РОЗДІЛ VІ. МОМЕНТ ІСТИНИ (роздуми про революції та їх роль в українській історії)

Висновки з будь-якої наукової праці — справа вкрай відповідальна й дуже складна. Аж надто складна вона в історичних дослідженнях. Кожен автор, який ставить перед собою завдання оприлюднити своє бачення певних проблем, чи ж то цілих відтинків (епох) минулого, начебто апріорі має в голові, як мінімум, незгоду (може — сумніви) з тим, як вони були відтворені в публікаціях попередників. Природним є бажання включити до аналізу певні, не враховані раніше, додаткові документально-фактологічні матеріали, запропонувати власний шлях досягнення істини, свої оцінки й узагальнення. То ж, здається, певна умоглядна схема (хай не в деталях, а в самих загальних контурах — передбаченнях) існує з самого початку. І дослідник, починаючи вимальовувати заново історичну картину, вільно чи невільно має й попередні образи-орієнтири. Це зовсім не упередження, це радше одна з серйозних мотивацій, чому науковець знову береться за розробку теми, чи періоду, з приводу яких уже «зламано немало списів».

Взагалі «переписування», точніше мабуть — переосмислення минулого, яке здійснюється кожним новим поколінням, зовсім не показник низького наукового рівня наявних уже історичних праць, не свідчення довільного маніпулювання знаннями-незнаннями, реаліями-фантазіями, правдою-обманом. Тут закладено, вочевидь, певний смисл, зумовлений діалектикою життя: з кожного нового щабля розвитку історичні події бачаться науковцю дещо під іншим кутом зору, в іншому світлі й масштабі (йдеться, звісно, не про банальну кон'юнктуру, коли історичний матеріал використовується на примітивну потребу сьогодення і препарується з усвідомленням зради наукових принципів — відходу від них).

Мотивацією нових звернень до подій, явищ, процесів, які вже ретельно й неодноразово вивчалися, може бути й розуміння авторами (та й читачами їх творів), що певні елементи знання з неминучістю обмежувалися, зокрема й через специфічний рівень суспільної свідомості, не говорячи уже про прагматичну кон'юнктуру, ідеологічно-політичну заданість тощо.

Кожен дослідник розраховує зробити бодай невеликий, однак все ж власний (бажано б помітніший) крок уперед в якомога адекватнішому відтворенні минулого досвіду, його об'єктивному тлумаченні й виваженій кваліфікації. В цьому аспекті можливі й ті висновки, які, так би мовити, не планувалися. Їх не можна було передбачити. Вони є породженням збагачення фактологічного боку справи, коригування точки зору до нього, ґрунтовніших, всебічніших, вивіреніших підходів.

Сполучення ж обох вищеозначених компонентів здатне пролонгувати нескінченний процес наближення до істини, що є найпершим і найвищим призначенням науки, дати багату, плідну поживу для продукування повчальних уроків, які якнайбільше відповідають якнайвимогливішим запитам сьогодення і можуть бути ефективно використані для потреб перспективного суспільного поступу.

Однією зі зрозумілих причин підготовки нової праці може бути апелювання до матеріалів, прикладів, зразків, що лежали поза межами інтересу даного дослідження або просто його фізичного обсягу (перебували «поза кадром», або «поза лаштунками»). Було б невиправдано, безвідповідально взагалі відмежовуватися від названого чинника. Маючи ж його постійно на увазі, намагаючись раціонально співвідноситися із ним, все ж, гадається, є достатньо підстав для адекватних висновків на основі відтвореного вище процесу з висхідною цільовою настановою робити це якнайвсебічніше, найпевніше, по можливості наближатися до рівнодіючої історичного досвіду, «схоплення», розкриття логіки реалій.

Здійснений в чотирьох книгах аналіз чотирьох років одного з найбуремніших періодів вітчизняної історії спонукає до цілої низки міркувань, що видаються принципово важливими, суспільно значимими. Вони можуть сприйматися з цікавістю, а можуть викликати настороженість, сумніви, а то й заперечення. З усвідомленням означеного, гадається, є сенс за аргументацією відмінних позицій (на які має право будь-хто з фахівців чи читачів) звертатися не до голих абстракцій чи «висмикнутих» фактів з подальшою їх абсолютизацією, а, передусім, до аналізу викладеного в чотиритомнику фактичного матеріалу. Він підбирався комплексно, симетрично, без намагань забезпечити маніпуляціями (скажімо замовчуванням «незручних» документів, моментів) перевагу у відтворенні певних суспільних тенденцій. Звісно, ніяк не можна штучно відмежовуватися і від можливих інших підходів, міркувань у розрахунку, що вони також матимуть під собою адекватне наукове забезпечення, відповідатимуть дослідницьким критеріям.

Відправним моментом для продукування узагальнень, природно, є сучасний підхід до визначення ролі революцій в історичному поступі загалом, української спільноти зокрема. Контраверсійність проблеми самоочевидна, незліченну кількість разів історіографічно й ідеологічно-політично підтверджена. Однак обійти її неможливо. І навіть налаштовуючись на поміркованість, «академічну компромісність», все ж з невмолимою невідворотністю слід займати чітку й ясну позицію, усвідомлюючи, що все одно в ній тією чи іншою мірою буде присутня (принаймні в ретроспекціях) психологічна ситуація сьогодення, реагування на домінуючі умонастрої, тенденції розвитку суспільної думки.

Одна з найпоширеніших точок зору сьогодні — безкомпромісне засудження революцій. А основні аргументи з посиланнями на останнє, XX століття, зводяться до того, що вони порушили природній цивілізаційний поступ, привели до нічим невиправданих соціальних експериментів, які, зрештою, у переважній кількості випадків зумовили тяжкі людські випробування, катаклізми, катастрофи, не лише не наблизили суспільство до щастя, благополуччя, а віддалили від них, дестабілізували світ, змусили повернутися до давно апробованих, надійних шляхів, засобів «нормальної» життєдіяльності. Найбільші претензії висуваються до ідеологів радикальних моделей суспільного переустрою, прискорених варіантів досягнення прогресу. Революціонери постають у образі страшних монстрів, злочинців, що «зомбуючи» пересічних громадян, брутально їх ошукуючи, заводять у глухий кут, прирікають на бідування й трагедії.

Не вдаючись до спростування далеко небездоганної логіки вищеозначених тверджень, є сенс спочатку спокійно, спираючись на мінімум історичних знань і уявлень, якими володіє практично кожна освічена особистість, поміркувати над відповідями на деякі питання, без яких навіть вдалі й переконливі на перший погляд умоглядні конструкції все ж залишаться поверховими або й такими, що штучно «зависають», не маючи надійного фундаменту.

Важко знайти в історії ту межу, коли, пізнаючи світ, у людей вперше виникло бажання змінити його, вдосконалити суспільні відносини. Можливо, ці два напрямки розумової діяльності розвивалися у взаємозв'язку, взаємозумовленості (швидше за все, так і було). А ще одночасно додавалися природні, хоча стихійні й рефлекторні, почуття тих, хто опинився залежним, пригнобленим, але не бажав миритися з таким станом. І чим більше ті, хто в силу якихось причин вивищився, прагнули довести правомірність, доцільність статус-кво, зберегти рівновагу, яка завжди була нетривкою і удаваною, тим більше виявлялося бажання знищити панівний порядок, вирватися на нові щаблі розвитку. Так, самою природою розвитку людського суспільства, підвладного законам еволюції, несумісним з «тупцюванням» на одній стадії, породжувалися революції як неминучі історичні феномени. Звісно у одних вони завжди породжували і породжують жах і огиду, а іншим, навпаки, віщують надію на нове, краще життя.

Ясна річ, кардинальна ломка порядків не може бути безболісною. Однак, в цьому пункті міркувань дуже важливо зрозуміти, що більше, і в першу чергу, винні в революціях не ті, хто до них кличе, а ті керівні сили суспільства, які, діючи здебільшого за інерцією, не знаходять творчих можливостей (почасти не хочуть їх шукати) для безкризового і безконфліктного розв'язання проблем, що постійно виносяться на історичну авансцену. Зусилля ж витрачаються на дискредитацію нових ідей та різноманітну боротьбу (включаючи й фізичну) проти їх носіїв.

Сутність революцій не в їх кровожерливості, насильствах, перепривласненні благ, а зміні принципів функціонування суспільства. При всій своїй спонтанності й стихійності це цілком закономірне явище, аж ніяк не суперечне природі життя, а, навпаки, іманентне їй, зумовлене не суб'єктивними нахилами, намірами, настроями, а об'єктивним ходом самого життя. Революції — це рух, це його внутрішня потреба, коли інший (еволюційний) шлях не дає ефекту, а лише загострює суперечності, не дає виходу з кризових станів.

Революції — це перерив поступальності. Безперервність розвитку — природна даність. А безперервність окремих етапів, їх органічна досконалість — утопія.

У ході революцій знищуються бар'єри, які заважають прогресивному поступу, долаються закостенілі традиції, змінюються уяви. «Вороги революції, контрреволюціонери полюбляють говорити про жахи і зло революцій — зауважував М. Бердяєв. — Але не мають права говорити, — рішуче заперечує відомий філософ. — Відповідальні за жахи й зло революції перш за все старе, дореволюційне життя і його захисники. Відповідальність завжди лежить на тих, які нагорі, а не внизу. Жахи революції — є лише трансформацією жахів старих режимів, лише дія старих отрут. Саме старі отрути і є злом в революції. Ось чому контрреволюційні сили можуть лише посилити зло в революціях, ніколи не можуть від нього звільнити»[1030].

Глибоко проникаючи в сутність дії об'єктивних історичних механізмів, оригінальний мислитель не може не визнати: «Є дві мети в соціальному житті — зменшення людських страждань, бідності й приниження і творення позитивних цінностей. Можливий конфлікт між цими цінностями, але кінець-кінцем вони поєднані, тому що зменшити людські страждання, бідність і приниження — значить розкрити людині можливість творити цінності»[1031].

Є й інша детермінованість революцій — їх гуманізаційна спрямованість, прагнення задовольнити найнагальніші потреби існування людини (скажімо, в їжі) — проблема, яка не може розв'язуватися сама собою в «збалансованому» соціально-неоднорідному суспільстві: «Не можна відмовитися вирішувати проблему хліба для трудящих мас на тій підставі, що при нерозв'язаності цієї проблеми і при пригнобленні мас культура була красивою»[1032]. Розшарований соціум — це «співтовариство», де експлуататор і деспот елементарно не може бути людяним стосовно залежного від нього (економічно, політично, юридично, ідеологічно, освітньо й т. ін.) індивідума. В кращому разі можна досягти послаблення напруженості в стосунках, зняти ж проблему в принципі неможливо.

Отже, за будь-якого ставлення до революцій «відмінити» їх не можна. То ж обіцянки політичних сил, діячів запобігти таким катаклізмам завжди приховують в собі нереальність. Революції можна дещо відстрочити певними зусиллями, прагматично прорахованими кроками, компромісами й т. ін. Але вони невіддільні від життєвого поступу.

Інша справа, що здійснюючи радикальні суспільні прориви, ініціатори, керівники революцій достатньо швидко потрапляють в полон уявлень, що досягнутий ними рівень організації можна (і слід) лише дещо вдосконалювати, «рихтувати», однак не можна (не варто) кардинально змінювати. Виконавши на перших порах свою авангардну роль, вони надалі перетворюються на охоронців набутих станів розвитку, на гальмо для радикальних зрушень, стають на перешкоді й суб'єктивно «заперечують» дальший прогрес.