Розділ «Частина друга Документи»

Документи

Спеціальний звіт

УКРАЇНСЬКА СПРАВА

І. Період польсько-німецької кампанії.

(Ст. Ровецький) 15X1.1941 р.

У переддень польсько-німецької війни акція нормалізації польсько-українських стосунків на землях Речі Посполитої була провалена. Уряд відкинув автономну програму УНДО і припинив реалізацію обіцяних концесій у Східній Малопольщі. Українці ставилися до польського населення все більш вороже і агресивно, викликаючи реакцію місцевої польської спільноти і широкі репресії. Відкликання Юзевського з Волині припинило і там політику порозуміння з українцями. Одночасно посилювалось розбивання українського суспільства, збільшуючи взаємне неприйняття. Такі факти, як руйнування церков на Холмщині, були повністю використані ворожою нам пропагандою. За цих умов парламентська декларація лояльності, проголошена Мудрим після вибуху війни, була радше виявом розуму політичного провідника, аніж відображенням настроїв населення. Мобілізований під кампанію солдат української національності поводився, як правило, лояльно. Його становище погіршилося лише тоді, коли в армії почало проявлятись напруження, а бойові дії наблизились до територій, де проживало українське населення. Українське село виявило себе ворогом польськості й продемонструвало симпатію до обох ворогів, які вступили на ці території. На Волині, за винятком комунізованих околиць, антипольський настрій був значно слабшим, ніж у Східній Малопольщі. Такий стан свідомості був, безумовно, спричинений помилками нашої української політики, а також інтенсивною німецькою та радянською агітацією.

II. Період окупації до початку німецько-радянської війни.

За винятком найзахідніших окраїн, усі українські землі Речі Посполитої потрапили під радянську окупацію. Тут після перших пропагандистських авансів щодо пролетаріату всіх національностей, що фактично повернулись лезом проти польської інтелігенції, землевласників і зовнішнього українства, настало знищення всіх національно незалежних течій, зокрема й української. Радянська влада намагалась досягти суспільної і політичної єдності «Західної України» з «Українською Радянською Республікою», тобто совєтизації її як вступу до русифікації. В атмосфері наближення німецько-радянського конфлікту почали гаснути симпатії до більшовиків, тим більше коли виявився нижчий культурний і економічний рівень окупантів. Особливо відштовхуюче вплинула примусова колективізація сільського господарства.

Тому провідні представники української політичної думки сховалися на території німецької окупації і тут знайшли опіку німецької влади і земляків, які віддавна слугували німцям. Отримали голос яскраво антипольські елементи, серед яких проявились дві групи: а) безумовно віддана німцям група старших, яка опанувала виключну національну репрезентацію — Український Центральний Комітет у Кракові («провідник» Кубійович); б) група молодших безкомпромісних незалежників на чолі з учасником вбивства Перацького (Бандера), які розглядали співпрацю з німцями як тимчасову необхідність на шляху здобуття великої незалежної України. Німці особливо використовували українців для економічного утиску поляків, надавали їм дрібні поступки, але не підтримували жодних політичних дій з огляду на відносини з Росією. Українські політики (які компромісно ставились до Польщі) повністю відійшли у тінь і не мали впливів (пропольська група УНД О — Петлюрівці).

III. Період радянсько-німецької війни.

Вибух війни українці привітали як перспективу незалежності. Група бандерівців, що знайшла моральну підтримку старшого незалежного покоління, об'єднаного в Український Національний Комітет, створений 22.VI. 1941 р. в Кракові, перейшла до політики здійснених фактів, створивши у момент визволення Львова незалежний уряд України (цьому передував виїзд Бандери у Словаччину і Закарпатську Русь). Швидко настало перше політичне розчарування: німці цей уряд розігнали. Незабаром надійшли і подальші удари: включення Малопольщі до Генеральної Губернії, передача Одеси і Поділля аж по Буг — Румунії, створення для решти земель Рейхскомісаріату з дуже обмеженим самоврядуванням. У цих діях німці напевно покладались на: а) розчарування українців державними силами, особливо на радянській Україні; б) переконання, що цю країну захоплять як німецький «Небенлянд» («Nebenland») без втягнення до небезпечної гри творення незалежної держави; в) зобов'язання щодо румунського і угорського «союзників» (у книзі «Армія Крайова в документах» текст, наведений курсивом, вилучено. — М С.).

У німецькій політиці провідним фактором була економічна необхідність експлуатації українських земель, звідси збереження колгоспів, терор у забезпеченні продуктових контингентів, а одночасно придушення прагнення до незалежності (арешти, особливо бандерівців). Початковий лагідний курс на Волині зазнав зміни.

Все це не розбудило у широких українських колах антипольських настроїв. Німецька окупація залишила ще досить широке поле для боротьби з поляками, які є найближчим і найгрізнішим ворогом. Німці можуть піти, а поляки залишаться, треба використати перебування німців (додаток 1, висловлювання адвоката Горбового — ОУН).

IV. Нинішній стан української справи. Прогноз.

Затягування, всупереч усім розрахункам, російської кампанії, все більше ангажування Сполучених Штатів у війну, нарешті, все відчутніше вичерпання Німеччини посилюють також серед українців віру в кінцеву поразку Рейху, а серед людей, розпропагованих більшовицьким вихованням, посилюються надії на повернення совєтів. Розчарування у сподіваннях на незалежність, економічний і політичний утиск незалежників викликають антипатію. В окремих угрупованнях і на окремих землях це створює різні ситуації і вимагає конкретних передбачень майбутнього.

Генеральна Губернія

Польське середовище у регіоні Галичина зазнало значного послаблення через масове вивезення більшовиками і через економічне знищення. Нині ситуація не поліпшилась, бо в економічному житті тут домінують привілейовані українці. Польське середовище, колись безроздільно панівне, зазнало значного обмеження, й існує тенденція до наступних обмежень у міру підготовки українських фахівців. Українці передовсім опановують давні єврейські осередки.

Ось як сформулював політичну програму галицьких українців на випадок поразки німців один зі старших політиків (доктор Черкавсысий з Ярослава): «Для нас байдуже, яку і чи взагалі візьмете компенсацію від німців, можете взяти Пруссію і більше, ми вам у цьому охоче допоможемо, але там, де ми у більшості (границя Сяну, Бугу і Прип'яті), хочемо самі вирішувати» (додаток 2). Компенсацією за Львів, Тернопіль та інші округи з польською більшістю мали б бути Холмщина з Підляшшям і Лемківщина, які за його оцінкою населялись 800 тисячами свідомих українців. З цієї позиції випливає, що, намагаючись забрати Східну Малопольщу, зустрінемося з опором зміцнілої української стихії, яка має власну численну і озброєну поліцію, матеріал для війська, організований у численних спортивних організаціях (особливо «Січ» — майже у кожному селі), зрештою, готовий власний адміністративний апарат, якого бракувало у 1918 р. Польське середовище, навпаки, ослаблене, буде для нас менш ефективним опертям. Оскільки у нинішній момент становище поляків дещо поліпшується, бо справна діяльність публічного апарату в тилу діючої армії вимагає використання готових фахівців, навіть якщо це й поляки, але на майбутнє, в міру підготовки українських адміністративних працівників, становище може погіршитись.

На територіях, що їх українці були б схильні нам відступити, — Холмщині, Лемківщині й Посянні — також належить рахуватися зі зміцненням українського середовища, хоч і в іншій формі. Тут переважна частина української еміграції перед російською війною мала на польських землях «полегшене життя» і, роблячи добрі справи і віддаючись політиканству, зазнала ґрунтовної деморалізації. Однак дуже значна частина найактивніших людей пішла на село, найбільш досі пасивне або найсильніше полонізоване. Створено майже 1000 шкіл і стільки ж кооперативів. Повсюдно насипались могили борцям за свободу. У містечках місце євреїв зайняли український купець і ремісник. У багатьох місцевостях ця акція проводилась погано і «не захопила». Після початку війни більшість активних діячів — учителів, молоді, попів — перебрались на схід, і пробуджене ними життя завмерло, але безсумнівно, що багато плодів цієї праці залишилось, і нам з цим доведеться рахуватись.