Розділ «Вступ НАЦІОНАЛІЗМ, КОЛОНІАЛІЗМ, НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ»

Література є дуже важливим будівельним блоком і водночас засобом вираження національної ідентичності. Ставлення різних націй до перемоги та поразки дуже різняться і певною мірою залежать від чинників, відображених у літературі. Схоже, що головну роль у формуванні національної ідентичності відігравали війни, незалежно від того, як вони закінчувалися: перемогою чи поразкою. Пам’ять про ці війни облагороджувалася, коли їх описували етнічні еліти. Такі опрацювання сприяють формуванню горизонтальної та вертикальної етнії, а отже, і почуття належності до нації, але породжені ними форми поведінки помітно різняться. Етнічні спільноти, які протягом своєї історії вели майже безперервні наступальні війни і які з однаковою силою прославляли як свої перемоги, так і поразки (як це робили, наприклад, росіяни), мали винятково розвинене почуття належності до окремої нації. Виглядає, що в німців почуття належності до нації можна також пов’язати з войовничою історією тевтонів і їхнім переможним самоутвердженням у центрі європейського континенту. Однак здається, що чимало програних війн також позитивно впливали на почуття належності до нації. Поляки програвали всі свої війни, починаючи з XVIII століття (за винятком польсько-радянської війни 1920–1921 років), але такий неперервний ланцюг національних катастроф не призвів до того, щоб польська нація повернулася назад до етнії. Національну ідентичність українців сильно зміцнило нагадування про організований радянською владою голод 1932–1933 років, під час якого померли до десяти мільйонів українців. У вересні 1993 року український уряд організував відзначення річниці голоду для зміцнення духу — що було парадоксальним, оскільки відзначалася поразка. Український набір міфів дуже відрізняється від тих, які переважають у країнах першого світу. Для України він ще тільки формується, тому що українці відновлюють своє самоствердження, якого їх намагалися позбавити їхні російські (а до того польські) колонізатори.

Захисний націоналізм характеризує такі об’єднані спільною пам’яттю утворення, які відчувають небезпеку для свого існування — чи то внаслідок своєї нечисленності (як-от литовці, грузини, чеченці), чи то через загрозу з боку їхніх експансіоністських сусідів. Думки тих спільнот, для яких характерний такий вид націоналізму, звернені радше всередину, ніж назовні, внаслідок чого вони виявляються неспроможними розвинути успішні стосунки із зовнішнім світом. Захисний націоналізм є засобом опору від зазіхань ворожих Інших на їхню ідентичність, але його дуже часто тлумачать як ксенофобію або антисоціальну поведінку. Таке тлумачення саме по собі є виявом колоніальних нахилів, оскільки воно штовхає Інших у прокрустове ложе дискурсивного простору, окресленого медіаторами, котрі представляють головні політичні потуги.

Експансивний націоналізм спрямований радше назовні, ніж усередину, і тому менше усвідомлює власний шовінізм і свої колоніальні устремління. Десь у такому привілейованому просторі, сформованому завдяки усвідомленню своєї нинішньої величі та успішному нав’язуванню Іншим власної думки про себе, лежить прагнення захопити землю Інших, встановити там власні інституції і вести власну діяльність. У різні періоди сучасної історії нації зазнавали суворої критики з боку колонізаторів, що гальмувало їхній розвиток і забирало багато енергії, яку вони в іншому разі могли б спрямувати на розбудову суспільства та індивідуальний розвиток. Колоніалізм може з’являтися і з’являється в різних куточках світу, і його об’єкти не обмежуються тільки небілими не-європейцями.

Швидке зростання населення у XIX і XX століттях збіглося з посиленням націоналізму та додало йому енергії. Зростання густини населення полегшило поширення найбільш визначальних політичних та інших міфів, необхідних для формування «створених в уяві спільнот». «Нація-як-народ» (на відміну від «нації-як-імперії» та «нації-як-держави») увібрала в себе деякі релігійні ідентичності минулого. За відсутності можливостей, що їх надає підтримка своєї держави, люди, котрі належали до бездержавних націй, яких було чимало в XIX столітті та які продовжували активно звертати на себе увагу на початку XX століття, спрямували свою творчу енергію на плекання та утвердження почуття належності до нації в літературі і дискурсивних працях, а іноді й у війнах.

Розвиток національної ідентичності потребує певної соціокультурної свободи. Тому представники захисного націоналізму витрачають свої ресурси на опір панівній імперській владі, від чого страждають інші види діяльності. Численні національні повстання у XIX столітті в Європі та в царській Росії виснажували ресурси малих націй, тоді як імперії радо користувалися їхніми ресурсами. Це добре виразив Ромуальд Трауґутт (Romuald Traugutt), керівник польського повстання проти царизму 1863 р. На запитання, чому він взяв участь у постанні, хоча й був людиною, зануреною в книжки, несміливою та слабкою фізично, Трауґутт відповів так: «Бог вимагає від людини доброчесності, а стати доброчесним у рабстві значно складніше, ніж у середовищі свободи». Відповідь Трауґутта означає також, що, на його думку, для досягнення свободи спершу треба отримати політичний суверенітет.

Таке розуміння необхідності свободи змушує до критичного погляду на зв’язок між постколоніальною теорією, побудованою на заглибленні у дискурс Мішеля Фуко (Michel Foucault) та Жака Дерріди (Jacques Derrida), і реальною боротьбою колоніальних периферійних територій за своє самоствердження. Неув’язки особливо ясно видно у дискурсі, який стосується колишнього Радянського Союзу і Російської імперії. Від Чечні до Чехословаччини мобілізуюча сила прагнення до свободи переважила над расовими й економічними міркуваннями та дискурсом. У межах російської колоніальної сфери боротьба велася не з західними підходами до знань або з культурним націоналізмом англійського та французького зразка, а з російськими пріоритетами та російським «малим знанням». Тоді як для постколоніальних теоретиків на кшталт Ґаятрі Співак постмодернізм виявився бажаною заміною західної метафізики, він мало що міг запропонувати пригнобленим народам радянського блоку. Співак зауважує:

«Коли я вперше дізналася про це питання — а коли я вперше прочитала Дерріду, я не знала, хто це такий, — мене дуже зацікавило те, що він фактично руйнував філософську традицію зсередини, а не ззовні. Ми, звичайно, виховувалися в такій освітній системі в Індії, в якій героєм ЇЇ філософської системи була універсальна людина, і нас учили, що ми зможемо стати справжніми людьми тоді, коли розпочнемо рух до інтернаціоналізації такої людини» 31.

У межах контексту, до якого належить Співак, у її зауваженні відчувається обурення універсалізуючою таксономією епохи Просвітництва, яка накладала на пригноблених людей тавро невідповідності вимогам. Однак у радянській /російській імперії ця ідеологічна причина незгоди відсутня; західна модель хоч і мала недоліки, але не була ворожою. Загрозу несло радше нав’язування імперією культурної ідентичності, яка не відповідала ідентичностям, — метою яких є самозахист, — властивим колонізованим народам, що й призводило до відчуття ними потреби у «свободі» від тиску імперської могутності.

Андерсон був правий, пов’язуючи націоналізм і письменність, — націоналізм за умов секулярного суспільства і демографічного зростання є побічним продуктом письменності, але водночас він є чимось значно більшим. Поширення письменності зробило аристократичну етнію доступною для письменних мас народу. Те, що раніше належало до виключної традиції аристократів, стало надбанням власників магазинчиків, дрібних фермерів і робітників фабрик. Звичайно, в кожному суспільстві відбувається швидке оновлення інтерпретації, але цей процес навряд чи зруйнує міфи, збережені в літературі, суспільних звичаях та інституціях. Реальні чи уявні герої минулого, які колись жили тільки в пам’яті малих еліт, нині живуть у думках людей, для яких зазвичай єдиною суспільною реальністю були сім’я, релігія та політична влада. Відданість героям змішувалися з їхньою відданістю цим цінностям або витісняла її, що формувало ідентичність кожної особи та давало їй змогу прокладати свій шлях крізь хащі постмодернізму. Як зазначалося, західні вчені-теоретики постколоніальної епохи мають різні погляди на націоналізм. Едвард Саїд наводить арґументи, хоча й дещо суперечливі, проти оманливого зачарування націоналізмом. Проте Франц Фанон у книжці «Найбільш знедолені на Землі» (Frantz Fanon, The Wretched of the Earth) розглядає націоналізм як ліки, необхідні для лікування хвороби колоніалізму. Елліке Бемер (Elleke Boehmer) також визнає роль націоналістів у боротьбі з колоніалізмом 32. Лейла Ґанді доводить, що націоналізм є «єдиною формою політичної організації, яка відповідає соціальним та інтелектуальним умовам сучасного світу». Вона енергійно переконує, що антинаціоналістські фобії науковців розвинених країн та їхня готовність пояснити шовінізм домаганням державності бездержавними народами та народами, яких придушує імперія, є відлунням гегелівського поняття «неповноцінності», характерного для всіх націоналізмів Європи, крім найсильніших. Геґель вважав прусську державу найвищим проявом тогочасного історичного розвитку, — думка, в якій у зародковому стані містилася колоніальна упередженість, що стала явною в постколоніальній теорії. Ґанді каже, що для націй-колонізаторів та націй-імперіалістів характерна власна універсалізація і що вони оголошують незаконним будь-який протест проти них (таким протестом є і націоналізм). Чинячи так, вони активізують власні сучасні соціокультурні структури, водночас заявляючи, що протести — це щось відстале, нецивілізоване, сільське. За таких обставин літературне загарбання противника, слабкого з воєнного погляду, є нескладною справою. На думку Ґанді, «параноїдальна антипатія» до націоналізму є однією з форм повернення до системи підходів і знань, яка породила, крім іншого, Орієнталізм.

Отже, я хочу довести, що не стоїть питання вибору між Volkisch (народною) концепцією нації, на кшталт розвиненої німцями, та концепцією громадянства, яка базується на Просвітництві. Є також інші варіанти вибору. Так, існує теорія (дещо несерйозна), що націоналізм слабких може бути реакцією людської натури на постмодерністську філософську систему, яка заперечує можливість тривалості в часі і схильна вважати минуле та сучасність як фрагментарні та незв’язні. Тоді як постмодернізм тривіалізував історію, а колоніалізм відмовив підлеглим народам у праві на місце в ній, націоналізм доводить, що люди потребують історії і що історію не можна сконструювати з їхньої свідомості. Ігнорування націоналізму не змусить його зникнути, тоді як краще його розуміння, можливо, сприятиме усуненню або послабленню його неґативних сторін. Ґрунтовніше дослідження різноманітного досвіду, пов’язаного з націоналізмом, може допомогти викристалізувати та цивілізувати це універсальне устремління до ідентичності та тривалості, обмежуючи водночас його імперіалістичну патологію. Основним змістом цієї книжки якраз і є розгляд такої патології. Разом із тим у ній визнається законність націоналізму як способу ствердження своєї ідентичності та засобу, який забезпечує її формування в епоху модернізму та постмодернізму.

ПРИМІТКИ

1. Hans-Georg Gadamer, Truth and Method (New York: Seabury, 1975), 238.

2. Paul Goble, «Can Russian Diplomacy Hold Russia Together?» Radio Free Europe /Radio Liberty, 23 September 1998.

3. Винятком є серія видань Інституту Гувера «Дослідження національностей в СРСР», яка включає такі праці: Edward А. А1lworth, The Modern Uzbeks (1990), Alan Fisher, The Crimean Tatars (1978), Martha B. Olcott, The Kazakhs (1987), Azade-Ayse Rorlich, The Volga Tatars (1986), Andrejs Plakans, The Latvians (1995), Andrey L. Altstadt, The Azerbaijani Turks (1992), і таких пов’язаних з ними праць, як Rodger Swearingen, Siberia and the Soviet Far East (1987). Крім того, Hafeez Malik, ed., Central Asia: Its Strategic Importance and Future Prospects (New York: St. Martin’s, 1994); та Islam Karimov, Uzbekistan on the Threshold of the Twenty-First Century (New York: St Martin’s, 1998).

4. Jan Kucharzewski, The Origins of Modern Russia (New York: Polish Institute of Arts and Sciences, 1948).

5. Uri Ra’anan, Richard Pipes, Helene Carrere-d’Encausse, Alain Besancon.

6. Roman Szporluk, Communism and Nationalism: Karl Marx versus Friedrich List (Oxford and New York: Oxford Univ. Press, 1988).

7. Anthony D. Smith, The Ethnic Revival (Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1981).

8. Helene Carrere-d’Encausse, The End of the Soviet Empire: The Triumph of Nations (New York: Basic Books, 1993).

9. E. M. Thompson, «The Wallenberg Case: The Inferred Soviet Viewpoint,» Raoul Wallenberg in Perspective, edited by K. D. Reiser and Thomas Neumann (Houston: Southwest Regional Office of the Anti-Defamation League, 1986), 12–15.