Розділ «Сім»

Подорож в Афганістан 2009 року була схожа на попередню, але цього разу я вже була досвідченим пілотом. Я приїхала з друзями, і вже знала, на що йду. Єдиним, кого ще лишалося привернути на свій бік, був Дуґ Шеррі, однак за це я не дуже хвилювалася: дехто завжди робитиме упереджені висновки про інших через стать або расу. Нарешті, змирившись з усім, я заспокоїлася. Я не могла змінити людей. Вони могли змінитися лише самі.

По дорозі до Кандагара нам довелося затриматися на авіабазі Раштайн у Німеччині, тож треба було десь приткнутися на день-два, поки ми чекали на транспорт. Дехто з нас вирішив податися на екскурсію в місцеві броварні. Нам пощастило: ми продегустувати пиво й переглянули фільм про історію пивоварства. Одне слово, чудово провели час у спробах перекласти німецький закадровий текст. У найближчі кілька місяців ми не вип’ємо жодного келиха пива.

Прилетівши в Кандагар, ми зустрілися з ескадрильєю, яку мали замінити. Вони розповіли про теперішні умови й деякі особливості території. Більшість із нас уже була в Афганістані, але відтоді минуло півтора року й дещо неминуче змінилося. З’явилися нові процедури отримання пального й нові місця висадження пацієнтів та розгортань у передових районах.

Особисто в мене на кону стояло набагато більше. Коли мене мобілізували з Нью-Йорка, інформація про можливу небезпеку була в мене ніби між іншим. Я раділа з того, що не боюся померти. Ви можете подумати, що тепер, коли я стала досвідченішою, мені було комфортніше. Але це розгортання мене лякало.

Я відчувала страх — не за себе. Просто я неймовірно зблизилася зі своїми каліфорнійськими товаришами по зброї. Думка про те, що я можу когось із них утратити, жахала мене. Я оглядала кімнату, бачила друзів і уявляла їхніх дітей, братів, сестер, батьків, чоловіків і жінок. Я б не хотіла, щоб хтось із моїх товаришів опинився в небезпеці, але нічого не могла змінити. Сидячи на першому інструктажі й слухаючи доповідь про стан справ, я згадала, як уперше потрапила під обстріл.

Під час розгортання 2007 року я, ще молодий другий пілот, щойно повернулася з першої ротації в ТК, де ми втратили того ______________ сержанта-спецпризначенця, якому куля влучила в руку і пробила груди. Мене закріпили за новим екіпажем, і я літала з тим, кого, серед інших, уважала за приклад для наслідування в Нью-Йорку, — з Ей-Джеєм Вайнеберґом. Ей-Джей зазвичай був вищий за всіх сантиметрів на п’ятнадцять, але завдяки своїй скромній, тихій вдачі виглядав не так уже й загрозливо. Він завжди був поряд, і це довершувало його чудові лідерські якості.

Тієї ночі ми везли з бази передового розгортання в Кандагар голландського офіцера розвідки з пошкодженою щиколоткою. Я дивилася крізь окуляри нічного бачення на лінію гірського хребта, що йшла приблизно на тому ж рівні, що й наш маршрут, і думала: добре, що ми летимо так низько. Місяць світив досить яскраво, і якби хтось спостерігав за нами, то міг би помітити наш силует проти неба. А вже за мить я почула приглушений удар і побачила спалах світла з боку Ей-Джеєвих дверей, який на півсекунди осяяв у кабіні пілотів геть усе.

— Гей! Комусь пофоткати захотілося? — гаркнув Ей-Джей у мікрофон. — Вимкніть своє довбане світло!

Я мовчки сиділа й гадала, що це в біса було. Потім мені в навушники полинув потік емоційної голландської. Секунд через тридцять, після тривожної жестикуляції між стрільцем і нашим пацієнтом, до нас дійшло: він каже, що це був вибух РПГ. Звучало так, ніби не про нас; і хоч адреналін сильно вдарив мені в голову, я насправді не боялася. Ей-Джей швидко зманеврував, і ми прожогом помчали додому.

Минуло два роки, і я, оточена цього разу бойовими братами й сестрами, знала: тепер ставки вищі. Я зроблю будь-що, полечу будь-куди, тільки б моїм товаришам не загрожувала небезпека. Я глянула на Стіва, і він кивнув мені. Мабуть, думав про те саме.

Після зустрічі з нами захотів поговорити Мет Венте — один зі старших пілотів. Він прийшов до нас із регулярних військ, де був зразковим пілотом і випускником збройної школи. Збройна школа — майже те саме, що знаменита школа «Топ Ґан» у військовому флоті. Мет був кмітливий, дотепний і кумедний. Одне слово, чудовий хлопець, з яким усі хотіли літати. Він був схожий на Вінса Вона, тільки нижчий, симпатичніший і з виголеною потилицею та скронями. В екіпажах Мета часто ставили разом з Дуґом Шеррі. Мет мав надприродну здібність жартувати, показуючи Дуґові його місце й водночас не сердячи того. Він не міг не подобатись і просто ідеально врівноважував набагато жорсткішого Дуґа.

Метові треба було обміркувати з нами важливу тему — позивний. Кожна нова ескадрилья завжди обирала новий позивний. Наприклад, нью-йоркський підрозділ був відомий як «Янкі». Тому по радіо можна було почути «Янкі один-вісім прибуває по пальне». Ми ще нічого собі не придумали, тож спитали, чи є в нього пропозиції. Він запропонував «Педро». Я подумала, що цей позивний звучить якось дивно. Чому «Педро»? Бо Каліфорнія межує з Мексикою? Це якось пов’язано з фільмом «Наполеон Динаміт»?

Пізніше мені стало соромно: я мала знати це ім’я з історії рятувальних операцій. То був натяк на рятувальні вертольоти HH-43 у В’єтнамі в 1960-х, які використовували позивний «Педро». У в’єтнамських пілотів HH-43 була неймовірно багата історія, сповнена хоробрих учинків, не кажучи вже про зразкову репутацію. Мати позивний «Педро» почесно. Він щодня нагадував би нам про величезну відповідальність рятувальників.

Технічно це було моє перше розгортання в складі каліфорнійського підрозділу, але я цього не відчувала. Пригадую, як 2007 року, працюючи разом із Тридцять третьою рятувальною ескадрильєю неподалік від Каденської авіабази в Японії, я з величезною радістю зголосилася взяти участь у місії, у якій треба було працювати пліч-о-пліч із каліфорнійським підрозділом. Розвідка повідомила, що на північному заході Пакистану бачили Усаму бен Ладена. Наші планували масштабну операцію, щоб упіймати його.

Ми прилетіли на Баграмську авіабазу в Кабул, столицю Афганістану, щоб забрати обладнання й підготувати місію. Мій підрозділ відповідав за медичну евакуацію, а каліфорнійський — за пошуково-рятувальні операції в бойових умовах, але не це було важливо. На тій місії обидва наші підрозділи мали одне завдання — пошуково-рятувальні операції.

Ми завчасно розташувалися на позиціях у Богом забутому місці неподалік від Джелалабада, що на південному сході країни, поряд з пакистанським кордоном. Наші екіпажі, як і каліфорнійські, мали бути готові піднятися, щойно запахне смаленим і почнуться проблеми. Наші спецпризначенці збиралися вдарити вночі. Я стояла поряд з тентом командування, обдумувала події і сподівалася, що ми завдамо Аль-Каїді серйозних утрат. Я сиділа на квадроциклі й слухала, як під тентом сміються і грають у карти каліфорнійці, аж раптом краєчком ока помітила якийсь рух.

Повернувшись, я побачила дві зелені крапочки завбільшки з двадцятип’ятицентову монету, що сунули в повітрі й завмерла. То був один з командирів спецпризначенців, що потайки йшов повз камені в окулярах нічного бачення. За ним тягся шлейф з інших зелених крапочок. Люди не видавали ані звуку. Видовище моторошне й водночас прекрасне. Вони проминули, жодного разу не глянувши в мій бік.

Хлопці прямували в пустелю, мовчазні й сильні, ніби вітер. Я повернулася до тенту — вивчати звіти розвідки, сподіваючись, що більше ніколи їх не побачу. Якби побачила, це означало б тільки одне: щось пішло не так і мені треба летіти на порятунок.

Тієї ночі нас не викликали, але й бен Ладена ми не зловили. Операція дала мені змогу побути з каліфорнійськими друзями. Я відчула, що роблю свій внесок у дії наших військових сил. Можливість рятувати людей дарувала неймовірне відчуття самореалізації. І хоч тоді ми не досягли успіху, я знала: кінець кінцем нам усе вдасться.