Розділ «Частина перша«Великороси»»

«Великороси»

Якось, перебуваючи в Сибіру, купив кілька журналів «Родина» за 1993 і 1994 роки. Полюбляю читати це видання відтоді, як воно надрукувало солоухінські розмисли про великороса-Леніна, відкривши для простого люду глибоко приховані більшовицькою цензурою цинічні думки, цитати, телеграми цього воістину Мефістофеля XX століття.

Досить уважно прочитав статтю «Про «москальські вотчини» в Росії» у номері 7 за 1994 рік. Автор «москальських вотчин» намагається посперечатися з великоросами за «древнє право на землі Київської Русі». Однак у статті Мурада Аджієва, представника одного з тюркських народів, є слушна думка: історія великоросів гранично перекручена й багаторазово переписувалася, себто «покращувалася».

Стаття спричинила буквально ошаленілу відповідь російського автора Аполлона Кузьміна, який опублікував матеріал «Мародери на дорогах Історії». Ото пафос, ото стиль! Але головне — Кузьмін, власне кажучи, не сперечається. Він лише вкотре викладає надумані міфи Російської імперії.

Обидва автори затято, не вважаючи за потрібне підкріплювати свої тези незалежними історичними аргументами, претендують на землю й Історію України. Багатостраждальна українська земле, в чому ж ти завинила перед Богом, що тебе знову й знову намагаються розпинати на хресті Історії — як не великороси, то решта? Невже твоїм сусідам, направду великим народам, бракує власної старовини, щоб, злодійкувато озираючись, не зазіхати на чужу?!

У ті хвилини великої прикрості народилася в автора думка спробувати, в міру своїх знань і можливостей, зіскребти вигадану великоросами брехню з історичного минулого України — спадкоємиці Русі. Єдиної спадкоємиці!

Пропоную послухати, що ж писав Аджієв у «Москальских вотчинах», і це аж так не сподобалося Аполлону Кузьміну:

«І знову гуляє Росія! Б'ється, кричить, стогне. Укотре вже вона все починає спочатку, спалюючи мости, що зв'язують два береги пам'яті — сьогоднішній і вчорашній. Нове життя, пульсуюче, конвульсивне й незрозуміле, заповнює пори Вітчизни…» [З, № 7, с. 24].

І далі:

«У 1917 році, коли Росію завоювали прибульці в шкіряних тужурках, усе було дуже схоже. Якщо відкинути застарілі деталі декорації, то дія на сцені тривала за нинішнім сценарієм — забувати, руйнувати «дощенту, а далі…» Що вийшло «далі» — відомо.

Але не менш цікаве інше. Виявляється, вся історія Росії й Русі є забуванням! Суцільним забуванням.

Радянський період — ще свіжий — весь на очах, зліплений із тіста, замішаного на міфах. Упродовж сімдесяти років історію країни писали й переписували разів шість або сім» [3, № 7, с. 24].

Як точно помічено — кожен генсек підганяв історію під себе, як мундир! Згадаймо, що ж вивчали в пшолі наші діди, батьки, ми самі? І, чесно поміркувавши, зізнаймося: історію Росії, хоча держава звалася — СРСР, була багатонаціональною, складалася з п'ятнадцяти республік, об'єднувала сотню народів. Але в комуністичній імперії, як і раніше в російській, не існувало історії українського народу, як не існувало історії народу узбецького, казахського та інших. Тільки там, де історія невідомого народу стикалася з історією великоросів, з'являвся новий народ, який невідь-звідки взявся і «добровільно приєднався» до російського. А якщо «не добровільно», то це неодмінно були «дикі й ворожі» до всього світу племена, і їх, мовляв, сам Бог велів славним предкам великоросів прибрати до рук. Великороси принесли їм культуру, прогрес, облагородили їх.

Згадаймо, як багато років «облагороджують» багатостраждальний чеченський народ. Звичне діяння московської влади. Пізніше нащадки великоросів відхрестяться від гріхів своїх предків, знову перепишуть історію й забудуть про варварський розбій. Але ж мучать і знищують гордий чеченський народ сто п'ятдесят років поспіль. Де вже тут вести мову про якусь мораль, про заповідане — «не убий!» Глибокодумно мовчить світове співтовариство.

Як жорстоко і страшно замішана історія Московії на крові!

Повернімося до статті «Про «москальські вотчини» в Росії». «Але ж обманюємося ми і з більш раннім минулим. Забуваємо, що М. М. Карамзін, С. М. Соловйов і всі інші російські історіографи були державними мужами, такими ж залежними, як радянські академіки-найманці. Вони всі однаково писали історію держави російської — під невсипущим оком цензури. Це не були вільні зодчі часу, їх змушували. «Переписування історії — норма в Росії», — котре вже століття засвідчують іноземці…

Свого часу чудовий знавець російського літописання О. О. Шахматов довів, що «Повість минулих літ», написана легендарним Нестором, протягом століть переписувалася принаймні двічі. Пізніші дослідження встановили п'ятикратне переписування окремих її фрагментів» [3, № 7, с. 24].

Ось тут Аполлон Кузьмін, затятий опонент «мародерів на дорогах історії», не сперечається. Немає чим крити, а жаль. Як видно, він вважає цей факт очевидним. Але якщо це встановлений факт, тоді зрозуміло, для чого відбувалося переписування. Виправлення вносила жива й грішна людина — «покращувала минуле великоросів». Не будемо наразі вдаватися в деталі цього «покращення». Далі ми не раз торкнемося цих фактів і зрозуміємо двоїсту мірку великоросів. Усе попереду.

Хоч яким би дивним здалося це читачам, та немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залешанської землі», з Московії, які ніколи не були Руссю. Навіть професори Московського університету С. М. Соловйов і В. О. Ключевський крізь зуби визнавали: так, Русь за старих часів була, але великороси як народ з'явилися аж у XVI–XVII століттях. Отож і посягати на Русь не було підстав. Розвалювався міф про «третій Рим», про право великоросів «збирати землі російські». Але як хотілося!