Розділ «Частина друга Документи»

У розмовах можете висунути у необов'язковій формі такі тези як основу для переговорів:

1. Польський народ розуміє устремління українців до незалежності. Якби українцям вдалось здобути незалежність, Польща прагнула б підтримувати з незалежною Україною приязні відносини (союз або участь України у федерації центрально-східної Європи).

2. Відправною точкою розмов є принцип збереження кордону від 1939 р. Східні Землі Речі Посполитої, які вважаються національно змішаними, повинні залишитись частиною Речі Посполитої з огляду на великий культурний і господарський внесок поляків і їхні тісні економічні зв'язки з рештою Польщі. Українське населення, яке залишиться у кордонах Речі Посполитої, буде користуватись повним фактичним і правовим рівноправ'ям, повною свободою політичного, культурного і господарського розвитку (рівноправність української мови, освіта на всіх рівнях включно з університетом). Гарантією тієї свободи буде територіальне самоврядування з воєводським включно, наділене законодавчими повноваженнями щодо місцевих і регіональних проблем.

3. Ці гарантії рівноправності збережуть свою силу і в тому випадку, якби українцям не вдалось здобути незалежність на схід від Збруча.

4. З нашого боку вимагаємо від українських незалежників: а) співпраці з нами для усунення ненависті української маси до кресових поляків; б) погодження з нами плану дій у переломний момент; в) перш за все негайного припинення активної співпраці з німцями.

/-/ Znicz (Зніч)

CA КС PZPR, zesp. 2400/2, sygn. 203/xy-8, s. 90.

(1943 р., напевно у осінь)

НАЦІОНАЛЬНА ПРОБЛЕМА У ПОЛЬЩІ НА ТЛІ ПРОБЛЕМ СХІДНОЇ ПОЛІТИКИ

І. До проблеми

Згідно з переписом населення 1931 р. для приблизно 69 % населення нашої держави польська мова є рідною мовою. Понад 31 % населення визнав рідною інші мови. Якщо будемо трактувати мову як показник приналежності до певної національної спільноти, то мусимо визнати, що майже кожен третій громадянин Польщі перед вереснем (1939 р. — Перекладач) не був поляком. Це чіткий і кількісно вражаючий доказ того, що у внутрішній польській політиці існує так звана «проблема меншин». Але ще більш показовим є якісний характер цієї проблеми. На землях центральної і західної Польщі перевага польської стихії є абсолютною. Серйозним чужим елементом були лише євреї. Національно змішаними з перевагою навіть на значних територіях національно чужої стихії є східні території. На цих теренах важко говорити про проблеми «меншин», бо значною мірою довелось би говорити про проблеми поляків. Там стоїть перед нами швидше національна проблема, проблема взаємовідносин різних народів, з яких кожен в силу своїх історичних і кількісних аргументів має право вважатись господарем на цій землі. Але і це ще не є найважливішою справою. Останній державний польсько-російський кордон перетинав територію, густо населену білоруським і українським населенням, віддаючи Польщі західний край цієї території, а Росії залишаючи етнічну і територіальну основу цих народів.

З огляду на цей поділ у білоруському і, особливо, українському народах наростають об'єднувальні тенденції. До цього долучаються і зростаючі вже тривалий час сильні, особливо в українців, незалежницькі тенденції, які вже мають свою історію.

За цих умов польсько-українські і польсько-білоруські відносини нерозривно пов'язані з проблемою польсько-російських відносин. Усе залежить від того, як складуться наші відносини з Росією. Чи підемо на принципове порозуміння і територіальний компроміс із Росією, що, безумовно, зв'язане з нещадним засудженням по обидва боки кордону незалежницьких устремлінь українців і білорусів, чи швидше почнемо принципову партію з Росією. А гра з Росією означає, що мусимо шукати серед українців і білорусів союзників. Тобто радше стимулювати їхні намагання здобути волю.

Основним питанням є: з Росією чи проти Росії? Від відповіді на це запитання залежать роль українців і білорусів у польсько-російських відносинах і наше ставлення до цих народів. Тому нині перед нами не стоять проблеми меншин у вузькому значенні цього слова, а перед нами стоїть східна проблема у широкому розумінні цього поняття.

І цю проблему в надзвичайно важких нинішніх умовах мусимо розв'язати. А оскільки вона стоїть перед нами не віднині, спробуємо глянути на неї у певному історичному аспекті.

II. Історія східної проблеми

1. Шляхетська Польща

Висновок, що перед Польщею стоїть східна проблема, ні для кого не є несподіванкою. Це є вічне у польській політиці питання.

Відтоді як польський король надщербив свій меч на воротах Києва, коли татарські, литовські чи російські загони доходили до Сілезії, Плоцька, Сохачева, Ловіча, Любліна, Завіхостя, Сандомира, Турська — постійно стоїмо перед східною проблемою.

Ми намагались її вирішити. Наша історія і досвід у цій сфері надзвичайно багаті. Досить простежити діяльність хоча б тільки Казимира Великого, щоб переконатись, скільки невтомних, але завжди впертих зусиль уклав цей П'яст у східну політику, у підготовку ґрунту для Ягелла і Зигмунта Августа. І що можна сказати про нашу давню східну політику? Можна стверджувати, що поки були стосовно Сходу в нападі, доти ми керувались правильною політичною ідеєю, до того часу були великою державою, згуртованою зсередини. Досить сказати, що у часи найбільшого розквіту нашої державності, у другій половині XVI століття, Польща простягалася на просторі близько мільйона двісті тисяч квадратних кілометрів. Тобто це була держава, у три рази більша, ніж Польща перед вереснем, у два рази більша, ніж Німеччина, у чотири рази більша за Італію. Намалюймо таку державу в Європі у день 1 вересня і задумаймось, які це має політичні наслідки.