Розділ ««Сповідь» Ж.-Ж. Руссо як текст-повернення»

«Сповідь» Жан-Жака Руссо є унікальним твором з усіх можливих аспектів. Передмова до видання даного тексту жодною мірою не вимагає звернення до біографії автора чи окреслення його місця в історії культури, адже «Сповідь» є тим випадком (чи не першим у західноєвропейській літературі), коли твір говорить за автора й у цьому, до речі, слідує авторському наміру.

Більше двохсот років минуло з часу написання «Сповіді» Жан-Жака Руссо, що нарешті виходить і в українському перекладі. За цей період до тексту Руссо звертався ледве не кожний письменник, філософ та літературознавець, які порушували питання почуттів, зв’язку з часом, самопізнання. Тобто до українського читача «Сповідь» приходить з величезним шлейфом пояснень та тлумачень найвідоміших науковців ХХ століття. Така популярність тексту Руссо у науковій гуманітаристиці підкреслює постійну актуальність «Сповіді» як твору, багатошаровість якого неможливо вичерпати повністю, і зовсім не означає, що звичайному читачеві, не озброєному дослідженнями провідних філософів, вхід у нього закритий.

Почати розмову про унікальність цього тексту варто саме з типу сьогоднішнього читача, якому адресована книга Руссо, оскільки в «Сповіді» діалог з читачем досягає найбільшого вираження у порівнянні з іншими його текстами. На початку ХХІ століття цей текст звучить особливо актуально та цікаво. Після усіх змін та трансформацій ХХ століття, після постмодернізму «Сповідь» Руссо повертається до сучасного читача зі здатністю відповідати найширшому діапазону смаків. «Сповідь» може бути прочитана і як біографія видатного просвітника та ілюстрація його філософських поглядів, і як глибоко психологічний твір про історію становлення почуттів, і як варіант пригодницького роману, і як історичний текст, і як притча про природу людини. Горизонти очікування читача «Сповідь» Руссо неодмінно і підтвердить, і зрадить одночасно. Читання «Сповіді» найменше включає питання «а що далі?». Занурюючи читача в час боротьби на політичній карті, зародження та протистояння філософських концепцій, текст повертає його до таємниць душі, діалогу людини, яка знає собі ціну та вірить у себе, зі світом.

Текст, у якому відсутні діалоги та швидкий темп розвитку подій, не відштовхує читача, а, навпаки, притягує, змушуючи відкривати не лише в Руссо, а й у собі нові виміри. У тексті «Сповіді» парадоксальним чином поєднуються письмо та усне слово. Автор наголошує на роботі письма як способу подвоєння своєї душі з метою усвідомлення своїх координат не лише у просторі, а й у часі. Герой-оповідач «Сповіді» прагне наблизитися до розуміння себе через опис подій минулого та, чи не головне, через опис часу письма про події минулого. Разом з тим тексту «Сповіді» (на відміну від роману Руссо «Юлія, або Нова Елоїза») не можна відмовити у характеристиці, яку виділив Жак Дерріда: у творі відбувається заміщення усного мовлення, висловленого слова, завдяки чому письмо постає змістовим доповненням до усного мовлення. Текст «Сповіді» звучить так, ніби Руссо сидить поруч і розповідає, дивлячись у вічі читачу, історію свого життя. Незважаючи на дистанцію, що відділяє сучасного читача від часу створення «Сповіді», людина початку ХХІ століття має змогу вступити у діалог з Руссо, який залишив себе у тексті не стільки як видатну особистість епохи Просвітництва, скільки як суб’єкта, який упевнено йде до правди власного «Я».

Засвідчуючи страждання, конфлікти та розкаяння Руссо у період роботи над книжкою, «Сповідь» говорить не лише про час свого створення – твір має здатність дивовижним чином показувати навіть сучасному читачу його час у тих смислах, що не проявляються на видимій поверхні життя.

Текст «Сповіді» від самого початку роботи над ним не знав браку уваги, що особливо зросла після смерті автора. Поліція могла заборонити публічні читання його книг, але смерть зробила Руссо недосяжним у буквальному значенні цього слова. Ховаючись від переслідувань не один рік, шукаючи притулку, де можна було б продовжувати пошуки істини, Руссо повернувся до свого читача через текст. Могила Жан-Жака в Ермонвілі стала меккою, виник культ Руссо, проти чого влада виявилася безсильною. Укотре Руссо переміг усіх. Наступні епохи вносили свої корективи в тлумачення тексту «Сповіді», які, однак, не носили революційного характеру, а тому мало у чому змінювали текстове повідомлення останнього твору Руссо, що, попри намір свого автора, виявив: боротьба людини з самою собою не закінчиться ніколи. Здоровий глузд та критичне ставлення до себе кинули виклик ірраціональному страху людини просвітницького розуму в цьому тексті, що є і естетичною роботою, і екзистенційним завданням, проектом самопізнання, які отримали назву «Сповідь».

Відносини Руссо зі своїм часом були напруженими та відзначалися винятковою амбівалентністю. Навіть сьогодні у французькій критичній думці навколо його творчості залишається помітною спокуса змістити акцент у розмові про Руссо з текстів на тему інтриг його життя. Особисте життя Руссо – реальної людини завжди заважало належному сприйняттю його «Сповіді». Руссо залишається призмою ірраціональних страхів і на межі ХХ – ХХІ століть. Автор «Сповіді» занурився сам і занурює читача знову й знову в темні сторони Просвітництва.

Коли Руссо називають батьком нового аналізу почуттів, беруть до уваги багато його творів, але «Сповідь» у цьому колі займає особливе місце. В останньому своєму проекті Руссо підсумував життя та творчість в один пройдений шлях. Попри зауваження Франсуа Моріака про те, що Руссо був не першим, хто відкрив слабкість людини до виведення своїх таємниць назовні, саме завдяки «Сповіді» він увійшов в історію літератури та культури як дороговказ зміни напрямку творчої мандрівки. У той час як XVIII століття переживало бум теми мандрів як засобу підкреслення величі раціонально мислячої людини, Руссо поринає у внутрішню подорож ландшафтами пам’яті, звужуючи карту зовнішнього світу до маршруту приватного життя та таємниці почуттів.

Історія написання та видання «Сповіді» позначена боротьбою окремого суб’єкта з усім світом, непримиримістю, обуренням, пошуком засобів самовиправдання, примирення з собою і разом з тим таємничими процесами внутрішнього світу людини не лише як вінця цивілізації, а також як її вічної загадки. На час створення «Сповіді» Руссо вже був відомою людиною, яка відмовилася від життя серед представників вищого прошарку тогочасного суспільства. Охочих прочитати його «Сповідь» було більше ніж просто багато. Це добре знав видавець Руссо, який квапив його із закінченням тексту, але історія розгорталася зовсім не гладко. Усе почалося з непорозуміння: момент публікації автобіографічних творів виявився не тим, якого прагнув Руссо. За два місяці до смерті він вручив Полю Мульту третій варіант рукопису «Сповіді»[227] з проханням надрукувати не раніше1800 року.

Автор знав з досвіду, принаймні з 1764 року, після друку «Почуттів громадян» («Sentiment des citoyens») Вольтера, яким травматичним може бути погляд на своє приватне життя. Він не міг ігнорувати той факт, що сповідь про його власне життя є водночас зізнанням про приватне життя близьких йому людей, на що у них не питали згоди. «Оскільки це неможливо зробити, не показавши й інших людей такими, які вони є, ця праця могла вийти в світ лише після моєї смерті і смерті багатьох інших». І тому він заздалегідь просить у самому тексті у них вибачення.

Неможливо точно визначити час, коли Руссо почав працювати над «Сповіддю». Різні джерела подають різні дати: з 1765-го по 1770-й, з 1775-го по 1780-й. У тексті «Сповіді» Руссо зізнається: «Я ніколи не міг нічого створити, сидячи з пером у руці за письмовим столом перед аркушем паперу. Я подумки пишу на прогулянках, серед лісів і скель, уночі в ліжку, під час безсоння». Безсумнівним залишається той факт, що роки роботи над проектом сповіді в житті Руссо були заповнені мандрами та буремними подіями. Він почав занотовувати свої спогади в особливо складний період свого життя: в 1762 році парламент Парижа засудив «Еміля», наказавши спалити текст, це рішення відразу наслідували республіка Женева і Голландія. Руссо переховувався і знайшов притулок у князівстві Невшатель. П’ять перших книжок написані у Вутоні, шоста – в Тріє, наступна – в Монтері, дванадцята – в Парижі. Руссо вкладає в письмо перші п’ятдесят три роки свого життя до 1767 року. Улюблений видавець Руссо Рей, Мульту та Дюкло квапили Жан-Жака написати історію свого життя, і в 1764 році він почав писати свій портрет. Процес роботи над твором змінив напрям свого розгортання після сварки Руссо з Вольтером та видання «Почуттів громадян», в яких Вольтер, ховаючись під псевдонімом, відкривав усім відмову Руссо від своїх дітей (вчинок, який у тексті «Сповіді» набуде пояснення, причому Руссо підкреслить, що не приховував своїх дій, навіть більше – розповідав усім знайомим). Руссо подумав, що пані д’Епіне (про яку також багато мови у «Сповіді») дала матеріал для пасквіля на нього, і, будучи упевненим, що його прагнуть заплямувати назавжди, заборонив друк ескізу «Мій портрет» та з метою виправдатися і скомпрометувати опонентів почав писати «Сповіді».[228]

Руссо довіряв видавцям та книгопродавцям у роботі з його навіть найдрібнішими документами, однак зіштовхнувся з пародіями на себе, спланованим чи мимовільним маскуванням його письма. Саме тому в 1774 році він забороняє будь-яке видання своїх робіт без особистого дозволу та контролю. Був період, який знайшов відображення у тексті «Сповіді», коли Руссо вважав друзів не менш небезпечними за ворогів. Деякі з них навіть покаялись у спокусі завадити виданню праць Руссо. Рене де Жирарден,[229] Поль Мульту,[230] П’єр Дюпейру[231] взяли на себе відповідальність за посмертне видання повного зібрання творів Руссо, громадянина Женеви, що виходило з 1782-го по 1789 рік. Вони мали виконати чималу роботу: в рукописах «Сповідь» мала аж три нетотожні варіанти.

Друзі Руссо разом мали на руках перший неповний рукопис, що містив три перші книги та частину четвертої, до якого входив унікальний незавершений вступ (його не було в інших двох варіантах), другий текст, що був знайдений після смерті автора в письмовому столі,[232] та третій варіант (що був переданий Мульту). Ухвалили у 1782 році видати повне зібрання творів, куди ввійшли перша частина «Сповіді» (перші 6 книг), нарис «Руссо судить Жан-Жака» та «Прогулянки самотнього мрійника», а також «Роздуми про уряд Польщі» і зібрання кореспонденції.

У вступі до повного зібрання творів Руссо Дюпейру засудив перенесення тіла Руссо до пантеону й підкреслив нерозривний зв’язок Руссо-людини з його творами. Як напише пізніше Леон Фейхтвангер, «живий Жан-Жак розчинився у своєму творінні». Дюпейру зазначає, що Руссо не був безгрішним, але разом з тим він унікальний приклад доброчинної людини, «яку падіння підносили, а помилки спонукали боротися і перемагати».

Видавець уперто відмовлявся друкувати другу частину «Сповіді», що викликала багато суперечок. Після смерті свого батька П’єр Мульту в 1788 році надрукував книги VII–XII (другої частини) у Женеві. Він писав, що був свідком нетерпимості суспільства, і, намагаючись виправдати свій вчинок, заявляв про існування декількох екземплярів рукопису «Сповіді», які можуть потрапити в руки нескромних видавців, і тому, щоб попередити зміни в тексті Руссо, він вважав своїм обов’язком видрукувати частини, що перейшли йому у спадок.[233] У книзі сьомій «Сповіді» Руссо так відгукується про свого майбутнього видавця: «Але найбільші свої сподівання я пов’язував з Мульту, молодим хлопцем, що подавав найбільші надії своїми талантами і гарячим розумом. Я завжди любив його, хоча його поведінка щодо мене часто бувала двозначною і хоча він був близький з моїми найлютішими ворогами. Попри все це, я все ще переконаний, що саме він найбільше покликаний стати захисником моєї пам’яті і месником за свого друга».

Видання «Сповіді» супроводжувалося запеклими суперечками між видавцями (Дюпейру, Жирарденом, сином Мульту). Дізнавшись про вчинок П’єра Мульту в Женеві, Дюпейру заявив про зраду і розпочав видання «Сповіді» у видавництві Невшателя, яке мало виправити помилки женевського видання. Ж. Роже, пастор та письменник з Лозанни, писав у листі видавцям, яких вважав дуже повільними та занадто обережними: «Небо навіки благословило Руссо, але помилилось у виборі його видавців».

Слід підкреслити, що частини «Сповіді» виходили з 1782-го – року революції в Женеві, до 1789-го – початку Французької революції. Для тексту автора, який оголосив «час революції», цей збіг став доленосним. Завдяки виданню частин книги в два етапи вихід другої частини перетворив першу, видану в 1782 році, на якір колективної пам’яті перших читачів «Сповіді». Горизонт очікування читачів гармоніював зі зростаючими революційними настроями, в світлі яких були сприйняті події приватного життя Жан-Жака (зокрема такі, як відмова від дітей чи суперечки з відомими людьми). Якобінці прославляли Руссо, але чути не хотіли про його «Сповідь». Для них головною працею громадянина Женеви був «Суспільний договір», а ще педагогічний роман «Еміль».

Другий варіант рукопису «Сповіді», що є повним, виходив друком у місті Пуансо хоч і пізніше за перші видання, але все ж не за заповітом свого автора – у 1795 році.

Бажання виправдатися (що стало поштовхом до створення книги, в якій – як це не парадоксально – декілька разів отримує заперечення) не вплинуло на створення у тексті ідеалізованого образу видатної особистості XVIII століття. «Я обіцяв написати сповідь, а не самовиправдання, тому обмежуся сказаним». У передмові до драми «Нарцис» Руссо наводить думку, що може тлумачитися і як пояснення проекту «Сповіді»: «Готовий визнати, що існують безсумнівні генії, здатні прозрівати істину крізь покрови, які її окутують; ці нечисленні обрані душі протистоять глупоті та марнославству, ницим ревнощам та іншим пристрастям, якими сповнена любов до літератури… Важко виправдовуватися, але я сміливо визнаю, що труднощі не у виправданні перед широкою публікою чи перед моїми супротивниками, а у виправданні перед самим собою: бо лише я можу судити, подивившись у своє серце, чи вартий я того, щоб увійти в це обране коло… Мені потрібен був цей досвід, щоб закінчити знайомство з собою».[234] Зі сторінок «Сповіді» постає людина без прикрас, зі своїми слабкостями, бажаннями, достоїнствами, успіхами та поразками.