Розділ ««Сповідь» Ж.-Ж. Руссо як текст-повернення»

У «Сповіді» Руссо просто скасовується опозиційність вигадки та правди, адже обманом для її автора є виключно те, що суперечить істині. Саме тому на шляху відкриття істини свого «Я», на що зазіхає проект Руссо, всі елементи виконують свою функцію, жодним чином не ображаючи справедливість (наскільки б близькими чи далекими не були вони від життя реальної людини).

У тексті «Сповіді» вигадка не тлумачиться героєм-оповідачем як така, вигадані висловлювання з’являються в розповіді одразу обумовлені цілим рядом причин (як вигадка про те, що стрічку вкрала Маріон), включені в систему підстановок смислів, що породжують переживання сорому, бажання та витіснення, в чому і полягає своєрідність проекту Руссо.

Риторика сповіді, що лежить в основі всього проекту, насправді не працює в перших книгах «Сповіді», присвячених подіям дитинства та юності. Поль де Ман, зосереджуючи увагу на епізоді зі стрічкою, що ввійшов у список найбільш згадуваних у критиці сцен з художньої літератури,[246] вказує на суттєву характеристику тексту Руссо, в якому існує дивна нерівновага між спрямованістю доказу та спрямованістю прикладів, які зовсім не відповідають заявленому наміру. Так, неодноразово у тексті ми знаходимо ствердження про те, що Руссо пропустив окремі епізоди тому, що вони показували його у надто вигідному світлі. Але коли про деякі з цих епізодів потім усе ж розповідається для того, щоб зробити портрет більш точним, вони виявляються навдивовижу недоречними. Герой, який попередньо заявляв про упускання деяких епізодів, включаючи їх у розповідь, не називає імен своїх товаришів по іграх, які випадково поранили його, оскільки від оголошення їхніх імен у той час він, за його ж словами, мало б що виграв. Ці досить неприємні історії про фізичне насилля, криваві каліцтва та поламані пальці, розказані у такий спосіб, що біль та жорстокість запам’ятовуються краще за доброчинність, яку вони мали ілюструвати. Усе це дозволяє критикам робити висновок про те, що у тексті Руссо відсутній контроль над впливом на реципієнта, який він намагається створити.

Кожен може формувати свій висновок про скерованість діалогу Руссо-оповідача з читачем, але беззаперечним у будь-якому разі залишається той факт, що реципієнт суб’єкту сповіді потрібен не менше, ніж досвід останнього читачу. Намір «зробити свою душу прозорою в очах читача» пояснюється героєм-Руссо як реалізація його граничної відвертості, але разом з тим обраний шлях повертається для суб’єкта сповіді засобом самопізнання. Висвітлення Руссо порухів душі з усіх точок зору для читача може стати, а для героя стає основою розуміння джерела динаміки його внутрішнього світу.

У тексті Руссо переплітає події свого минулого з їх осмисленням, роздумами над життям, завдяки чому його біографія стає аналітичним антропологічним дискурсом, в якому проявляються не лише події пережитого, а головним чином їхні колись не усвідомлені внутрішні причини. Зрозуміти справжню основу своїх вчинків Руссо допомагає виведення подій свого життя назустріч розумінню стороннього реципієнта. «О мої читачі, не думайте хибно!» Руссо вимагає від читача, щоб не лише читали та любили текст, але й любили б у тексті його, довіряли йому, яким він був до створення кожного з його творів і яким став після їх публікації. Герой-оповідач «Сповіді» постійно дбає про думку невідомого йому читача його тексту, хоча й не завжди контролює вплив твору.

Читач стає свідком біографії думки: у створенні Руссо історії свого життя, становлення особистості поєднуються серії реальності та думки. Він розповідає своє життя, свій «життєвий шлях», створюючи ланцюжок подій у творі. Минуле, що за своєю природою є ефемерним, завдяки вкладанню його в історію життя героя-оповідача набуває утвердження (через фіксацію) і тим самим протистоїть зникненню, владі часу, смерті. Як зазначає Старобінський, Руссо влаштовує генеральну репетицію Страшного суду. Ті повноваження, які інші правовірні надають Богу, Руссо виконує сам. Його впевненість у справедливості свого погляду на пройдений шлях підкріплюється відкритістю до невідомого йому реципієнта.

Діалог з читачем помережив усю історію пройденого творчого та життєвого шляху героя сповіді на всі дванадцять книг. У визначенні ролі читача в своєму проекті Руссо передвизначив теорію Бахтіна про позицію позаперебування зовнішнього реципієнта: «Саме читачеві належить зібрати воєдино всі елементи і визначити істоту, яку вони складають; висновок він має зробити сам; і якщо він тут помилиться, це буде цілком його провина ‹…› Не мені судити про важливість тих чи тих подій, я зобов’язаний викласти їх усі, а читачеві – надати можливість вибору». Важливість читача у проекті Руссо зовсім не означає, що герой сповіді ставить його на постамент. Занурюючись у лабіринт свого внутрішнього світу, Руссо-оповідач у такий спосіб формує розповідь про минулі події, що вони отримують семантичну множинність. Тож на читача Руссо переклав нелегке завдання, що може сприйматися і як випробування, і як гра, але однозначно – це запорука успіху «Сповіді» як літературного тексту.

Приклад потрактування Полем де Маном епізоду зі стрічкою та Маріон показує можливість, закладену в самому тексті «Сповіді», розуміння сцен життя героя в дуже широкому діапазоні смислів. Наведений наприкінці другої книги епізод з Маріон посідає в тексті стратегічно важливу позицію. Герой змушує читача повірити в його привілеї, оскільки раніше ніхто ніколи не чув про цей епізод. Саме бажання звільнитися від тягаря спогаду про той випадок багато в чому, за словами героя-оповідача, сприяло рішенню написати сповідь. За своїм змістом цей епізод є одним з численних прикладів історії про дрібну крадіжку і разом з тим відрізняється від подібних спогадів на цю тему, оскільки виступає також сценою обману. При цьому читачу залишають право судити, чи йдеться про обман лише господарів та інших слуг, чи має місце також самообман Руссо.[247] Найнятий слугою (такий статус Руссо вважав негідним, і заспокоєння приносили лише особливі умови праці, які вирізняли його з-поміж інших слуг) в аристократичний дім у Турині, герой украв рожеву зі сріблом стрічку. Коли крадіжку виявили, він звинуватив в усьому дівчину Маріон, якій хотів подарувати цю стрічку на знак своєї прихильності та як засіб спокуси. Наклеп закінчився звільненням як для Маріон, так і для Руссо. Герой-оповідач розмірковує про важку долю, що має чекати дівчину, звинувачену в крадіжці. Цей епізод вказує на неоднозначність сповідального начала в тексті. Буквально кожен епізод пережитого, що вкладається в розповідь, набуває більшого чи меншого алегоричного характеру. Читач може зупинитися на моралізаторському змісті історії зі стрічкою («моя огида до брехні походить багато в чому від жалю з приводу цієї одного разу сказаної і такої чорної брехні»), але текст дозволяє вибрати й інші потрактування. Наприклад, той факт, що стрічка набуває знакового характеру спокуси, коли Руссо стверджує свій намір подарувати її дівчині, і який відкривається завдяки наклепу, оскільки «вина» Маріон полягає не так у крадіжці, скільки у дарунку її чоловіку як знаку особливого ставлення, може бути аргументом виправдання героя. Мотивація крадіжки стає зрозумілою, а відтак заслуговує на прощення, якщо читач погодиться на зміст, за яким дівчина бажана, а Руссо палає пристрастю, і розкриє за таких умов правдивість слів героя: «У ту жорстоку мить я був як ніколи далекий від злості і, що дивно, але правдиво, звинувачував ту нещасну дівчину саме тому, що був сповнений до неї дружніх почуттів». Але і на цьому змістовому контексті не робиться наголос і пропонується наступне пояснення причини поведінки героя – сором. «Я мало страшився покарання, але страшився сорому, і страшився його більше, ніж смерті, більше, ніж злочину, найбільше у світі. Від сорому мені хотілося провалитися на місці, задихнутися в центрі землі, непереможний сором пересилював усе інше. Сам лише сором зробив мене зухвалим». Як зазначає Поль де Ман, виправдання є такою хитрістю, що дозволяє відкритися для того, щоб сховатися. Сором як виправдання розкриває прямий зв’язок між здійсненням зізнання і актом розуміння (як головним смислом проекту сповіді). У такий спосіб розкривається важливий механізм організації тексту Руссо – напруга між приховуванням та відкриванням, що суперечить традиційному потрактуванню природи сповіді. Розкриття смислу епізоду має приводити до відновлення справедливості, але виправдання не вдається навіть після констатації героєм: «Я, мабуть, спокутав його [злочин] численними нещастями, що впали на мене в кінці життя, сорокалітньою прямотою і чесністю, які я виявляв у найскрутніших становищах». Руссо знову і знову повертається до цього епізоду, завдяки якому відривається глибока алегоричність тексту, що не може бути просто зведена до історії життя видатної особистості.

Якщо в перших книгах герой «Сповіді» нагадує пікаро, якого кидає доля по дорогах життя, то починаючи з книги четвертої історія життя трансформується більшою мірою саме у роман-виховання. Руссо подає серію сцен, які у порівнянні з відкритим ексгібіціонізмом перших книг несуть лише певний відтінок самоуславлення і при цьому не позбавлені логіки сповідального слова. Існує час провини і час для її усвідомлення, Руссо не може закінчити твір виходом із земного раю, як зазначає Ф. Лежен в інтерпретації біблійної образності сповіді.

На відміну від інших текстів, що вписані в певну традицію, у той чи інший спосіб наголошують свій зв’язок з творами минулого та формують русло появи нових текстів, «Сповідь» Ж.-Ж. Руссо прагне вирізнятися відмежуванням від літературного контексту. Руссо не міг не знати про «Роздуми» Марка Аврелія,[248] «Сповідь» Авґустина, поготів «Досліди» Монтеня.[249] В книзі дев’ятій «Сповіді» Руссо прямо відгукується про текст Монтеня: «Я завжди сміявся з фальшивої наївності Монтеня, котрий, удаючи, ніби визнає свої недоліки, разом з тим приписує собі тільки ті, які привабливі, тоді як я завжди вважав і тепер вважаю, що я кращий з людей, проте певен, що хоч би якою була чиста людська душа, в ній неодмінно таїться якась огидна вада». Традиція автобіографії до Руссо мала два вектори: самопізнання, як це виведено у Авґустина, та розвиток особистості. Руссо зумів поєднати ці два вектори в один проект.

ХІХ століття повернулось обличчям до проігнорованого першими читачами текстового повідомлення «Сповіді» Руссо. Для Шатобріана,[250] Жорж Санд[251] проект Жан-Жака став моделлю для наслідування та перетворення у романтичному руслі. У практиці щоденникового письма суб’єкта ХІХ століття (як реальних людей в об’єктивній дійсності, так і героїв у художніх творах) також вбачали вплив «Сповіді». Відтоді людина, яка веде щоденник, пише про себе, виступає спадкоємцем Руссо. Текст «Сповіді» став подією в історії літератури. Без «Сповіді» Руссо не було б ані Шатобріана, ані Пруста, ані художника внутрішнього життя.

Текст Руссо з часу свого написання знав діаметрально різні оцінки. З виходом українського перекладу «Сповіді» надходить черга і нашому новому читачу ХХІ століття створити своє розуміння цього неймовірно багатопланового та неоднозначного твору. У дзеркалі сприйняття тексту «Сповіді» неодмінно постає образ реципієнта, можливо, не завжди ним усвідомлений. Написана більше двохсот років тому «Сповідь» Ж.-Ж. Руссо вічно несе з собою тривожне запитання: кого ми в цьому дзеркалі побачимо?…

Юлія Павленко

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!