Розділ «Передмова Авраам Верджес»

Авраам Верджес

Коли я пишу цю передмову, мені спадає на думку, що краще б це була післямова. Бо коли йдеться про Пола Каланіті, відчуття часу перевертається догори дриґом. Досить почати з того – чи, можливо, закінчити тим – що я по-справжньому познайомився з Полом вже після його смерті (сподіваюсь на вашу поблажливість). Так, я найближче запізнався з ним, коли його не стало.

Ми зустрілись у Стенфорді, одного незабутнього дня на початку лютого 2014 року. Він саме опублікував у New York Times статтю під заголовком «Скільки часу мені лишилось?» – матеріал, який викликав бурхливий відгук у читачів. Упродовж наступних днів ця стаття розповсюджувалась в геометричній прогресії. (Я спеціалізуюся на інфекційних хворобах, тому пробачте мені, будь ласка, невживання слова «вірус» як метафори.) Після цього він запрошував мене в гості, спілкувався зі мною в чаті, просив поради щодо літературних агентів, редакторів, щодо процесу видання книжки – він захотів написати книжку, власне оцю книжку, яку ви зараз тримаєте в руках. У моїй пам’яті знову постає ця картина: сонце пробивається крізь дерево магнолії за вікнами мого офісу і осяває все: Пол сидить навпроти, його прекрасні руки все ще прекрасні, його борода пророка все ще густа, його карі очі уважно дивляться на мене. У моїй пам’яті ця картина така виразна, наче написана рукою Вермеєра, така чітка, наче зафіксована камерою-обскурою. Я пригадую, як подумав: «Це треба запам’ятати», тому що цей відбиток на моїй сітківці був безцінним. І ще тому, що діагноз Пола допоміг мені усвідомити не лише його смертність, але й свою власну.

Ми тоді говорили про безліч різних речей. Він був провідним нейрохірургом. Ми мусили, очевидно, десь перетинатися, але не могли пригадати жодного спільного пацієнта. Він казав, що у Стенфорді навчався на англійській філології і біології, а згодом здобув ступінь магістра англійської літератури. Ми говорили про те, що він все життя любив писати – і читати. Він легко міг стати професором англійської філології – і справді, здавалося, він прямував до цього певний час. Але потім, так само, як його тезка на шляху в Дамаск, він почув покликання. І став лікарем, хоча завжди мріяв повернутися до літератури в якийсь спосіб. Можливо, написати книжку. Колись. Він думав, що, як буде час, то чом би й не спробувати? Аж раптом виявилось, що часу лишилося обмаль.

Я пригадую його іронічну делікатну усмішку, трохи наче збитошну, хоч і на виснаженому й змарнілому обличчі. Рак вже висотав з нього всі соки, але нова біологічна терапія дала добрий результат і дозволила йому хоч трохи зазирати в майбутнє. Він казав, що під час навчання в медінституті хотів бути психіатром, але натомість зненацька закохався в нейрохірургію. Це було щось значно більше, ніж любов до лабіринтів мозку, ніж насолода від вправності своїх рук, здатних творити дива – це були любов і співчуття до тих, хто страждає, викликані палким бажанням їм допомогти. Навряд чи він розповів мені стільки, скільки я згодом почув від моїх студентів, які свого часу асистували йому, про дуже важливу річ: про його палку віру в моральну велич лікарської праці. А потім ми говорили про його смерть.

Після тієї зустрічі ми з Полом підтримували зв’язок за допомогою електронної пошти, але ніколи більше не бачились. Так склалося не лише тому, що я розчинився у власному світі дедлайнів і зобов’язань, але й через моє шанобливе ставлення до його часу – я не смів відбирати у нього час. Я готовий був прийти до Пола, якби він захотів мене бачити. Я відчував, що йому навряд чи потрібні нові дружні лабети. Я багато думав про нього і про його дружину. Мені хотілося спитати, чи він пише. Чи знаходить на це час. Протягом багатьох років я, постійно зайнятий лікар, всіляко намагався знайти час, щоб писати. Я хотів сказати йому, що відомий письменник, перейнятий цією вічною проблемою, якось сказав мені: «Якби я був нейрохірургом і повідомив, що мушу покинути своїх гостей, щоб провести ургентну краніотомію (трепанацію черепа), ніхто б не заперечив ані слова. А от якби я повідомив, що мушу покинути гостей у вітальні, щоб самому піднятися нагору і сісти за письмовий стіл… що було б?» Цікаво, чи розсмішило б це Пола? Зрештою, у його випадку справді можна було б послатись на невідкладну краніотомію! Це було б цілком правдоподібно! А відтак натомість можна було б взятися до писання.

Працюючи над цією книжкою, Пол надрукував блискуче коротке есе в часописі Stanford Medicine, у випуску, присвяченому проблемі часу. У тому ж номері була й моя публікація, дотична до публікації Пола, хоча я побачив його статтю тільки тоді, коли журнал опинився у мене в руках. І, читаючи її, я зауважив новий, глибший погляд на деякі речі, ледь окреслені раніше в публікації New York Times: тепер Пол писав просто вражаюче. Він міг би писати про будь-що, і це було б так само потужно. Але він не писав про будь-що – він писав про час, про те, що час означає для нього зараз, у контексті його хвороби. Яка так неймовірно все загострила.

І ось що я ще раз мушу підкреслити: цей текст був незабутній. З-під його пера линуло чисте золото.

Я знову і знову перечитував публікацію Пола, намагаючись зрозуміти, у чому тут річ. По-перше, це була музика. Наче відлуння Голуея Кіннела, майже поезія в прозі. («Коли настане день і це станеться – / ти опинишся з кимось коханим / у кав’ярні по той бік / моста Мірабо, за блискучим шинквасом, / де вино стоїть порожніми скельцями окулярів догори…» – це цитата з Кіннела, одного разу я чув, як він декламував напам’ять цей вірш в книгарні Айови, не зазираючи в папірець.) Але було ще щось особливе, якийсь присмак античності, тих часів, що передували появі блискучих шинквасів. Я збагнув це через кілька днів, коли знову відкрив його статтю: стиль Пола нагадував стиль Томаса Брауна. Браун написав свій роман Religio Medici 1642 року, цілком в стилі тої епохи, зі всіма її архаїчними словами і зворотами. Ця книжка захопила мене – я був тоді лікарем-початківцем – я вчепився в неї, як селянин, буває, чіпляється за болотистий ґрунт, який ще його батько марно старався осушити. Це було непосильне завдання, я втратив надію пізнати її таємниці, у розпачі відкидав її, відтак брав до рук знову, без певності, що відшукаю в ній щось для себе, але у самому звучанні слів угадуючи її силу. Я відчував, що мені бракує якогось спеціального рецептора, який би відкрив мені пісню літер, їхній прихований сенс. І ця книжка так і не піддалася мені, попри всі мої зусилля.

Чому, спитаєте ви? Ну чому я затявся? Хто знає цю Religio Medici?

Ну, скажімо, мій кумир Вільям Ослер знав, ось хто. Ослер був основоположником сучасної медицини, він помер у 1919 році. Він любив цю книжку. Він зачитувався нею ночами. Він просив, щоб його поховали з Religio Medici. Багато років я марно намагався збагнути, що такого Ослер вбачав у ній. Та після численних спроб – впродовж десятиліть – ця книжка нарешті піддалася мені (допомогло в цьому те, що її ніколи не адаптували сучасною мовою). Штука була в тому, як я зрозумів, що читати її треба вголос, оскільки це увиразнює ритм тексту і робить його невідворотним: «Я приношу з собою дива, я шукаю поза собою: і вся Африка з її чудесами є в мені; я той зухвалий і відважний кавалок природи, який ти оце, власне, досліджуєш, вдумливо вивчаєш працю, яку хтось уклав у цілий безкінечний том». Коли дійдете до останнього абзацу книжки Пола, прочитайте його вголос і почуєте те саме нанизування, той ритм, якому ваша стопа захоче вторувати… Але, так само як і Браун, ви будете лише ззовні. А Пол, я гадаю, був новим втіленням Брауна. Або ж, якщо прийняти, що теперішній час – лише ілюзія, то, можливо, сам Браун був утіленням Пола Каланіті (уф, аж в голові запаморочилось!).

А потім Пол помер. Я пішов на панахиду у Стенфордську церкву – дивовижну, в яку я частенько навідувався, коли там не було нікого, щоб посидіти і насолодитися світлом, тишею, – і з якої я завжди виходив оновлений. На панахиді в церкві було повно люду. Я сів скраю і слухав одну за одною зворушливі, а часом безладні промови його найближчих друзів, його духівника і його брата. Так, Пол відійшов, а тим часом я дивним чином збагнув, що тепер знаю його, і не лише через ту зустріч у мене в кабінеті, не лише через тих кілька есеїв, які він написав. Він знайшов форму для своїх розповідей тут, у Стенфордській церкві (Stanford Memorial Church), у цьому летючому храмі, увінчаному куполом, у цьому гідному місці, що пам’ятає цього чоловіка, тіло якого тепер в землі, але який ще ніколи не був так відчутно живий. Він проявився в рисах своєї коханої дружини і маленької донечки, своїх сумних батьків і братів та сестер, у кожному обличчі своїх численних друзів, колег і колишніх пацієнтів, котрі тепер наповнювали цей простір; він був присутній тут, на цій прощальній зустрічі, на цій останній гостині, на яку зібралося так багато людей. Я бачив там обличчя умиротворені, усміхнені, наче причетні до чогось невимовно прекрасного. Мабуть, і моє лице мало подібний вираз: усі ми відкрили для себе сенс ритуалу служіння, ритуалу славослів’я, сенс спільних – чи то розділених – сліз. Було надзвичайно важливо проживати цю гостину, де ми тамували свою спрагу, живили своє тіло, розмовляли з абсолютно незнайомими людьми, які раптом стали такими близькими завдяки Полу.

Але лише тоді, коли я отримав ці сторінки, через два місяці після смерті Пола – аж тоді я нарешті відчув, що знаю його, бо пізнав його краще, ніж якби мав щастя називатися його другом. Коли я прочитав цю книжку, зізнаюся, відчув глибоке збентеження: стільки правди й щирості було в цих рядках, що мені перехопило подих.

Приготуйтеся. Сідайте. Дізнайтеся, що таке мужність, послухайте, як вона лунає. Подумайте, яка потрібна відвага, щоб так розкритися. Але передусім погляньте, що лишається жити після нас і потужно впливає на життя інших людей, коли нас вже немає, – це наші слова. У світі асинхронних зв’язків і взаємодій, де ми так часто занурюємось в монітори, де наші погляди прикуті до різноманітних прямокутних об’єктів, які постійно дзижчать і світяться в руці, де нашу увагу поглинають ефемерні речі, – зупиніться і подаруйте собі цю бесіду з моїм молодшим колегою, який так рано відійшов, і назавжди залишився молодим, і навіки залишився в пам’яті. Послухайте Пола. У паузах між словами прислухайтеся до себе – що ви сказали б у відповідь. У цьому полягає суть його послання. Я знаю. Сподіваюся, ви теж це зрозумієте. Це його подарунок. І я більше не стоятиму поміж ним і вами.