Розділ ««Сповідь» Ж.-Ж. Руссо як текст-повернення»

Діалог Руссо зі своїм минулим включає цілий комплекс питань до тексту, що визначають його своєрідність у світовій літературі та підкреслюють постійну актуальність: відношення оповідача до себе як учасника подій минулого, діалектика правдивості та вигадки, замовчування та зізнання. Розгортання цих питань у порівнянні з питанням відношення біографії Ж.-Ж. Руссо до історії героя, створеної у тексті «Сповіді», відкриває більш цікаві перспективи як для дослідника літератури, так і для пересічного читача. Людину, що постає зі сторінок «Сповіді», читач має право розглядати і як мислителя чи мрійника, як політика чи жертву манії переслідування, і як музиканта та романіста. У відповідь на сприйняття певного ракурсу образу Руссо, створеного «Сповіддю», твір одразу викриває його неповноту. Текст містить у собі безліч різноманітних пластів, що здатні відкрити читачеві найбільш різнопланові духовні перспективи.

Жан Старобінський,[235] якого можна назвати найуважнішим інтерпретатором Руссо, помітив найсуттєвішу особливість його творчості, що повною мірою характеризує саме текст «Сповіді». Руссо постійно ставить перед читачами питання, пошук відповіді на які, чи принаймні їх обговорення, змушує (у позитивному розумінні) нас постійно перечитувати його, пропонувати нові потрактування та відкидати старі, відмовлятися від формул, які робили текст Жан-Жака звичним і народжували впевненість у тому, що ми зрозуміли Руссо раз і назавжди. Кожне покоління відкриває для себе нового Руссо, знаходить у «Сповіді» приклад для наслідування або предмет категоричного заперечення.

Попри те, що Руссо давно посів визначне місце в історії нашої цивілізації, питання сприйняття та розуміння його тексту залишається і досі важким. Дуже цікавим є питання сприйняття «Сповіді» Руссо його сучасниками. Філіп Лежен[236] стверджує, що сучасникам із Женеви був незрозумілий проект Руссо, і як доказ цитує матеріал із журналу «Літературні роки»[237] за 1782 рік, що вийшов через чотири роки після смерті автора «Сповіді». Перші реципієнти зустрічали у тексті знайомі їм з реального життя епізоди, такі, наприклад, як епізод в Турині, коли Жан-Жак показує на вулиці свою дупу, за що блискавично отримує хорошого прочухана, або Ліон, який Руссо розглядає як одне з найрозпусніших міст, котре він знав. Філіп Лежен наполягає на тому, що страх перед спадкоємцями (який у світлі концепції читача Руссо[238] треба розуміти як відповідальність за кожного можливого реципієнта) стримував автора «Сповіді» від вільного безконтрольного включення епізодів зі своєї біографії у зміст твору, що в окремих місцях могли надати тексту аморального змісту.

У преамбулі (1764) до рукопису «Сповіді», який зберігається в Невшателі,[239] Руссо вказував, що робота над його проектом вимагає пошуку та вироблення нової мови, яка могла б однаковою мірою передавати і комічні ситуації, і ті, за які автор червоніє, і піднесене, і ганебне і т. д. «Я зробив перший і найважчий крок у темному й брудному лабіринті своїх зізнань. Найважче зізнаватися не в злочинах, а в тому, що смішне й ганебне».

«Сповідь» повідомляє нам одночасно і надто багато, і надто мало. В одній книзі Руссо запевняє читача: «Я ніколи не говорив менше того, що було. Інколи я говорив більше…» В іншій – дає підказки для визначення принципу відбору епізодів із пройденого життєвого шляху: мораль більбоке, смисл якої полягає у тому, щоб «не говорити, коли мені нічого сказати». То наголошує, що переслідує ціль покрити письмом усі хвилини свого життя, і в реалізації цього проекту письмо виходить з-під влади автора: «І чому тільки я не завершую розповідь про свою службу у пані де Верселлі на цьому місці?» То прямо зізнається, що пропускає певні періоди свого минулого, оскільки: «З моїм серцем не траплялося тоді майже нічого цікавого, що залишило б у ньому слід для яскравого спогаду». Вісім чи дев’ять років (герой сам не може чітко визначити часові рамки), від прибуття в Шамбері і до від’їзду в Париж, хоча і не позначені пам’ятними подіями, на думку оповідача, варті того, щоб цей період дослідили. Так, читачу доводиться рухатися простором сповіді Руссо, використовуючи все нові вказівки до розуміння принципу відбору матеріалу, перетворення життя на текст, щоб наприкінці книги шостої відчути, як росте відповідальність сучасного читача. Час, що відділив нас від перших реципієнтів «Сповіді», змушує приймати слова Руссо як випробування: «Час може зняти багато покривал, і якщо пам’ять про мене дійде до нащадків, можливо, вони коли-небудь дізнаються, що я хотів сказати. Тоді люди зрозуміють, чому я замовкаю». Там, де текст допускає лакуни, місія читача виростає за своїм значенням, адже саме він мусить розкодувати причини мовчання і заповнити пропущені роки («Після двох років терплячої мовчанки, попри своє рішення, я знову беруся за перо. Причини, які мене спонукали до цього, читач зможе зрозуміти, лише прочитавши книгу до кінця»).

Руссо ділить свій текст на дві частини: до першої входять книги I–VI та преамбула, що охоплюють період з 1712-го по 1740 рік (тобто включає історію життя героя від народження до 28-річного віку, роки навчання до приїзду в Париж); друга частина включає VII–XII книги про життя в Парижі, успіхи в галузі музичного мистецтва та філософії, визнання після видання «Юлії, або Нової Елоїзи» (книга одинадцята) та напади на нього після виходу «Еміля»,[240] які змусили його залишити Францію. Жан Старобінський влучно визначив зв’язок між двома частинами твору Руссо: перші книги постають «Сповіддю» до «Сповіді», відображенням особистості, якому останні книги «Сповіді» покликані дати правильне тлумачення.

Чіткий контраст між першою та другою половинами тексту «Сповіді» обумовлені зміною у світогляді Руссо. В першій – мрії, надії, грандіозні проекти, непередбачувані мандри, захват бідного мандрівника від зустрічей, нових зв’язків, любовних пригод. Друга частина написана на швидку руку, крадькома, з думкою про зраду видавців та друзів. Недовіра Руссо переросла в манію переслідування, що змушувала його бачити в своєму оточенні лише ворогів. Зникають світлі картини, на зміну їм приходять сцени суперечок, недостойні вчинки, придумані, на думку Руссо, для того, щоб принизити його репутацію, заговори уявних гнобителів. Досягнувши неймовірного успіху, будучи сприйнятий оточенням з великим ентузіазмом, він мусить на піку цього благополуччя зустрітися з осудженням, гонитвою на себе. Про людей, які в попередніх книгах поставали в образах друзів, близьких людей, тепер він пише з жорстокістю (Грімм, д’Епіне).

Події перших шести книг подані в прикрашеному вигляді, залиті світлом, на противагу – події другої частини постають у похмурих тонах, які Руссо не завжди намагається освітити. Шюке на закінчення своєї статті про «Сповідь» Руссо наводить слова пані Буфльор з приводу способу викладу в тексті прихованих пороків: «У цих ганебних спогадах прочитується сповідь працівника скотарні і навіть людини більш низького походження!»[241]

Незважаючи на зміну в тональності розповіді про дві частини життєвого шляху, активність внутрішнього «Я», хвилювання душі не загасає і навіть не зменшується. В час навали бід Руссо відкривається нове розуміння природи. Він описує природу так, як ніхто до нього не робив, і задає напрям розвитку традиції в описі природи, естафету якої перейняли романтики й передали далі. Завдяки утвердженню органічного зв’язку між світом природи як космічним явищем та внутрішнім світом почуттів окремої людини, що знайшло вираження в «Сповіді», чи точніше – саме завдяки проекту сповіді було досягнуто й реалізовано, – ім’я Руссо стало означником романтизму (Руссо – це романтизм). Занурений у свої муки, герой «Сповіді» не залишається байдужим до природи навколо, лише в її обіймах, де відсутні фальш та нещирість, він знаходить заспокоєння і втіху. В описи природи у літературі Руссо вдихнув життя: сторінки «Сповіді», присвячені сходу сонця, ландшафту гір, солов’їному співу вночі поблизу Ліона, змушують навіть читача, який постійно поспішає, замилуватися красою поетичних рядків.

У похмурому світлі опису подій життя другої частини перші шість книг постають як ідеалізоване минуле, крихкість та ефемерність якого лише підкреслюють його нескінченну чарівність.

Точно визначити час створення «Сповіді» також неможливо ще й тому, що останній текст Руссо ніби виростає з його попередніх творів. У книзі десятій «Сповіді» наведено спогад про намір написати твір під назвою «Чуттєва мораль, або Матеріалізм мудреця». «Я обмірковував також і третю книгу, думкою про яку був зобов’язаний спостереженням, зробленим над самим собою; і почував у собі велику сміливість до неї взятися, сподівався написати книгу і справді корисну людям, і навіть одну з найкорисніших, яку тільки можна їм запропонувати, якщо тільки виконання буде гідним задуманого плану». У цьому творі Руссо прагнув дослідити причини змін в людині на своєму прикладі, детально зупинитися на тих, які залежать від людини, переслідуючи мету показати, як «ми самі можемо ними керувати, щоб стати кращими і впевненішими в собі». За словами героя-оповідача, він мало працював над цією книгою, що так і не була завершена, але читачі «Сповіді» можуть з упевненістю стверджувати, що замислена просвітницька місія все ж отримала свою реалізацію в останньому творі Руссо.

Автор «Сповіді» зобразив історію внутрішніх пошуків та саморозуміння окремої людини, зумівши піднятися від одиничного до універсального. Такий перехід, за допомогою якого твір прочитується не просто як знайомство зі сценарієм життя письменника-просвітника, а головним чином як алгоритм самопізнання людини як такої, стає можливим завдяки обраній автором перспективі погляду на себе. Руссо постає у своїй книзі людиною, яка вже чує сурми Страшного суду.[242] Така позиція у часі дозволяє критично дивитися на своє минуле, що постає в усій повноті пройденого життєвого шляху, а тому викладена історія претендує на непряме вираження істин людського існування, підбиття підсумків про внутрішній досвід людини. «Хоч коли пролунала б сурма Страшного суду, я постану перед Вищим Суддею з цією книгою в руці».

Перші слова сповіді звучали приголомшливо, акцентували знаковий характер підходу до формування читача цього тексту: «Я починаю нечувану річ, яка не матиме послідовників. Я хочу показати собі подібним людину в усій правді природи, і такою людиною буду я сам».[243] З першого рядочка підкреслюється безпрецедентність розгортання історії свого життя, унікальність формування правди про себе, чого не було і не буде. Себе, а не вигаданого героя, Руссо робить центральною фігурою для того, щоб наблизитись до висвітлення правди людської природи. З метою досягнення об’єктивізації погляду на своє минуле, критичного осмислення історії свого життя та відстороненої позиції до власних страждань Руссо використовує образ «темної кімнати», що відсилає до винаходу Жерома Кардана, який вдосконалив «камеру обскура» Леонардо да Вінчі, додавши ще одну лінзу.[244] Погляд з хронографічної позиції межі життя на пройдений шлях тлумачився як об’єктивізація смислів минулого, вкладання цього погляду в письмову розповідь – додатковою оптичною лінзою. Мистецтво сповіді, на думку Руссо, полягає у тому, щоб записувати все, що бачиш у цій темній кімнаті. Тому сповідь для нього – це портрет, а не книга. Герой «Сповіді» вкладає в письмо епізоди свого минулого, смисл яких може і не розуміти (покарання мадемуазель Ламбурсьєр, або стрічка Маріон). Формула «це дивно, але це правда» не лише робить Руссо попередником психоаналізу, але й головним чином працює на досягнення єдності між героєм та читачем. Особливістю психологічного методу Руссо виступає перевідкриття подій минулого в їх первинній сутності, так, як вони відкриваються читачу, який вперше знайомиться з ними.

Автобіографію Руссо назвав «Сповіддю», прирікши свій твір на вічну зацікавленість критиків та теоретиків. Паралель зі «Сповіддю» Авґустина готує читача до зустрічі в тексті з образом грішника та його покаянням як пошуку прощення від Бога. Утім, виведена в назву твору відсилка до Авґустина не знаходить підтвердження кожним абзацом історії героя-оповідача Руссо. Зрада горизонту очікування, спроектованого першою відсилкою, стає запорукою «прив’язування» читача до твору. Знайомство з історією життя Руссо буде неодмінно супроводжувати перевірка героя на щирість, критичне ставлення до подій його життя та себе самого. Входження читача в текст Руссо пов’язане з пастками, підводними каменями як сповіді, так і автобіографії. Впевненість у собі героя, який починає сповідуватися (принаймні на цьому здійснено акцент у назві), що декларується з преамбули тексту, одразу руйнує типове для сповіді питання спрямованості сповідальної активності суб’єкта. Покаяння грішника має своїм результатом зміну траєкторії розгортання життя, тоді як проект, названий Руссо сповіддю, не переслідує такої мети.

Проте проект Руссо зі сповіддю як проектом єднає не менше елементів за ті, що роз’єднують. Руссо-герой зізнається, що його сумління обтяжує жахливий вчинок, який, не будучи винесеним назовні, перетворився на тягар. Бажання позбутися його вплинуло на рішення написати сповідь, смисл якої він вбачає не стільки в описі дій, вчинків конкретними словами, скільки у висвітленні душевних настроїв, того, «про що не говорилося і що не робилося й навіть не думалося, а лише відчувалося і переживалося», у поясненні причин як щастя, так і нещастя. І хоча читач не побачить на сторінках сповіді Руссо-героя (на відміну від творів сучасних письменників) покреслень, виправлень, на які він указує у своїх плутаних та нерозбірливих рукописах, загалом текст «Сповіді» змушує вірити, що робота по визволенню від тягаря на душі через письмо давалася герою важко, навіть замилування собою у певні моменти минулого, якими дорікали йому багато інтерпретаторів, коштували значних зусиль.

Варто підкреслити, що ті сторінки життя героя «Сповіді», які можуть засуджуватися з точки зору моралі, етичного стану (що не оминув зробити у свій час Сартр), обов’язково містять розрізнення наміру та дії. Такий принцип зображення пройденого шляху не дозволяє висунути суб’єкту скоєння «аморальних» дій звинувачення. Хай людина, образ якої проступає зі сторінок тексту «Сповіді», найменше нагадує класичного просвітника, відштовхувалась вона у своїх вчинках від просвітницької світоглядної парадигми. Руссо – герой твору – не може визнати переступ моральних кордонів, які потребують покаяння, оскільки переконаний, що самопізнання на основі розуміння законів природи є єдино можливою моральною позицією, а всі «помилки» поведінки працюють на формування досвіду. «Я виніс із них велике етичне правило, єдино придатне для застосування в житті: уникати становищ, у яких наші обов’язки суперечать нашим вигодам і особисте щастя ставиться в залежність від нещастя інших». Показ розрізнення намірів (у розумінні – як герой бачив основу своїх вчинків) та дій (як переломилося значення вчинків під впливом їх сприйняття оточуючими) веде не до самозвинувачення суб’єкта, а до розкриття природи людини як такої. Тому текст Руссо може тлумачитися як сповідь про внутрішню природу людини, в якій життя та світ конкретного суб’єкта виконують роль антропологічної лабораторії.

Не дивлячись на дистанцію у часі, зв’язок того відношення між особливостями внутрішнього світу героя та історією його зовнішнього життя, що так і не дістане визначення в «Сповіді», зі світом сучасної людини тісніший, ніж здається на перший погляд. З приводу висновку героя про своє «Я» на поверхню сама проситься риторична фігура, яку можна окреслити за зразком завитка думки Руссо у фіналі твору. Хто може сказати, що не впізнає себе у цих рядках, той, наскільки б упевненим він не був у розумінні свого внутрішнього світу, нічого не знає – ні про світ, ні про себе: «Я, здається, вже згадував про те, що іноді буваю так мало схожий на самого себе, що мене можна прийняти за іншу людину з цілком протилежним характером».

Преамбула «Сповіді» несе читачеві обіцянку автора висвітлити істину про себе, що водночас і притягує читача, і провокує певні труднощі у розумінні тексту. Руссо, з одного боку, представляє виписування свого досвіду як унікальну модель, з іншого – прокладає місточок між собою та своїм читачем. Цей парадокс заснований на тому, що герой «Сповіді» розуміє себе виключно у гармонійному зв’язку з природою. Разом з тим, текст містить і міркування, розгорнуті в зовсім іншому напрямку, в яких герой, що обіцяв бути гранично відвертим, постає свідком та суддею низки моральних питань. У міркуваннях на тему моралі Жан-Жак не сприймає Бога як суддю, а виключно як свідка своєї правдивості.

«Сповідь» – роман, в якому Руссо все видає за правду, бо сам вірить усьому, що постачає йому його уява. «Мені належить бути правдивим, а читачу – справедливим. Ні про що більше я й не прошу». Увага до деталей у картинах дитинства та юності дивувала перших критиків роману, поставало питання, як шістдесятирічний чоловік може в усіх тонкощах пам’ятати картини дитинства. Руссо зовсім не мав на увазі стратегічно обманювати читача, просто уява виявилася сильнішою за листи та документи. Він включає в розповідь про минуле уявні картини – що було б, якби життя склалося інакше, – і віртуальне починає межувати на рівних правах з пережитими подіями («Безперечно, мене скоро забули б, але, принаймні, про мене шкодували б, поки пам’ятали»). Питання правдивості зображуваного також суттєвим чином уточнюється метою написання «Сповіді», як її розуміє герой-оповідач Руссо. Бажання показати свій внутрішній світ у всі періоди життя скеровує героя-оповідача у лабіринти його «Я», де значення правди як такої може розглядатися виключно у координатах автокомунікації (діалогу з собою). «Лише я знаю власне серце». Спочатку Руссо-герой, ніби усвідомлюючи можливість помилки у відтворенні минулого («можу припуститися якихось помилок у часі та місці. Я пишу виключно з пам’яті, не спираючись на які-небудь документи чи матеріали, здатні її освіжити»), робить реверанс у бік читача. А вже у книзі сьомій «Сповіді» з упевненістю людини, що пройшла півшляху розкриття справжнього себе, наголошує, що для правдивої історії своєї душі не потрібні документи. Якщо читач не загубиться у пасьянсі з імен, витримавши випробування, він відкриє принцип гри автора, котра, як стало відомо, з прецедентом «Юлії, або Нової Елоїзи» (двох передмов та ремарок), обов’язково включена в просвітницький проект Руссо. «Пан де Ля Мартиньєр захотів познайомитися з моєю манерою письма і попросив мене викласти йому в письмовій формі ті подробиці, які я повідомив посланникові усно. Я написав йому довгого листа, котрого, як я дізнався згодом, зберіг пан де Мар’ян – він давно був на службі у маркіза де Бонак і змінив на цій посаді де Ля Мартиньєра, коли посланником став пан де Куртей. Я просив де Мальзерба, щоб він роздобув для мене копію листа. Якщо він чи хтось інший надасть мені її, читач знайде текст листа у зібранні, яке стане додатком до цієї «Сповіді». Вигадці в тексті «Сповіді» надає ефекту реальності відсилка до гіпотетичних документів, реальних листів. Особливо вирізняється за своїм значенням в арсеналі засобів, що працюють на досягнення віри у реальність усього зображеного, топографія маршрутів Руссо. Міста майже усіх країн Європи складають точки на ментальній мапі героя. Ми можемо скористатися географічними назвами, щоб повторити маршрути Руссо, але, як у випадку пісеньки тітоньки Сюзон, чари якої мали розсіятися з доказами того, що вона відома не одному герою, не побачимо того, що складає сповідь. «Їдьте у Веве, відвідайте його околиці, помилуйтеся краєвидами, покатайтеся озером і щиро скажіть, хіба не сама природа створила цю мальовничу місцевість для таких людей, як Юлія, Клара і Сен-Пре?[245] Але не шукайте їх там». Згадки реальних географічних місць прикріплюють індивідуальну історію почуттів та поглядів окремої людини до зовнішнього світу, конкретних гіпотетичних читачів, які, завдяки ефекту реальності, у розповіді про особистісний внутрішній світ сторонньої людини отримують змогу дивитися на спосіб пізнання його правди як на досвід.

Від «Сповіді» Авґустина читач знає: парити колами пам’яті є єдиним способом відкрити правду душі. Руссо перефразував думку свого попередника, стверджуючи, що йому потрібно якнайглибше зазирнути в себе самого. В останній частині «Пошуків втраченого часу» Марсель Пруст повторить віднайдений у попередні епохи засіб розуміння минулого: «я по колу спускаюсь у себе». У варіанті тлумачення способу відкриття правди свого «Я», що пропонує «Сповідь» Руссо, відсутня метафора кола (як у Авґустина та Пруста), але тим більше підкреслюється мотив погляду («заглянути в себе»). В акценті Руссо на оптичних ресурсах у пізнанні правди свого внутрішнього світу вияскравлюється просвітницьке розуміння зв’язку погляду з раціональним осмисленням. Герой «Сповіді» доходить висновку про те, що для осмислення природи почуттів потрібний саме погляд не назовні (наприклад, об’єкт захоплення), а в глиб себе. «Всю силу своєї прихильності я відчував лише тоді, коли її не бачив». Цей висновок допомагає Руссо-оповідачу в розгортанні тексту-пам’яті: «Я добре бачу лише те, що залишилося в мене в пам’яті, і розумний лише у своїх спогадах».