Різдвяна пісня в прозі

«Помалу, поважно та мовчки наближалася примара. Коли вона підійшла близько, Скрудж упав на коліна. Навіть повітря навкруг Духа немов випромінювало тьму й невідомість. Дух був покритий чорною шатою — вона закривала йому голову, обличчя й тіло; видно було тільки простягнуту руку. Коли б не та рука, то не можна було б одрізнити Духову постать серед ночі й темноти, що його обступала.

Скрудж бачив тільки, що Дух був величезного зросту; коли він наближався, Скрудж почував, що таємнича присутність Духа сповняє його душу жахом. Більше Скрудж нічого не знав, бо Дух не озивався й не ворушився.

— Чи я бачу перед собою Духа Прийдешнього Різдва? — спитав Скрудж.

Дух не відповів, а тільки показав рукою вперед…

— Духу Прийдешнього! — скрикнув Скрудж. — Я боюся тебе більше, ніж всіх тих Духів, що я бачив… Але я знаю, що ти хочеш робити мені добро, а я вирішив стати іншим чоловіком; через те я готовий терпіти твоє товариство з подякою. Чи будеш ти говорити зі мною?

Дух нічого не відповів. Його рука була простягнута просто вперед.

— Веди мене! — промовив Скрудж. — Веди! Ніч хутко йде, а цей час дорогий для мене, я знаю… Веди ж мене!»

Дух Прийдешнього Різдва дав можливість Скруджеві підслухати розмову з майбутнього, побачити те, що чекає на Скруджа, якщо він не зміниться.

«— Чули? — спитав перший. — А старий скнара таки добувся свого, сконав. Га?

— Еге, кажуть, нібито.

— Духу! — скрикнув Скрудж, увесь тремтячи. — Я бачу, бачу: моя доля могла бути подібна до долі того нещасливого чоловіка; моє життя йшло до того… Боже милосердний! Що це таке?!

Скрудж глянув на Духа. Його тверда рука показувала в голови ліжка. Покривало було так недбало накинуте на покійника, що коли б Скрудж тільки доторкнувся пальцем, то все обличчя відкрилося б. Скрудж думав про це, знав, як це легко зробити, і хотів це зробити, але він не мав сили відгорнути покривало, так само як не міг віддалити від себе Духа.»

Потім Дух показав Скруджеві могилу.

«Скрудж наблизився до Духа, увесь тремтячи, і, дивлячись в напрямку його пальця, прочитав на всіма покинутій могилі своє власне ймення: «Ебенезер Скрудж!»

— Невже?! — скрикнув Скрудж, упавши на коліна. — Невже той чоловік, що лежав на ліжку, — це я?..

Дух показав пальцем на нього, а тоді знов на могилу.

— Ні, Духу! О ні, ні!

Але палець не ворушився.

— Духу! — скрикнув Скрудж, міцно тримаючися за Духів одяг. — Слухай, що я казатиму! Я вже не той чоловік, що був раніше. Після твоєї науки я вже не хочу бути тим, чим я був. Нащо ж би мені показувати все не, коли нема надії, що я виправлюся?

Уперше Духова рука немов затремтіла.