Розділ «Вступ НАЦІОНАЛІЗМ, КОЛОНІАЛІЗМ, НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ»

НАЦІОНАЛІЗМ, КОЛОНІАЛІЗМ, НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ

Перш ніж розпочати розгляд теми колоніалізму в російській літературі, потрібно уточнити термінологію. У цій книжці наводяться арґументи на користь того, що, на відміну від колоніалізму на Заході, коли національні проблеми часто відносилися до категорії расових питань і питань заморських завоювань, російський колоніалізм значною мірою залежав від національної ідентичності та експансіоністської політики щодо сусідніх країн. Крім того, вказується, що необхідно розмежовувати захисний націоналізм, основою якого є захист національної ідентичності, та аґресивний націоналізм, спрямований на експорт власної національної ідентичності та завоювання земель, на яких живуть Інші. Російський націоналізм є водночас аґресивним і захисним, і його аґресивний різновид трансформувався в імперські прагнення колонізувати землі, сусідні з етнічними російськими територіями. Очевидно, для того, аби певна територія стала колонією іншої політичної та національної сили, їй не обов’язково підписувати договори про визнання статусу домініону, як це було у випадку багатьох британських колоній. Росія після завоювання певної території включала її до своєї держави або призначала органи влади, які обслуговували російські інтереси. Російська література брала участь у цьому процесі, впроваджуючи на завойованих територіях наратив російської присутності і витісняючи з цих територій їхню власну історію та письменство, що мали для них важливе значення.

Об’єктами російського колоніалізму були не лише території Середньої Азії та Центральної і Східної Європи, а й Сибіру, Кавказу та Далекого Сходу. Хоча крах комунізму приніс суверенітет колоніям Росії в Європі та в Середній Азії, у відносинах з Москвою Сибіру, Кавказу та Далекого Сходу наростають проблеми. З погляду площі території та чисельності населення Сибір і Кавказ — це окремі утворення, порівнянні з «білими колоніями» Британської імперії, такими як Канада чи Австралія. Передача повноважень органам влади в Сибіру та на Далекому Сході не означає їх повного відокремлення від Москви, і в цій книжці не наводиться жодних рекомендацій щодо здійснення такого процесу децентралізації. Її мета — лише показати, що російські письменники підтримували центральну владу в її діях, спрямованих на те, щоб не дати периферії змоги розмовляти власним голосом і давати знати про свій власний досвід як окремий об’єкт розповіді, а не лише як додаток до центру.

У вступі наводиться огляд різних підходів до націоналізму в XX столітті. У першому розділі автор прагне позиціонувати проблему захисту Росією своїх колоніальних домагань у контексті текстуальної політики в самій Росії та інших країнах. Вказується на різницю між колоніалізмом російського та західного зразка і робиться спроба показати, що російський колоніалізм виходить за межі загальноприйнятої концептуальної бази наукових студій, присвячених російській літературі. Стандарти, традиції та очікування англомовних наукових досліджень російської літератури погано узгоджуються з інтенсивним пошуком теми самоствердження Росії в її літературних шедеврах. У наступних розділах показується, як російські письменники використовували своє привілейоване становище виразників ідеї імперії, що активно розбудовувалася, для відсунення в тінь інших дискурсів і як вони нав’язували своє «первинне значення» (якщо тут можна вжити цей термін Ганса-Ґеорґа Ґадамера) 1 читачам російської літератури в Росії та за кордоном. Мета автора полягає радше в тому, щоб привернути увагу до цієї текстуальної перемоги, ніж у тому, щоб написати енциклопедичний огляд російської літератури. В останньому розділі цієї книжки вказуються певні ознаки зламу цього процесу, який триває вже протягом кількох століть. Хоча такі зміни є мінімальними і ними легко можна знехтувати, вони все-таки реальні і обнадійливі. Звичайно, цей аналіз має на меті не заміну попередніх досліджень новими, а їх доповнення: не редукцію значення, а його збагачення.

Автор усвідомлює, що одне дослідження не може радикально змінити ставлення до Росії і відносини з нею. Дискурсивне утворення, яке називається Росією, є інтелектуальною реальністю, зміна якої, природно, буде повільною. Англомовні праці, присвячені російській літературі, в яких іґнорується проблема російського колоніалізму та аґресивного націоналізму, не зникнуть за один день, оскільки відсутні політичні та культурні інтереси, які підштовхували б до цього. На відміну від постколоніальних територій Азії, Африки та Латинської Америки, які виростили багатьох особистостей, що заявляли про зворотний бік медалі колоніалізму, в колишніх російських домініонах таких голосів майже не чути. Коли Червона Армія залишила Центральну Європу, визволені країни спрямували свою увагу в інший бік, а колишні радянські республіки надто поглинуті справою врятування решток своєї економіки та суспільства, щоб дозволити собі вкладати кошти в постколоніальний дискурс. Хоча російський Далекий Схід здійснював певні рухи в напрямі до незалежності, поки що такі випадки розрізнені і дуже нечисленні 2. У Російській Федерації наприкінці 1990-х років ні закони, ні соціально-культурні традиції, ні навіть сама мова не можуть з легкістю бути пристосовані до антиколоніальних висловлювань. Ця ситуація все ще нагадує часи розквіту імперіалізму на Заході, коли навряд чи хтось зміг би серйозно поставити під сумнів домінування однієї етнічної чи територіальної групи над іншою. Тому автор не може, подібно до літературних критиків постколоніального часу, предметом розгляду яких були колонії західних країн, скористатися науковими дослідженнями, в яких було б описано російські колоніальні ініціативи в Азії та Європі 3. Автор не може також спиратися на загальноприйняте розуміння цієї проблеми, бо вона може бути абсолютно чужою для тих, хто не звик розглядати тексти російської літератури як ресурси та допоміжні засоби для поширення імперських завоювань. Хоча погляди Джорджа Вернадського та Ніколаса Рязановського вже сприймаються як типові для раннього американського дискурсу у сфері російської історії, посилання на їхнього сучасника, Яна Кухажевського скоріш за все буде відкинуте, оскільки його не вважатимуть адекватним для формування належного образу цієї історії 4. На ще більш елементарній стадії перебуває дослідження російської літератури з погляду її колоніального контексту. Досі практично всі науковці, які зробили більш-менш значний внесок у вивчення російського колоніалізму, були політологами 5.

У 1988 році українсько-американський вчений Роман Шпорлюк опублікував свій твір «Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста» 6, в якому доводив, що захоплення інтелектуалів соціалізмом звело Маркса на п’єдестал великого мислителя, тоді як це місце мав би посідати сучасник Маркса Фрідріх Ліст. На думку Шпорлюка, праці Ліста краще відповідають страхам, характерним для XX століття, ніж тези Маркса про пролетаріат, який не має ні батьківщини, ні національності. «Між людиною і людством стоїть нація», — заявляв Фрідріх Ліст, оскільки він розробив теорію національного економічного егоїзму, що її так радикально втілювали в життя німці та інші нації.

Хоча думки Ліста і Шпорлюка про націоналізм можуть здаватися надто своєрідними, вони торкаються проблем, які зберігають свою злободенність. Протягом останніх ста років у Європі та інших країнах багато територіальних імперій під впливом ідеї націоналізму перетворилися в мононаціональні держави, відтручаючи в цьому процесі свої національні меншини. Ці меншини утворювали нові держави або поверталися до свого попереднього суверенного статусу 7. Падіння Радянського Союзу, прискорене подвійною дією сил економіки та націоналізму, посилило етнічні суперечності в імперії росіян, що розпадається на окремі фрагменти 8.

У тій єдності інтерпретацій, яка існувала в американських університетах наприкінці 1990-х років при розгляді національного питання, не було місця для епістемологічних нюансів, які можна часто зустріти в дискусіях про суспільство та його проблеми. У межах цих інтерпретацій національна належність нерідко визначається як громадянство. Емілеві Дюркгайму (Emile Durkheim) належить теза, що основу суспільного порядку кожної держави становить певний набір загальновизнаних цінностей і норм, і саме він визначає об’єднання суспільства в єдине ціле. Така інтерпретація, корені якої лежать у Просвітництві, є загальноприйнятою в науковому дискурсі, незалежно від того, чи йдеться про такі різні політичні утворення, як мононаціональні держави та імперії. І справді, в англійській мові немає значної різниці між словами «держава» і «нація» та, відповідно, між словами «громадянство» та «національність». Однак в Азії, Латинській Америці та континентальній Європі вважається, що національність пов’язана з культурними навичками та пам’яттю людини, тоді як громадянство вказує на громадянське становище (або вибір, у разі натуралізації) — належність до сукупності громадян певної політичної одиниці. Хоча нерідко ці два поняття збігаються, американські журналісти (для яких джерелом інформації є науковці) внаслідок переконання, що вони збігаються завжди, стають авторами кумедних тверджень, на зразок таких, що в Чечні росіяни воюють з іншими росіянами або що в Другій світовій війні загинуло двадцять мільйонів «росіян». Прикладом може бути стаття, яка з’явилася в «Houston Chronicle» 6 вересня 1998 року:

«П’ятеро озброєних російських моряків було заарештовано в суботу, через кілька годин після того, як їх було звинувачено у вбивстві охоронця і в захопленні 47 заручників у віддаленому північному окрузі», — повідомило російське інформаційне агентство новин. За повідомленням агентства «Інтерфакс», під час операції із затримання цих моряків спеціальними групами Федеральної служби безпеки Росії (ФСБ) всіх заручників було визволено неушкодженими; не було завдано шкоди й тим, хто їх захопив. У цьому повідомленні, яке цитувало слова керівника ФСБ Володимира Путіна, вказувалося, що «моряки вимагали літака для переправлення їх до південноросійського регіону Дагестану — проблемної території в Кавказьких горах». Криза із заручниками, очевидно, була пов’язана з вибухом замінованого автомобіля в столиці Дагестану, який стався у ц’ятницю і забрав життя щонайменше 17 осіб. Один з моряків сказав, що серед загиблих міг бути його родич. Про інших було сказано, що вони брали участь у захопленні заручників із солідарності».

У межах семантики націоналізму, яка нині переважає в американських академічних колах, у цій статті немає нічого особливого. Однак при докладнішому розгляді в цьому тексті стає помітною плутанина, зумовлена як російською колоніальною політикою, так і способом формулювання повідомлень ТАРСу, а також нечутливістю американського редактора до проблем націоналізму. Після того, як інформацію про цю історію було отримано також з інших джерел, її головна суть виявилася такою: моряки, про яких мова, перебували на Новій Землі — арктичному острові, забрудненому ядерними відходами, на який Радянський Союз і Російська Федерація засилали своїх найбільш непримиренних ворогів (за чутками, саме на Новій Землі помер Рауль Валленберґ) 9. Людям, які там упродовж кількох місяців зазнають радіоактивного опромінення атомними установками та радіоактивними відходами, загрожує смерть у муках. Ті вояки, які збунтувалися на Новій Землі, були не росіянами, а дагестанцями, родичами й сусідами повсталих чеченців. Мешканцями Дагестану є неслов’янське мусульманське населення та осілі російські колонізатори. Росіяни підкорили Дагестан у XIX столітті, але їм не вдалося русифікувати цю територію. Дагестан є одним із тих регіонів Російської Федерації, для яких існує висока ймовірність відокремлення від Росії в недалекому майбутньому. У 1990-х pp. сутички між призначеною Москвою владою і дагестанськими партизанами не були рідкістю. Кілька районів Дагестану намагалися приєднатися до Ічкерії (Республіки Чечня). Вибух, про який ідеться у наведеній статті, був частиною збройної боротьби дагестанців проти росіян та, іноді, самих дагестанців між собою (населення Дагестану поділене на клани, і колоніальна залежність загострила ворожнечу між ними). Вояки, про яких ішлося, були справді доведені до відчаю думкою про своїх рідних, які загинули у вибуху за дві тисячі миль від них. Однак звичайний читач, побачивши цю статтю, швидше за все, не подумає про той найважливіший факт, що російський мілітаризм послав членів певної етнічної групи з південного (і повстанського) Дагестану на руйнівне для здоров’я арктичне ядерне звалище на Новій Землі 10. Не знаючи про ці семантичні тонкощі, американський журналіст, який написав цю статтю, призвів до спотвореного розуміння в Америці російського дискурсу та російської політики.

Що стосується націоналізму, то концепції, які сягають коренями епохи Просвітництва, неспроможні охопити відмінності між імперіалістичним націоналізмом із його аґресивним спрямуванням на підкорення та експлуатацію колоній і захисним націоналізмом, пов’язаним із збереженням національних традицій та ідентичності. У межах такої спрощеної матриці «націоналізму» нерідко імперські сили, які контролювали значну частину світу протягом двох останніх століть, не вважають відповідальними за аґресивне захоплення територій, тоді як представників колонізованих народів (включаючи малі та середні за розміром європейські нації) звинувачують в історичних процесах, у яких вони відіграють далеко не головну роль. Надто часто відповідальність за обидві світові війни покладали на «порохову бочку» у Східній Європі, а не на зажерливий імперіалізм великих європейських імперій. Нині звично пов’язувати Французьку революцію з націоналізмом (Революція притягала людей, що не мали правителя, пробуджуючи націоналістичні почуття замість почуття вірнопідданості) 11; разом із тим Дж. Е. Е. Далберґ-Ектон (J. Е. Е. DalbergActon) вважав, що сучасний націоналізм зародився в часи поділів Польщі, і вказував на руйнівні результати «цієї відомої дії, найбільш революційного вчинку старого абсолютизму, що позбавив цілий народ його права на створення незалежної спільноти». Він звинуватив у виникненні націоналізму радше імперії, ніж революції, і це твердження заслуговує на більшу увагу, ніж йому було приділено 12. Іліє Кедурі (Elie Kedourie) та Е. Дж. Гобсбаун (Е. J. Hobsbawn) висловлювали погляди, прямо протилежні поглядам Ектона, стверджуючи, що підстав для розпаду багатонаціональних європейських імперій на національні держави не було, бо немає свідчень про «історичну свідомість» націй, які входили до складу цих імперій 13. Характерно, що названі науковці не визнали, що в цих багатонаціональних державах одна нація весь час панувала, а інші нації примусово перебували в колоніальній залежності від неї. Так, зокрема, арґумент Кедурі є типовим виправданням практично всіх добре озброєних націоналізмів світу. Він є також антиісторичним, оскільки будується на припущенні про незмінну в часі історичність націй і призводить до виправдання колоніалізму коштом націоналізму. Кедурі є виразником нелюбові Заходу до незахідних культурних і політичних ідентичностей, що, як це висловила Лейла Ґанді (Leela Gandhi), є наслідком переконання про органічну неадекватність народів, що не належать до західних 14. Західні вчені іноді несхвально дивляться на зростання постколоніальної національної свідомості в Азії, Африці та Центральній і Східній Європі, вважаючи, що самоідентифікація, яка ґрунтується на націоналізмі, є якимось різновидом хвороби, якої слід стидатися, від якої винна сторона має щонайшвидше вилікуватися, якщо тільки в неї немає армії та ораторських навичок, необхідних для доведення своєї правоти в світі. Едвард Саїд (Edward Said) у своїй книжці «Орієнталізм» називає багатьох вчених, які наводять таку арґументацію 15. Зрозуміло, що менші нації та нації, які ведуть боротьбу за своє визволення, не можуть конкурувати з сотнями та тисячами книжок, які закарбували осудливе ставлення до визнання їхньої ідентичності в пам’яті освічених людей розвинених країн 16. У цій риториці неявно припускається, що тоді як позбавлені влади національні групи заслуговують на осуд вже самим фактом відмінності своєї ідентичності, сам оцінювач повністю безсторонній і вільний від будь-якого національного почуття. Однак, як це зазначила Марґарет Канован (Margaret Canovan) у своїй конструктивній книжці, «переконливість ідеалів сучасної ліберальної демократії залежить від колективної влади, яку забезпечує лояльність різних націй, а така лояльність несумісна з цими ідеалами… Загальні гуманітарні принципи та проекти припускають наявність політичної підтримки, яка формується завдяки солідарності певного роду, хоча забезпечення такої підтримки суперечить самим принципам, що їх впроваджує ця влада» 17. Іншими словами, хоча західні демократії проповідують і підтримують універсалістські ідеали в решті світу, їхня спроможність це робити базується на визнанні переваг певних мов і культур, що походять із Заходу. Професор Канован наводить докази того, що така непослідовність залишилась поза увагою західних політологів.

Лейла Ґанді при обговоренні питань націоналізму та фемінізму доводить, що інтерпретація націоналізму, яка сформувалася під впливом ідей Просвітництва, пов’язана з маскулінністю та мужністю, що в них горді європейці були схильні відмовити тим, кого вони колонізували. Британці любили говорити про жіночних бенгальських чоловіків, тим самим словесно применшуючи бенгальський націоналізм 18. Кажучи ширше, тривіалізація національної ідентичності колонізованих народів була одним із способів їх підкорення, класифікуючи їх як таких, яким чогось бракує, не таких позитивних, як їхні поневолювачі, таких, що мають спільні риси зі слабшою статтю, чия доля мала залишитись у руках їхніх опікунів-чоловіків. У рамках дискурсу такого роду меншим націям не надавали права на національну ідентичність, тому що в них знаходили ознаки невідповідності тому почуттю маскулінності, яке є одним з елементів самовизначення аґресивного націоналізму.

Ця книжка ґрунтується на припущенні про існування різних націоналізмів, подібно до того, як існують різні країни, етноси, традиції, різна історія, і про те, що рутинне використання цього терміну в його загальному значенні слугує ідеологічним інтересам тих груп, які сприяють викоріненню націоналізму в світі, однак за винятком того його різновиду, який є найпотужнішим. Націоналізм стабільних і впевнених у собі етносів, які протягом століть спокійно накопичували багатства, відрізняється за своїми цілями та методами від націоналізму тих етносів, які борються за своє право на життя на певній географічній території, суверенітет якої ставиться під сумнів. Групова ідентичність етнічних еліт відрізняється від групової ідентичності малоосвічених мас, і спільними для них є лише окремі елементи тієї складної міфології, яка є частиною націоналістичного ідеалу. Маніпулятивний і аґресивний різновиди націоналізму, націлені на колонізацію інших, кардинально відрізняються від тих його слабких, оборонних різновидів, які легко стають жертвами збройної та інформаційної агресії з боку їхніх ворогів, і це є однією з причин описаної вище ситуації — накладення на політично слабкі нації тавра «винних у націоналізмі» з одночасним виправданням демонстрації сили з боку сильних. Наступною стадією аґресивного націоналізму зазвичай є колоніалізм, і важко заперечувати, що його першопричини закорінені в традиційній маскулінній гегемонії.

Нині вкрай необхідна таксономія, яка розмежувала б, з одного боку, зусилля, спрямовані на вивчення і культивування історії та ідеалізованих традицій певної нації, та, з другого, — зусилля з метою самоствердження шляхом підкорення та придушення традицій інших націй, самоствердження, характерного для різновидів націоналізму, які є проявом гегемонії непохитних маскулінних культур. Потрібно подолати страх перед есенціалізмом, який спрямований проти розвитку нової таксономії націоналізму 19. Функціоналісти зробили деякі корисні розмежування, але випустили з уваги міфологію націоналізму. Карл Дейч (Karl Deutsch) позбавляє націоналізм його спільної історії та пам’яті, розглядаючи його як явище соціальної заміни (social exchange). Отже, нація є «спільнотою спілкування» («community of communication»), що існує в теперішньому часі, який триває вічно 20. Бенедикт Андерсон (Benedict Anderson) шукає корені націоналізму в освіченості, вказуючи, що освіченість уможливила «уявні спільноти», яких не існувало раніше 21. У цьому полягає відмінність від теоретиків націоналізму XIX та початку XX століття — від німецьких романтиків і патріотів у країнах Центральної Європи до американського президента Вудро Вільсона, які впроваджували у свій дискурс релігію, географію, звичаї та історію 22. Чимало теоретиків націоналізму дала Німеччина (яка є також і батьківщиною творців патологічного націоналізму, починаючи від Й. Г. Фіхте і закінчуючи націонал-соціалістами). Адам Міцкевич і Лайош Кошут були представниками Центральної Європи, які виступили проти тих патологічних різновидів націоналізму, які називають імперіями; вони захищали національні держави в епоху, коли імперії були в розквіті, колоніалізм переживав час свого максимального поширення, і здавалося, що національне самоствердження малих і середніх за розміром націй у Європі придушене вже назавжди. Їх було виключено із загальноприйнятої інтелектуальної історії Європи, хоча опосередковано їхня роль була дуже значною, і можна було уникнути пролиття потоків крові, якби їх вислухали 23. Твори Адама Міцкевича та Юліуша Словацького про російський колоніалізм дуже цінні, однак вони залишаються в скарбниці центральноєвропейської думки, проіґнорованої американською єдиною інтерпретацією, яка надавала перевагу гегемонії російської та німецької інтерпретації 24. Популярний і неупереджений виклад таких демократичних поглядів з’являється в різноманітних документах Організації Об’єднаних Націй і публікаціях таких міжнародних органів, як, наприклад, Організація безпеки та співробітництва в Європі. В одній із таких публікацій дається визначення нації як групи людей, об’єднаних історією, звичаями, дотриманням певних законів і мовою (однак не обов’язково кровними зв’язками, що є тією характерною особливістю націоналізму, яка відрізняє його від расизму), і що націоналізм полягає в усвідомленні такої ситуації. Згідно із таким поглядом на націоналізм, «людство природним способом поділяється на нації, які різняться між собою особливостями, що склалися історично». Отже, національне самоуправління є природною та легітимною формою правління, і національна держава є найбільш природною формою організації груп населення 25. Тут виразно відчувається вплив підходу Вільсона, згідно з яким визнається ідентичність націй і їх тривалість у часі.

У книжці «Етнічне походження націй» Ентоні Д. Сміт (Anthony D. Smith) відстежує розвиток сучасного усвідомлення національної ідентичності до етній (ethnie) або етнічних спільнот, які були попередниками сучасних націй, сформованих внаслідок війн або інших визначальних дій груп людей 24. Такі етнії мали спільний міфологічно-символічний набір — міфотвір (mythomoteur). Нації є об’єднанням людей зі спільною етнією та добре розвиненим міфотвором. Дехто може зауважити, що такий міфотвір може включати історії, котрі звеличують маскулінність і, відповідно, властиві чоловікам способи вирішення справ, якот війни, полювання та дослідницька діяльність, або ж жіночі способи самозахисту, прикладом яких може бути поведінка краківської принцеси Ванди. Ванда, що її руки домагався німецький князь Райтіґер, щоб не зрадити своїй ідентичності (заміжжя з німцем призвело б до понімечення Кракова та Польщі), вчинила самогубство. Після похорону Ванди її вдячні піддані побудували великий склеп, який зберігається на околиці Кракова донині. Ванда жила за легендарних часів; можливо, це взагалі вигадана постать, але вона, подібно до київської княгині Ольги, належить до польського міфотвору як один із його ключових елементів.

Національна ідентичність, як правило, виражається у формі, що об’єднує жіноче і чоловіче начала; прикладом тут може бути взаємозамінність слів «батьківщина» і «материнська земля». Тоді як у німецькій культурі переважає маскулінний елемент (немає слова Mutterland, а тільки Vaterland), у російській культурі є різноманітні концепції, які підкреслюють жіночність цього поняття. «Росія» найчастіше з’являється в різних дискурсах як поняття жіночого роду, як-от «матушка Россия» або «рóдина». Це останнє слово не має відповідника в інших європейських мовах, крім, можливо, німецького слова Heimat. Слово «рóдина» означає місце, де людина народилася або до якого вона почуває прив’язаність, сильнішу за будь-які інші. Цікаво, що такий жіночний аспект російської ідентичності не пом’якшив аґресивності російського націоналізму. Як вказувала Галина Старовойтова, російська національна ідентичність тісно пов’язана з її територіальністю; усі підкорені землі негайно перейменовують у Росію. Франція має свою Маріанну, проте вона є значно слабшою концептуально порівняно з «рóдиной».

Формування міфологічних наборів кожної нації відбувалося за часів, коли освіченість була привілеєм небагатьох членів вищих класів суспільства. Спершу тільки ці нечисленні представники вищих класів були обізнані з історією та початковими формулюваннями такого набору міфів і символів. Масова освіта та розвиток технологій у наші дні, безперечно, сприяли його широкому впровадженню у сучасне суспільство, але не були визначальними в цьому процесі. Прагнення нації відрізнятися від інших є однією з форм її прагнення існувати, а не лише маніфестацією озлобленості щодо інших (ressentiment) або даремною спробою втиснути світ у межі одного принципу, який ставить за мету надати йому ідентичності 27. Спільні риси кожного такого набору міфів і символів унікальні, а отже, унікальним є досвід відчуття себе частиною певної нації. Марність спроб прискореного формування націй, таких як югославська, радянська, чехословацька, пояснюється браком набору символів, який міг би стати спільним для цих несправжніх таксономних груп. Неспроможність імперій забезпечити лояльність колонізованих народів зумовлена відсутністю спільної пам’яті в країнах, створених внаслідок підкорення вже існуючих націй. Девід Кеннедайн (David Cannadine), Ерік Гобсбаун (Eric Hobsbawn) і Г’ю Тревор-Ропер (Hugh Trevor-Roper) влучно відзначили, що правителі імперій докладали великих зусиль для формування та закріплення такої пам’яті 28.

Для створення такого набору символів велика група людей повинна мати протягом тривалого періоду досить багато вільного часу, і ця група має породити письменників, які зможуть висловити цей національний міф у літературі. У доіндустріальну епоху життя більшості людей було надто коротке і вбоге, і вони не могли мати достатньої психологічної свободи для створення нації. Це є однією з причин того, чому націоналізм є явищем сучасної і майбутньої епох; чому останнім часом з’явилося так багато нових націй 29; і чому імперії, які ще збереглися, з високою ймовірністю приречені на нестабільність, оскільки зростатиме освіченість і добробут «автохтонів» і вони створять літературу, яка висловлюватиме та зміцнюватиме їхній досвід.

Можна розрізняти два види домодернової етнії: горизонтальна та вертикальна. Горизонтальна має міфологічно-символічний набір, який є аристократичним та інтенсивним і розвиває серед членів вищих суспільних класів спільну лояльність і пам’ять, що у певний спосіб сприяє їхньому самоствердженню та почуттю покладеної на них місії. Вертикальна етнія забезпечує проникнення єдиної етнічної культури (різною мірою) у більшість верств суспільства. Горизонтальна етнія дає масам населення почуття спільної належності та тривалості в часі, що забезпечує основу національної ідентичності. Набір міфів, пам’яті та символів, що їх приносять із собою нації, формують їхній визначальний політичний міф, який, у свою чергу, істотно впливає на їхню політичну культуру 30.