Розділ «Роман Коваль «Я бачив ці веселі та грізні лави» (Передмова)»

«Я бачив ці веселі та грізні лави»

(Передмова)

В дев'ятнадцятім, напровесні — зелений подих.

— Ану, брате…

В дев'ятнадцятім, напровесні — голоси:

— Ану, брате, ходім…

В дев'ятнадцятім, напровесні — на півнеба залопотіли прапори, прапори зелені, прапори жовто-блакитні, прапори армій селянських.

Всі теє лопотіння почули — і міста, і містечка, і хутори…

Ідуть люди з обрізанами… чути голоси…

— Ану, брате, ходім із червоних флагів онучі драти!

Юрій ЛИПА, «Рубан»

Наприкінці 1960-х, а може й на початку 1970-х, нас, учнів школи № 166 м. Києва, повезли катером у Трипілля, до пам'ятника комсомольцям, які загинули на трипільських кручах від рук «озвірілих куркулів-бандитів». Ми, піонери, їхали поклонитися праху «мужніх борців за встановлення радянської влади». Пригадую, як заворожено дивився на бурхливі — під гвинтом «Ракети» — дніпровські води, а потім як піднімався піщаною стежкою на гору.

На місці загибелі київських комсомольців нам розповідали не про їхню жорстокість, не про те, як вони палили це село, обстрілювали гарматами та скидали бомби на сільські хати, а про немилосердність українських селян, які вперто захищались від «совєтської влади», насправді диктатури чужинців.

У цій книзі я донесу не тільки оцінки червоних і оточення Симона Петлюри щодо Зеленого і зеленівців, а й погляд на ті події жителів Трипілля, з якого московські палії зробили «одну майже головешку» (вислів повстанця Марка Шляхового). Більшу частину свідчень трипільців наприкінці 1980-х років зібрав краєзнавець Михайло Карасьов (показово, що жоден з них не захотів назвати свого прізвища, — тоді це ще було небезпечно).

У цій книзі читач зможе почути і голос отамана Зеленого, його вимову, його думку, адже в реставрації образу я використав два його інтерв'ю, які у стародруках за 1919 рік розшукав мій товариш Костянтин Завальнюк.

Побачите отамана й очима Левка Євгеновича Чикаленка. Ось фрагмент його спогадів: «Отаман оповідає про свої бої з большевиками. Складно… ллється оповідання про Трипілля, про Германівку, Злодіївку, Плюти. Але дивна річ, ніякого героїзму отаман собі не приписує; жадного чванливого слова. Чується об'єктивна правда, хіба тільки що легким гумором оздоблена. З любов'ю підливає отаманові його джура чи виночерп, літній уже «дядько», і з гордістю за отамана поглядає на нас. Він, власне, не відрізняє отамана від себе. Все те, що оповідає той, бачив і знає він. Тим-то по панібратському перебиває отамана, піддаючи сили слову, піддаючи фарби, де отаман, на його думку, очевидно, із скромности зменшує вагу своїх учинків… [Отаман] оповідає… і все бадьоро, весело».

Оце спостереження — «не відрізняє отамана від себе» — надзвичайно важливе. Саме такі стосунки формують справжню народну владу! Міцна та держава, якщо народ не відрізняє себе від влади і є її частиною…

Чикаленко звернув увагу і на «надзвичайну міць духову» Зеленого, «свідому любов до життя, завжди активну, завжди бадьору». А Марко Шляховий, який після невдалого повстання на Васильківщині упав був духом, «від одного погляду [на Зеленого] утішивсь, бо бачив, що в його очах живе повна надія на щось гарне, а тут мені тілько цього й треба було». От що значить, коли отаман бадьорий і певний себе! А Зелений ще й із посмішкою воював. Якщо отаман у смертельній небезпеці жартує, ситуація вже не видається такою загрозливою і у козаків з'являється впевненість та бадьорість духу, а це запорука перемоги.

У цій книзі підважується й хибна точка зору на зеленівців як на збільшовичених анархістів, схильних до ярмаркування по чужих кишенях. Свідчення полковника Всеволода Петріва про те, що лад у Дніпровській дивізії був зразковий, спростовують ці несправедливі закиди. «То був не сон, — писав Всеволод Петрів, командир Гордієнківського полку Армії УНР. — Я бачив ці веселі та грізні лави… бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану. — Ред.), як Січові Стрільці…»