Розділ «Частина друга Документи»

Але це не найважливіше, що думали про нашу східну політику у світі.

Важливішим є те, що Польща, яка відроджувалась, сама не мала якоїсь продуманої концепції своєї східної політики. Були такі, що із здивуванням, може вперше, дивились на етнографічні карти давньої Польщі і дивувались, чому на сході давньої Речі Посполитої такий малий відсоток поляків. Вони з цього зрештою не зробили жодних висновків. Були й такі, хто у нашій минувшині бачив тільки факт ополячення вищих прошарків чужоплемінних окраїнних народів. Їм здавалося, що тільки для того і була здійснена унія. Вони намагались відбудувати Річ Посполиту зразка 1773 р. Вигадувані на сінкевичівській «Трилогії», вони сприймали українців і литовців лише як бунтівних селян, яких вдасться втихомирити твердими методами, як це вдалося зробити у минулому стосовно до верхніх прошарків цих самих народів (підкреслення моє. — М С.). Були, зрештою, і такі (і їх було чи не найменше), що у нашій давній політиці бачилй перш за все ідею свободи, тож схильні були погодитися з незалежністю цих народів, які давніше про неї мріяли, за неї боролись, і створити на землях давньої Речі Посполитої, а може і з порушенням кордонів на сході, велику федерацію.

У таких ось ідеологічних умовах починалась у 1918 р. нова Польща. А яким був подальший перебіг подій? Після боїв з українцями за Львів і Східну Малопольщу уклали з ними угоду. Пішли на Київ для реалізації далекосяжних польсько-українських планів, щоб нарешті підписати мир не тільки з Росією, але й із Радянською Україною (!) — мир на основі територіального компромісу, внаслідок якого і українці, і білоруси опинилися по обидва боки нового кордону

І народилася ця Польща під знаком польсько-російського компромісу щодо розчленування України і Білорусі та глибокого внутрішнього конфлікту з великою кількістю слов'янських меншостей, а перш за все з українцями. Не могла вона бути, звичайно, і внутрішньо сконсолідованою і згуртованою. Можливо, що за умов 1918, 1919 чи 1920 років нічого більше практично не можна було досягнути. Не всі політичні запити досяжні за життя одного покоління. Але політичну ідею треба мати завжди і не раз її треба протягом століть вперто і послідовно реалізовувати. Проте з огляду на практичні наші політичні дії в 1918–1920 рр. важко встановити, якою була ідея нашої східної політики.

Мав її, напевно, Пілсудський, коли уклав договір з Петлюрою, коли йшов на Київ, але, очевидно, полишив її після невдачі київського походу. Пізніше вже не видно було слідів ідеї ні стосовно до України, ні Литви. На очах усього спостерігаючого світу ми борсались безглуздо і безвольно між угодовством Юзевського і системою пацифікації: руйнування церков, навернення православних через військо у католицизм, виселення КОПом з прикордонної смуги, творення союзів сільської шляхти і т. д. Чи треба нагадувати, що така хистка політика була безнадійною? (Підкреслення моє. — М. С.). Вона нікого не задовольняла, нічого не будила, а на міжнародній арені, де за нею уважно спостерігали, викликала недовіру, небажання і зневагу і то тим більше, чим більше намагались подавати себе потужною державою.

III. Нинішня військова дійсність

Погляньмо тепер, як виглядає східна проблема на тлі війни, що триває. У вересні 1939 р. ми пішли на війну проти Німеччини без сумнівів і вагань, бо це була свята війна з німцями. Навіть вибачили тодішньому уряду, що вів нас на війну проти держави, з якою без упевненості жили протягом останніх років перед війною у показній згоді. Ми не турбувались, що йдемо на цю війну зовсім самотні, без союзників. Бо внаслідок нашої дивакуватої політики всі наші сусіди ставились до нас із недовірою і неприязню. Ми програли, щоправда, вересневу кампанію, але не капітулювали і проводимо разом з союзниками ту війну, яка, безсумнівно, завершиться нашою спільною перемогою. Наше політичне становище, однак, залишається складним. Воюємо з німцями за наше незалежне існування і справедливий кордон на сході. За ці цілі боремося разом з усіма нашими союзниками. Можемо вірити, що перемога над Німеччиною забезпечить наші політичні запити на заході. Ця справа здається досить простою. Інакше виглядає на сході. Росія є союзником наших союзників, а одночасно висуває претензії до наших великих східних територій.

Цей факт знову ставить перед нами у нинішній переломний момент стару східну проблему в дуже гострій формі. І ми не можемо з цим нічого зробити. Перш за все ми пасивні й безпорадні. Не вміємо проявити політичну активність. Нас шокує наша нинішня слабкість, з одного боку, і сила Росії, з другого боку. У цьому розкладі почуваємо себе такими малими, що нам навіть думка не приходить, що наша власна активність могла б бути якоюсь мірою вирішальним фактором. У нашій політиці домінує атмосфера очікування. Єдину дошку порятунку чекаємо від англосаксів, які у завершальній фазі війни повинні, як deus ex machina, здійснити всі наші політичні плани на сході.

Подивимось, чи не робимо тут серйозної помилки.

Не варто сумніватись щодо лояльності англосаксів і в тому, що вони щиро прагнуть відбудови Польщі. Але не вимагаймо від них забагато, аби знали нашу історію, аби в деталях знали всі наші політичні запити, аби ними переймались, як ми самі, аби, врешті, боролись за ті чи інші наші повіти. Не вимагаймо від них усього того, бо англійці не люблять битись за чужі інтереси, бо, нарешті, виразно говорять, що певних речей не будуть робити, а певні справи взагалі їх не цікавлять. Коли з Лондона чи Вашингтона дивляться на центрально-східну Європу, коли призвичаєні до креслення кордонів на великих колоніальних просторах, то можна не надавати значення тому, що для нас є таким важливим: чи кордон буде на 100 км ближче, чи далі на схід. А Львів чи Вільнюс з такої перспективи напевно не відіграють у ментальності англійців більшої ролі, ніж Тобрук. Правдоподібно, відіграють навіть ще меншу роль. Мусимо собі сказати, що у цій війні, так само як і в попередній, як у кожній, певну роль має і повинна відіграти наша власна сила, зміцнена нашою політичною активністю. Якби не виникнення Сілезької Великопольщі, якби не наша власна перемога на Віслі, то, напевно, результати тієї війни були б для нас іншими і, напевно, гіршими, ніж були. Так само буде і тепер. Не можемо забувати, що яку б велику силу не мала Росія, але ці сили зазнають швидкого ослаблення і в завершальній фазі війни вартість наших власних сил відіграватиме серйозну роль. Не треба забувати і про те, що у східному конфлікті не ми, а Росія була самотньою. Її імперіалістичні тенденції є загрозливими для всіх її західних сусідів, які завдяки тому стали нашими природними союзниками. То чи не є логічним висновок, що з цими союзниками належить порозумітись і тихо, дискретно та спритно утворити солідарний антиросійський фронт? Чи ми це робимо? Чи шукаємо порозуміння з Фінляндією, Латвією, Естонією, Литвою, Румунією, Угорщиною, Югославією, Туреччиною і Персією? Не знаю. Але боюсь, що ні.

А тепер перейдемо до нашої внутрішньої політики.

Польсько-російський спір щодо Східних Земель Речі Посполитої почався 17 вересня 1939 р. Від цього моменту стає зрозумілим, що той спір з Росією мусимо розв'язати, якщо хочемо ці землі повернути. Війна ліквідувала на території Речі Посполитої зовнішні ознаки польської державності, і це є негативною обставиною. Але війна принесла і певні позитивні наслідки. Німеччина і Росія перед війною надавали підтримку різним елементам, незадоволеним польським пануванням на окраїнах. Так щасливо склалось, що ті території пережили російську і німецьку окупації. І ця окупація вилікувала наших багатьох окраїнних опонентів від рожевих мрій щодо німців і росіян. Є чіткі ознаки цього явища на місцевості. Чи можемо це використати політично? Чи взагалі польська політика, польський державний інтерес присутні на окраїнах? Мені здається, що до цього часу ми були у цій справі пасивними. Ні у нашій пропаганді, ні у політиці не можна побачити провідну ідею. Не можна побачити нічого, що якимось чином розв'язувало б наш безсумнівний і глибокий конфлікт з чужими окраїнними народами, чогось, що заохочувало б ці народи до спільної дії з майбутньою Польщею (підкреслення моє. — М С.). Східні Землі Речі Посполитої — сьогодні це один великий котел, у якому кипить, у якому перш за все панує найдикіший хаос понять і в якому дослівно точиться боротьба всіх проти всіх.

Багато що можна закинути українцям чи білорусам, можна до них ставитись як до заколотників, бандитів, політичних самогубців, але завжди можна їх виправдати тим, що не мають політичної традиції, бо ніколи не мали незалежної держави. Тисячолітню політичну традицію має Польща. І яку провідну думку пропонує, яку політику реалізує Польща на окраїнах? Сила Росії вбила нашу політичну активність. Східну політику не проводимо. Чекаємо, що нам принесе майбутнє, з вірою, що більшовики знищать українців або що після перемоги англосаксів ми повернемось на ці території і розправимося з тими ж українцями (підкреслення моє. — М С.) Чи не є це з нашого боку політикою рефлексу?

Не пропонуємо також стосовно сходу жодної чіткої політичної ідеї. Попри наш досвід, ми так само недосвідчені й роз'єднані, як у 1918 р. Ми знаходимо у польському суспільстві таку саму нерішучість, знаходимо таких самих пацифістів, які дивляться на окраїни, як на гирю на нозі, вбачаючи там тільки великий цвинтар безкарно замордованих поляків. Вони, часто з добрими намірами, а інколи і під впливом чужої пропаганди, готові відмовитись від окраїн, бо бачать там лише непереборні труднощі для польської політики.

Знаходяться і такі «реалісти», які у нашому минулому на сході бачать лише факт ополячення частини окраїнних народів. Вони мріють про збереження ризького кордону, усунення з Польщі на всі сто вітрів усіх чужих націоналістичних елементів, ополячення спокійного українського і білоруського народів, а також створення нарешті польської національно-однорідної держави згідно з гаслом «Польща для поляків».

Нарешті є і такі активісти, які у нашому політичному минулому бачать ідею свободи. Тому шанують незалежницькі ідеї українців, білорусів, литовців і хотіли б, щоб Польща утворила конфедерацію з цими незалежними державами.

Кожне з трьох перелічених рішень приводить до різних дуже важливих наслідків.

Яке виберемо? Яку Польщу хочемо?

На останньому засіданні Національної Ради один з її членів сказав, що в нашій нинішній політиці бачить чотири різні Польщі.

Поляки з територій, приєднаних до Рейху, бачать тільки німецьку небезпеку, і на боротьбі з німцями вичерпуються всі їхні зацікавлення. Поляки у Варшаві на кожній вулиці, у кожному будинку і в кожній родині мають іншу концепцію Польщі. Поляки на окраїнах і на південь від Прип'яті вступили б у союз будь з ким, аби тільки проти українців. Поляки на окраїнах на північ від Прип'яті вступили б у союз з німцями, аби тільки проти литовців і росіян.