться, справляють весілля по-панськи, родять дітей і ніколи не вмирають. Чорти мають незліченну силу грошей, та все золотих. Щоб розбагатіти, то треба дати чортові записку на свою душу, написавши її своєю кров'ю з мізинного пальця. Одному чоловікові чорт насипав повен льох золота. Про того, хто швидко забагатіє, народ каже, що він накладає з чортом, і зве таких людей фармазонами. З чортами накладають мірошники, знахарі й відьми. Чорти приходять в <91> образі мерців до тих жінок, що притужять своїх чоловіків, літають до дівчат перелесниками, приймаючи на себе образ тих хлопців, за котрими дівчата дуже побиваються в розлуці. Чорти з'являються і в вихорах, і треба на тому місці, де крутиться вихор, застромити ножа, що ним ріжуть свячену паску, то на землі буде кров. Ту одежу, те полотно, що вхопить вихор, оддають на церкву, бо покрутить того, хто її носитиме. В градових хмарах пищить чорт.[77] Як іде дощ при сонці, то кажуть, що з відьмою жениться чорт.

З усіх показаних фактів ми бачимо, що чорт — то водяний дух, то образ чорних, негарних осінніх і зимових хмар, сумних і грізних. Чорти — то ті самі темні сили, що в колядках звуться жидами та давнім звірем туром-оленем; тим-то народна фантазія дає чортам місце на землі нечисте, гнояне й болотяне, так як од осінніх і зимових дощів стає на землі грязь і болото. Сатана радився з ними на морі, а море на язиці міфології то небо. В тих краплях з пальця сатани, з котрих стались усі чорти, легко впізнати те з'явище: як з одної хмари розростаються другі хмари і застеляють усе небо, або як з одної хмари без ліку сипляться дощові краплі. Чорт пищав у піні, свистить у градовій хмарі, як свистять і виють осінні й зимові вітри, а його охота танцювати під музику пригадує рух хмар на небі і показує, що він належить до категорії водяних духів, русалок і мавок. Кажуть, що чорти вилазять вночі з води і співають пісень, як і морські русалки, а люди підслухують і <92> вчаться. Любов чортів до музики і пісень натякає на шум хмар і дощу, на свист вітру. Тим-то кажуть, що свистіти в хаті гріх, бо свистять тільки чорти, а свистом можна прикликати чортів. Звіриний образ чорта, з рогами, з хвостом, з шерстю показує його давніший образ міфічного тура-оленя з дев'ятьма рогами. Чортові гроші, чортове золото, срібло й багатство — то блискавка, захована в хмарах, або та плодюча сила дощової води, котра хоч і захована в чорних, болотяного цвіту хмарах, все-таки сипле на землю багатство, урожай хліба. В народних оповіданнях чорти розливаються смолою, як тільки вдарить їх грім. Та смола — то темна дощова вода, чорна грязь од дощу в осені або зимою. Треба пам'ятати, що в народних оповіданнях чорти виходять не такі лихі й страшні, як їх показує християнство. Видно, що народ ще не зовсім притулив до їх моральний елемент і дивиться на них як на стихійних духів. Чорти собі веселі, жартовливі, танцюристі, реготуни, люблять дуріти, як веселі пани давнього часу, підводячи чоловіка, як кажуть, під монастир, але ніколи не шкодять серйозно. Звідтіль і вийшли приказки: «не такий чорт страшний, як його малюють; чорт не такий лихий, лиш його люди на зуби взяли; і чортові часом треба свічку поставити». В українських казках чорт скрізь описується дурненьким: його дурять навіть молодиці й баби. Є казки, де чорт описується добрим. В одній казці розказують як парубок пас товар коло ставу і побачив, що вовк закрадається до якогось сонного чоловіка і хоче його з'їсти. Парубок крикнув, вовк утік, а чоловік пірнув у ставок. Потім як парубка <93> вловили песиголовці і хотіли зарізати, той чорт визволив парубка, набрав для нього у песиголовців грошей ще й на своїй спині привіз його додому.[78]


Доля і Злидні


Народ вірить, що Доля буває лиха й добра. Лиха доля часом зветься Недолею або Бідою і Злиднями. В кожного чоловіка є своя Доля. Вона родиться разом із чоловіком; мати дає дитині Долю, так само як дає життя:

Породила мене мати в нещасну годину,

Дала мені злую Долю; де ж її подіну?

Ой чого ж ти, Бідо, за мною вчепилася?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології» автора Левицкий И.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „«Всеобіймаюче око України» Післямова О. Мишанича“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи