Розділ «ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА»

Ми жили в країні, де все було не так, як у всьому світі: інша політична система, інша економічна система, навіть інше літочислення (у всьому світі рахувалось «до народження Христа» або «після народження Христа», а у нас «до нашої ери» і «нашої ери»). І ми вчили зовсім іншу історію. Не будемо вдаватися в ширше обговорення, зазначимо лише один факт. Ми вчили, що Римська імперія була зруйнована в результаті повстання Спартака, хоч вона існувала ще аж 500 років після придушення цього повстання. Але так сказав «найбільший історик усіх часів» товариш Сталін.

А коли перейти до нових часів, то увесь світ знає Другу світову війну, і лише радянські учні вивчали Велику Вітчизняну війну.

Загальноприйнято вважати початком Другої світової війни 1 вересня 1939 р., коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Але фактично варт би до цього віднести й аншлюс Австрії у 1938 р., і загарбання Німеччиною Судет, а далі і всієї Чехо-Словаччини, і війну в Іспанії, яка ніби вважається громадянською (принаймні, ми так вчили), але в якій так чи інакше брали участь інші європейські країни. І вийде якраз той 1936 р., коли Степана Бандеру засудили на друге довічне ув'язнення.

Один із радянських публіцистів, пишучи про цей період життя Бандери, висловився так: «…він відпочивав у тюрмі «Свенти кшиж». Можна подумати, що це був курорт. Яким насправді було ув'язнення в польських тюрмах, залишили свідчення ті, хто в них перебував. З численних спогадів наведемо, що написав Тарас Боровець, який пізніше ввійде в історію під псевдом «Тарас Бульба», а у 1930-х рр. потрапив у лиховісний концтабір «Береза Картузька».

«Дротяна брама, наче паща потвори, відчиняється. Поглинає мізерні, худі, брудні й неголені постаті, наче мух…

- Стань очима до стіни! Розбирайсь наголо! Скоро!… Бах, бах, бах!… Гумою по голові… По спині… Чоботом у «хвостик».

…Усі приватні речі відбирають. Видають полотняну білизну і з того ж самого полотна «уніформу» з круглою шапочкою. Дерев'яні черевики з передками з білої сириці.

- Бігом руш! Впади! Руш! На бігу сядь! Бах, бах, бах!… Гумою… Чоботом… Поліном… Чим попало…

Суха сириця врізається аж до кісток на ногах. Кров…

Пилюга… Грязюка…

- Бігом руш! Впади! Сядь! Жабки! Кавалерія! Стунко! Муха! Збірка! Раз, два, три! Стій, ані мур-мур!… Ах, ви, банда гайдамацька! Це у вас така збірка? Я вам… ваша мать, покажу, як рухатись!…

Бах, бах, бах! Гумою… Гумою… Гумою… По головах… Через голови… По очах… По окулярах бородатих професорів та священиків… Усіх однаково…»

Оце таким був «польський курорт», де «відпочивали націоналісти». Правда, Степана Бандсру навіть у «Березу Картузьку» боялися відправити, його тримали у тюрмах, переважно в одиночках, перевозячи час від часу з однієї тюрми в іншу, щоб знешкодити можливі спроби звільнення в'язня. І все ж такі спроби були, хоча в той час Бандера був політичним в'язнем «число І». Ось уривок із звіту тюремного начальства своїм зверхникам: «С. Бандера й у в'язниці цікавиться діяльністю Організації Українських Націоналістів, він видає організаційні директиви. Оскільки сучасна польська розвідувальна служба не інформувала про те, чи хтось інший уже зайняв пост Крайового Провідника ОУН, а також дані Слідчого відділу у Львові це не підтверджують. Крайовим Провідником є далі Степан Бандера. З отриманих інформацій виходить, що готують втечу С.Бандери з тюрми». (Цитату подано за книжкою Петра Дужого «Степан Бандера - символ нації»).

У червні 1938 р., коли Степан Бандера перебував у тюрмі у Вронках, недалеко від польсько-німецького кордону, справою його визволення зайнялися досвідчені бойовики Зенон Коссак і Роман Шухевич. План було розроблено до найменших деталей. Домовилися з одним із тюремних сторожів, який за 50 тисяч злотих обіцяв вивести Бандеру з тюрми. Спочатку він вночі під час нічного чергування мав вивести Бандеру з одиночки і підкласти в постіль «куклу», а самого Бандеру сховати в комірчині, де знаходилися відра, мітли і т.д. Ця комірчина мала двері ще й знадвору, а два сторожі мінялися через дві години: один чергував у блоці, а другий знадвору. Отож коли сторож вийде надвір, він відкриє двері знадвору, і Бандері лишається тільки перебратися через стіну і перейти німецький кордон.

Проте в останню мить усе було відмінено. Чому - досі немає однозначної відповіді. Її, напевно, вже ніколи й не буде, бо це ж не така справа, де кожен крок фіксується документально. Існує чимало різних версій, від такої, що друзі боялися, що під час втечі Бандеру можуть вбити, як це було з Головінським, до такої, що декому з Проводу ОУН не надто хотілося бачити Степана Бандеру на волі. Коли немає достовірної інформації, виникають легенди.

Є ще одна причина, чому про цю спробу втечі не надто охоче розповідають прихильники Бандери. Справа в тому, що однією з головних діючих осіб був Зиновій Книш, [1] який потім різко розійшовся з Бандерою. А на той час Книш щойно відбув п'ятирічне ув'язнення, мав певні знайомства, і саме він виходив на зв'язок із сторожем. І саме для нього ця нездійснена спроба мала фатальні наслідки. Сторож, засмучений тим, що такі величезні гроші вислизнули у нього з рук, сп'яну поскаржився своєму другові, той доніс «куди треба», і почалися масові арешти. Ось як про це пізніше згадував Зиновій Книш: «Розправа закінчилася на самого нашого св.Миколая, 19 грудня 1938 р. Так то святий Миколай приніс мені дарунок - вісім років тюрми. Поляки Заборовський і Шерлей дістали присуди менші. А жінку Шерлея, що не мала поняття про справу, засудили тільки за те, що взяла від чоловіка тих п'ятсот злотих, що я дав йому, як завдаток. Всіх ключників, що їх у ході слідства «всипали» Заборовський і Шерлей, звільнили ще в слідстві, але зі служби прогнали. А вони справді нічого не знали».

Невідомо також, чи знав про цю спробу його звільнення сам Степан Бандера.

А зараз нам необхідно на деякий час полишити нашого головного героя в його одиночному ув'язненні і поговорити про подію, яка сталася в тихій маленькій Голландії. 23 травня 1938 р. на вулиці Роттердама пролунав вибух. У кишені людини, яка загинула від вибуху, був паспорт на ім'я Йозефа Новака, але вже другого дня поліції стало відомо, що справжнє ім'я убитого Євген Коновалець. Хто його вбив, поліція не змогла з'ясувати, але члени ОУН не мали сумніву, що це справа спецслужб Москви. Хоча сама Москва ніколи до цього не признавалася. Все той же Володимир Бєляєв у вже згадуваному памфлеті «Останнє сальто «Сірого», написаному через 32 роки після вбивства Євгена Коновальця, подавав таку версію: Коновалець поїхав у Роттердам на зустріч зі своїм довіреним агентом, його смерть стала результатом внутрішніх «розбірок» в ОУН. Як доказ, він пише, що журналістів, які в своїх інформаціях дозволяли собі сумніватися в «московській» версії убивства, позвільнювали з роботи. Далі автор видає такий «пасаж»: «Жителі Львова були вкрай здивовані галантністю польської поліції, яка, чудово знаючи, що Мельник керував організацією, з волі якої було вбито міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, дозволила йому легальний виїзд «для прийняття справ від небіжчика». Тут усе брехня, від першого до останнього слова. Якщо Бєляєв у той час і справді не знав, хто вбив Коновальця, то все останнє він не міг не знати. А саме: що Мельник до 1938 р. не очолював ОУН. Відбувши ще в 20-х рр. 4 роки ув'язнення в польській тюрмі, Андрій Мельник працював головним лісничим у митрополита Андрея Шептицького і 12 років не брав ніякої провідної участі в політичному житті. Він не мав найменшого відношення до вбивства Перацького, бо протягом такого детального слідства поліції це б стало відомо. Мельник отримав закордонний паспорт не для того, щоб перейняти справи «від небіжчика», а щоб поховати свояка: вони з Коновальцем були одружені на сестрах, доньках львівського юриста Федака. Причому паспорт йому видали не так миттєво, бо на похорон він запізнився. І нарешті, з Роттердама він повернувся в Польщу до своєї роботи лісничого. Що ж до того, хто вбив Коновальця, то в цьому злочині зізнався Павло Судоплатов у своїх мемуарах «Спецоперации». Він детально розповів про те, як представився Коновальцеві учасником антирадянської організації в Україні, як втерся до нього у довіру, був з ним у Парижі на могилі Симона Петлюри і навіть узяв грудочку землі з його могили, «щоб відвезти в Україну». А під час чергової зустрічі спокійно вручив Коновальцеві «подарунок з України» - замасковану під коробку цукерок бомбу.

На столику в кімнаті готелю, в якому зупинився Євген Коновалець, прибувши до Роттердама на фатальну зустріч, залишилася єдина річ - невеликий хрест. Той хрест, згідно з переказами, Коновалець отримав від своєї матері, коли йшов на війну, і відтоді завжди мав його з собою. Але на цей раз хрест його не зберіг.